Писав, якомога ретельніше виводячи слова, бо вірний слуга був не вельми сильний у науках і міг прочитати тільки друковані літери. Ось яким вийшло те послання:
"Мій добрий ГГєр, нарешті я в Парижі, де, кажуть, повинен мати успіх і посприяти процвітанню мого занепалого роду, хоча, признатися, не бачу, як цього досягти. А проте, коли щасливий випадок приведе мене до двору і мені вдасться поговорити з королем, від якого всі милості наші, то послуги, що їх зробили мої предки попереднім королям, сподіваюсь, будуть мені зараховані. Його величність не допустить, щоб розорений війнами дворянський рід згас у такій бідності й недолі. А поки що, не маючи ніяких інших засобів до існування, я граю в театрі і вже заробив цим ремеством кілька пістолів, з яких частину вишлю тобі, тільки-но випаде певна оказія. Можливо, мені ліпше було б поступити в солдати, але не хотілось обмежувати свою волю; і ще: тому, чиї предки звикли владарювати і ким ніхто ніколи пе командував, підкорятися гидко, навіть якщо він бідний. До того ж самотність зробила мене трохи нестримним і відлюдкуватим. Єдина варта уваги пригода, яка сталася зо мною під час довгої подорожі, це дуель з одним герцогом, злим і дуже вправним забіякою,— поєдинок, з якого я завдяки твоїм прекрасним урокам вийшов зі славою: Наскрізь проколов йому руку і міг би легко вбити його, тому, що, будучи більш запальним, аніж обережним, і менш стійким, аніж твердим, він оборонявся гірше, як нападав. Кілька разів мій супротивник відкривався, і я мав змогу послати його на той світ одним з тих влучних ударів, які ти мені з таким терпінням показував під час наших змагань у нижній залі замку, єдиній, де підлога була достатньо міцна і могла витримати поштовхи, коли ми стрибали там — фехтували, щоб якось згаяти час, розігріти закляклі пальці і втомою заробити собі сон. Твій виученик не осоромив тебе і після цієї легенької перемоги виріс в очах усіх довколишніх. Вони вважають, що я дуже вправний фехтувальник, боєць вищого класу. Але досить про це. Незважаючи на турботи нового життя, я часто думаю про те місце, де минула моя смутна юність,— убогий старий замок, руїни якого от-от рухнуть на могили моїх предків. Здалеку мені вже не здається, що він такий страшний і похмурий; буває, що я по-думки ходжу по його пустинних кімнатах, дивлюся на пожовклі портрети, які довго були моїм єдиним товариством, а під ногами у мене тріщать скалки побитих шибок,— і мрії ці дають мені якусь тужливу втіху. Дуже радий був би побачити твоє добре, засмагле на сонці старече лице, осяяне щирою усмішкою, з якою ти зустрів би мене. І ще хотів би я, признаюся не соромлячись, почути муркотіння Вельзе-вула, гавкіт Міро й іржання бідолахи Байярда, який з останніх сил, хоч я був і неважкий, возив мене. Сіромаха, покинутий людьми, віддає частину своєї душі тваринам, вірність яких пе боїться злигоднів. Чи живі ще вони, славні звірята, які так любили мене, чи помітно, що вони пам'ятають мене і сумують за мною? Чи можеш ти відривати для них якусь частинку своїх мізерних харчів, аби хоч не дати їм померти з голоду в тій оселі злиднів? Постарайтеся дожити всі до того дня, коли я — бідний чи багатий, у щасті чи в розпуці — повернуся, щоб розділити з вами злигодні чи достатки і разом кінчити свої дні, як звелить доля, там, де ми страждали. Якщо мені судилося бути останнім з роду Сігоньяків — хай збудеться воля божа! У склепі моїх предків для мене ще знайдеться місце.
Барон де Сігоньяк".
Барон скріпив листа печаткою — то була єдина коштовність, яку він зберіг після батька: перстень з печаткою, де видніли три лелеки на блакитному тлі,— написав адресу і сховав послання в бумажник, щоб одіслати, коли вирушатиме гонець у Гасконь. Із замку Сігоньяків, куди перенесли його згадки про П'єра, він повернувся думками в Париж, до сьогодення. Час був уже пізній, а проте до барона долинав глухий гул великого міста, яке, мов той океан, ніколи по змовкає, навіть тоді, коли начебто спить. Процокотіли кінські копита, прогуркотіла, стихаючи вдалині, карета; якийсь запізнілий п'яничка затягнув пісню; брязнули, схрестившись одна з одною, рапіри; закричав прохожий, на якого напали нічні грабіжники з Нового мосту; завив бездомний пес; чулися й ще якісь невиразні звуки. Серед того гулу Сігоньяк, здалося, вловив чиїсь кроки: хтось взутий обережно, мовби не хотів, аби його почули, йшов по коридору. Барон погасив світло, щоб воно не зрадило його, і, прочинивши двері, побачив здалеку в коридорі старанно закутаного в темну накидку чоловіка, котрий прямував до кімнати того подорожнього, повадки якого видалися йому підозрілими. За якусь хвилину тією ж дорогою пройшов другий братчик, у рипливих чоботях, хоч він і силкувався ступати якомога легше. Не минуло й півгодини, як третій здоровило, доволі грубий з виду, появився в тьмавому — ліхтар уже догоряв — світлі і зник в глибині коридора. Так само, як і перші два, він був озброєний — довга шпага піднімала ззаду край накидки. Тінь від крислатого капелюха закривала його лице.
Незвичайна поява цих молодчиків дуже збентежила Сігоньяка, а кількість їх нагадала пастку, в яку він попав у Пуатьє, коли, посварившись із герцогом де Валомбрезом, вийшов з театру па вулицю. Баронові наче прояснилось у голові, і він згадав, де стрічався з чоловіком, котрий привернув увагу на кухні: це той самий негідник, що напав на нього там, у Пуатьє, і міг би й убити, якби захопив зненацька. Це він тоді полетів сторчака після того, як капітан Фракас, насунувши аж до плечей йому капелюха, плазом шпаги шмагонув кілька разів. А ті троє, то, видно, його соратники, що їх мужньо відігнали геть Ірод і Скапен. Який випадок, а точніше — який лихий замір зібрав їх саме в тому заїзді, де розмістились актори, і саме в той вечір, коли вони туди приїхали? Певно, весь час пильнували за ними. Сігоньяк теж уважно стежив за дорогою, але як розпізнати, що вершник, котрий байдужки проїжджає мимо, пе зупиняючись, а лиш кинувши на вас неуважливий погляд стрічного подорожнього,— як розпізнати, що це ворог? З певністю можна було сказати тільки те, що ненависть і любов молодого герцога не згасли й жадали винагороди. Валомбрез намагався помститися, затягнувши в ту саму сітку й Ізабеллу, і Сігоньяка. Безстрашний від природи, барон не боявся замірів найманих бандитів проти нього самого, був певен, що його кинджал примусить негідників тікати, бо вони й зі шпагою не хоробріші, як з палицею; але його лякали підлі й хитрі підступи проти молодої актриси. Тому з обережності барон надумав не лягати спати. Запаливши всі свічки, які були в кімнаті, відчинив двері так, аби світло падало на протилежну стіну коридора, де були двері Ізабеллиної кімнати; потім спокійно сів собі, витягнувши спочатку шпагу й кинджал, щоб вони про всяк випадок були під рукою. Довго ждав, нічого не помічаючи. Куранти "Самарянки"9 і годинник на вежі монастиря Великих Августинців уже продзвонили другу годину, коли почулося легеньке шарудіння, і невдовзі в освітленій рамі на стіні нерішуче нромелькнув досить розгублений перший здоровань — то, виявилось, був не хто інший, як Мерендоль, один із найманих бандитів герцога де Валомбреза. Сігоньяк уже стояв на порозі, тримаючи в руці шпагу, готовий і до нападу, й до оборони, і вигляд у нього був такий геройський, такий гордий і переможний, що Мерендоль пройшов мимо, похнюпивши голову і не промовивши ні слова. Ще троє, ідучи один за одним, вражені яскравим світлом, посеред якого грізно здіймалась постать барона, так рвонули тікати, що останній упустив ломик, яким, видно, збирався виламати двері в кімнаті капітана Фракаса, коли б він спав. Барон глузливо помахав їм рукою. Незабаром на подвір'ї почувся тупіт коней, яких виводили із стайні. Чотири бандити, зазнавши невдачі, щодуху кинулися навтіки.
Під час сніданку Ірод сказав Сігоньякові:
— Капітане, вам не хочеться оглянути місто, одне з най-преславніших у світі, про яке стільки говорять? Якщо ле заперечуєте, я можу бути вам провідником і керманичем, котрий ще в юності бував тут і добре знає рифи, підводні скелі, мілини, всі Євріпи, Сцілли й Харібди 10 цього моря, надзвичайно небезпечного для чужоземців та провінціалів. Я буду вашим Палінуром і не впаду лицем у калюжу, як той неборака, що про нього розповідає Вергілій Марон п. Ми можемо тут побачити виставу, бо Новий міст для Парижа це те саме, що для Рима була Священна дорога 12 — місце побачень, прогулянок і розмов, де збираються охочі до всяких новин та пліток, легковіри, поети, пройдисвіти, злодії, штукарі, куртизанки, дворяни, городяни, солдатня і розмаїтий інший люд.
— Ваша пропозиція, дуже подобається мені, любий Іроде,— відповів Сігоньяк,— Ви тільки попередьте Скапена, щоб він був~у готелі й пильно стежив за всіма, хто прихо-дитиме сюди чи виходитиме і чимось викличе його підозру. Хай не залишає Ізабеллу. Найманці мстивого Валомбреза нишпорять довкола, вишукують, як би знищити нас. Сьогодні вночі я бачив тих чотирьох мерзотників, яких ми добрячо віддубасили на вулиці в Пуатьє. Здається, вони хотіли виламати двері моєї кімнати, захопити мене зненацька під час сну і розправитися зі мною. Але я не спав — боявся якоїсь пастки проти нашої юної подруги,— отож пройдисвіти не змогли здійснити свого задуму і, побачивши, що їх викрито, стрімголов утекли на конях, яких лишили осідланими, начебто збираючись дуже рано їхати.
— Навряд, щоб вони наважилися на якусь вихватку серед білого дня,— мовив Тиран,— Одразу ж наспіла б допомога, до того ж вони добре пам'ятають, як уже провалилась одна їхня спроба. Скапен, Блазіус і Леандр зможуть оборонити Ізабеллу, поки ми повернемось. Але про всяк випадок я візьму свою шпагу — коли станеться якась сутичка на вулиці, то вона, при потребі, підтримає вас.
Сказавши це, Тиран стягнув сві$і величний живіт поясом, з якого звисала важка довга рапіра. На плече він накинув короткий плащ, який не сковував рухів, а капелюха з червоним пером насунув низько на лоба, бо, коли йдеш через міст, то треба стерегтись, а то північний чи північно-західний вітер миттю здує капелюх у річку, на превелику втіху лакеїв і всяких роззяв. Так Ірод пояснив, чому він натягнув аж до брів свого капелюха, а насправді чесний актор думав про те, що згодом колись дворянинові Сігоньяку може зашкодити його нинішня поява на людях у компанії комедіанта.