В імперії жадібність сановників сприяла нелегкій справі збирання грошей, розсипаних у масі підданих, як зерно на полі. Дбаючи про себе, сановник дбав і про державну скарбницю. Хранитель Священної Скарбниці євнух Нарзес вів списки майна сановників. Це були ніби запасні калитки, з яких Влада могла гребти при потребі. До конфіскації надбань багатих підданих широко вдавалися вже римські імператори і ще ширше — базилевси. Розбагатілі люди знайшли навіть особливий спосіб страхування. Деякі з них довчасу вносили великі вклади в християнські монастирі з умовою, що при потребі і дарувальники, і їхні сім'ї отримають довічний притулок і утримання.
Вірнопідданський дзвін Софії Премудрості було чути в Покої Священної Володарки. Та долинали туди і удари на сполох зрадників. Юстиніан говорив із звичайною ясністю голосу і висловлювань:
— З любові до моїх вірнопідданих я позбавляю посад квестора Трибоніана, префекта Палаті я Іоанна, префекта міста Євдемонія. Вони винуваті в неправедному виконанні обов'язків їхні діяння розглянуть судді неупереджені, як усі мої судді, і порадять мені покару винних залежно від міри провини.
Крісло базилевса стояло під Спасом Августи, на підвищенні, покритому пурпуровим килимом. Голова Юстиніана потрапляла прямо під ноги Феодори, що возносилась у небеса, і всі, дивлячись на самого Божественного, віддавали почесті обом.
У шерезі сановників крайнім праворуч стояв полководець Велізарій, а за ним худорлявий чоловік у білому хітоні. На його поясі висів позолочений флакон у вигляді кубика із загвинченою пробкою. Пробку прикрашала маленька жіноча фігурка з пальцем, на знак мовчання прикладеним до рота. Сталевий стилос у піхвах, наче кинджальчик, і навощені таблички в торбинці означували звання апографоса, вченого радника. Ритор Прокопій Кеса-рієць скрізь супроводжував Велізарія.
Сановники стояли напівколом, і Прокопій міг краєм ока бачити приречених. Трибоніан опустив голову з виразом старої дівки, і Прокопієві згадалася статуя весталки. Євдемоній ледь похитувався від напруження, його обличчя нічого не виражало, як у легіонера на огляді. Зовсім звичним здавався і Носоріг. Опадаючи з древа Влади, наче перезрілі плоди, опальні сановники трималися зі стоїчною мужністю. "А є щось і в цих зневажених",— подумав Прокопій.
Після паузи Юстиніан далі виказував свою волю:
— Відтепер Фока буде префектом Палатія, квестором буде Василід, префектом міста — патрикій Кирило.
Нечисленні уродженці збезлюднілої Еллади нагороджувались зневажливими прізвиськами грекулюсів та елладиків-гречаників. Вони були пригноблені, знедолені, тому підозрювалися у вільнодумстві. Хоча рід Василі да вже багато поколінь як порвав зв'язок з Елладою, його призначення здавалося дивним. Василід був багатим і годував бідних у свята. Фока, легіст і ритор родом з Єгипту, був чоловіком популярним, як адвокат. Кирило, полководець третьої руки, вважався доброчесним.
Радіючи падінню вищих, інші сановники нишком подумали: новими призначеннями базилевс мудро пом'якшує охлос.
— Наблизьтеся, пресвітлі,— сказав Юстиніан, і троє нових сановників опустилися перед троном на праве коліно.
Не змовляючись, вони віддавали базилевсу шану за давнім звичаєм. Дивлячись поверх їхніх голів, Юстиніан усміхався з якоюсь світлою, дитячою веселістю. Звичайна посмішка базилевса, це знав Прокопій. Вона нічого не означала, як маска міма.
— Я бачу, що гіркотою розкаяння сповне/ні серця провинних,— добрим голосом, ніби співчуваючи чужому болю, промовив Юстиніан.
Недавній квестор Трибоніан ще більше похнюпився. Але Іоанн Каппадокієць залишався тим самим Носорогом, видивившись на Божественного з награною тупістю. Облудний вираз, усіма добре знаний: зухвалий готується зіграти блазня.
Зараз Палатій був острівцем, який могли залити хвилі ошалілого охлосу. Та, як зрозумів Прокопій, тут і далі велася гра, бридка, паскудна, як у розпутній сім'ї мімів, де люди, зламані фіглярством, назавжди втратили дар простого слова, щирості сердечного жесту.
Раптом Євдемоній похитнувся. Чи не злякався він по-справжньому? Колишній префект спробував опертися на сусідів, вони гидливо відсахнулися, і Євдемоній, наче п'яний, осів на підлогу. Він сліпо шарив руками. Чи не згадав він, що Улюблений не знає меж?
Сусіди префекта патрикії Іпатій, Помпей і Пробус мали вигляд добре вихованих людей, які не знають, чи вони мають самі прибрати нечистоти чи залишити цю неприємну річ для інших. По матері благородні патрикії були небожами базилевса Анастасія, по батькові — потомками Помпея Великого, суперника Кая Юлія Цезаря. Люди відомі, троє патрикіїв поводилися із вартою наслідування скромністю, щоб зберегти майно і життя. Як багато хто, вони з'явилися в Палатій на другий день бунту, щоб бути на очах у базилевса.
Каппадокієць вивів патрикіїв із скрутного становища. Наче хлопчисько, який підбиває іншого на бешкети, Іоанн, тягнучи за собою Трибоніана, схилився над Євдемонієм і відсахнувся, по-блазенськи затиснувши собі носа. Тоді два опальні сановники підхопили третього під руки і потягли його по підлозі до виходу. Іоанн смішно і підкреслено вихляв товстим задом, прикритим вшитою далматикою. Всі стежили, скосивши очі, і ні в кого не здригнувся кам'яно-шанобливий вираз обличчя. Самочинні блазні працювали тільки для Автократора.
Прокопій помітив, що нові сановники вже лежали, розпластавшись перед троном за етикетом Палатія! І базилевс дивився на самого Прокопія. Дивився зі своєю посмішкою, з якою він був намальований у Софії Премудрості під виглядом Пастира Доброго, що на тихомирному, як він сам, ослику в їжджав у Єрусалим.
На руці базилевса ворухнувся мізинець. Як ромейський солдат, налиганий за Дунаєм арканом кочівника, Прокопій підбіг і розпластався перед Владою. Невже демон прочитав думку?! Прокопій умів бути хоробрим у самотності. У присутності базилевса страх одбирав у нього розум.
— Пиши! — наказав Юстиніан.— І щоб едикт був негайно сповіщений підданим.
Прокопій підвівся, дістав стилос і таблички. Він уже опублікував перші розділи історії війни з персами. Він було подумав, що там щось не сподобалось Юстиніану: хтось доповів, вихоплюючи окремі слова і злісно потворячи смисл.
Едикт треба викласти словами базилевса. Тільки їх слід тримати в пам'яті, поки стилос не зупиниться. Та збурювався до болю нестерпний протест, і вперше страх ослаб. Самі складалися записані згодом слова надії на краще майбутнє: "Боюся, все це нашим потомкам здасться неймовірним, неправдоподібним, коли бачене нами почне забуватися з плином років... Коли б не повважали історика вигадником страшних казок чи трагедій для виконання мімами в жахливих і гидотних масках..."
Як мертве тіло, протягли опальні сановники свого товариша повз байдужих схоларіїв Рикіли Павла. Тоді Носоріг грубо рвонув Євдемонія:
— Вставай! Тьху! Всевишній не покривдив мене силою, але ти важчий за мішок з трьома сотнями кентинаріїв, а не вартий і жмінки оболів. Отямся, колишній пресвітлий, комедія закінчилася!
Відставний префект важко підвівся.
— Поквапмося,— запропонував Носоріг, а для Євдемонія додав: — Поки нам не повідрубували голови!
Завзято перебираючи ногами в золототиснених сандаліях на велетенських ступнях, розмахуючи товстими руками, Каппадокієць котився, наче куля перекотиполя, гнана вітром. Пролітали зали, переходи, сходини, темні закути, варта в золочених латах, із списами й мечами, варта в латах із чорної шкури, озброєна бичами зі шкури гіпопотама. Краї таких бичів ріжуть, як гостре залізо. Показуючи на них, Каппадокієць кричав з реготом:
— З моєї шкури базилевс зробить бич міцніший за цей! — Він не соромився свого прізвиська: носоріг — рідкісний звір, і полювання на нього небезпечніше, ніж на слонів.
У палацах і на дорогах Палатія було особливо людно. До двох тисяч слуг, прислужників, добавились супровідники патрикіїв, сенаторів, логофетів, службовців префектури суддів. Сановники і чиновники рятувалися коло базилевса, одні зі страху перед охлосом, інші — щоб не бути звинува ченими потім у співучасті. Каппадокієць з лайками розкидав усіх, хто заважав на дорозі. Вихопивши в когось ціпок, колишній префект не скупився на удари. Влетівши в безлюдний закутень, Носоріг затарабанив у двері, які чи й можна було розгледіти в напівтемряві. Двері відчинилися, Іоанн схилився в блазенській шанобі:
— Прошу ощасливити мене, ненайсвітліші! Вштовхнувши гостей, Каппадокієць помчав униз сходами
з криком:
— Швидше, швидше [
Вузька зала була заслана килимами, яскравими, мов квітучий луг. Двоє слуг чекали господаря.
— Обід! — наказав Іоанн.— І сніданок! І вечерю! Все разом, я голодний.
Пролунали такі пронизливі свистки, що в Трибоніана задзвеніло у вухах. Спритні руки стягували з пресвітлих далматики, накидаючи плащі з ніжного хутра,— було прохолодно. До столу трикутної форми було приставлено пружні м'які ложа. Масажисти, встигнувши роззути господаря і гостей, розминали і розгладжували м'язи ніг, почухували п'яти, створюючи приємну насолоду відпочинку.
— Лукулл обідає в Лукулла! — підморгнув Трибоніа-нові Каппадокієць.— Ти гадаєш, один ти крадеш із старих книжок? Я скрізь совав носа. Твій Лукулл був дурень, він задихався від марнослав'я. Я жеру для себе, я завжди хочу їсти. У мене голод сидить у кістках, у кістках! Розумієте, ненайсвітліші? Мій батько голодував, мій дід голодував. Будь вони прокляті всі, від самого Адама вони висихали від голоду і вмирали від заздрості до ситих. Я-то вже знаю, як заглядати в рот тому, хто їсть. Забудешся, слина сама тече, і груди мокрі, наче тебе кат виставив до стовпа і тебе встигла обплювати сотня роззявляк. Вам не зрозуміти, ви із ситих.
Вінки з червоних троянд, які цілий рік цвіли в палаті йських теплицях, опустилися на голови співтрапезників. Руки, що наче не належали тілам, заповнювали стіл наїдками. Апетитно пахло смаженим м'ясом, дичиною, гострими приправами з часнику, перцю, гвоздики, мускату, ванілі. Від чаш із спокусливими поблисками жиру ішла легка пара, чисті пахощі лимонів і апельсинів перебивались іншими, складними, звабними. Кухарське мистецтво зобов язане викликати спрагу й жадібність.
Ставши нероблено серйозним, Іоанн звівся на лівій руці і вправно бризнув вином з кубка на кам'яний виступ у стіні, формою схожий на храмний аналой.
— Божественному і Єдиному — вічність у житті і слава!
Над подобою аналоя висіла ікона.