Вони прибрали рештки його зубів і надали йому новий комплект зубних протезів.
Певно минули тижні або місяці. Зараз це стало можливим зберігати лік збіглого часу, якщо він відчував хоч якийсь інтерес чинити так, відтоді як він почав отримувати їжу яка з'являлася протягом регулярних проміжків часу. Він отримував, він дійшов такого висновку, три порції їжі протягом двадцяти чотирьох годин; іноді він тьмяно гадав чи отримував він її вночі або вдень. Ця їжа була навдивовижу доброю, зі м'ясом у кожній третій порції. Одного разу там була навіть пачка сигарет. Він не мав сірників, але той ніколи нерозмовляючий охоронець який приносив йому їжу міг дати йому прикурити. Першого разу коли він намагався курити йому стало зле, але він завзято продовжив, і розтягнув цю пачку на дуже тривалий час, викурюючи півсигарети опісля кожного прийому їжі.
Вони дали йому білу грифельну дошку з недогризком олівця прив'язаним до її куточка. Попервах він не користувався цим. Навіть коли він перебував у стані бадьорості він був цілковито заціпенілий. Досить часто він міг просто лежати від одного прийому їжі до іншого майже незворушно, іноді засинаючи, іноді у стані бадьорості у тьмяних мріяннях у яких було забагато клопоту аби відкривати свої очі. Він давно вже звик спати із сильним, різким світлом на своєму обличчі. Це здавалося не створює жодної різниці, окрім того що його сни були більш зв'язними та розбірливими. Він мав величезну кількість снів за увесь цей час, і це були завжди щасливі сни. Він був у своїй Золотій Країні, або він сидів посеред величезних та прекрасних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір'ю, з Джулією, з О'Брайєном – не роблячи нічого, лише сидячи на сонечку та розмовляючи про різні лагідні речі. Такі думки, які він мав коли він прокидався, були переважно про його сни. Він здавалося втратив ту силу розумової натуги, оскільки зараз дану спонуку болем було усунуто. Він не нудьгував, він не мав жодного бажання до розмов або до відволікання власної уваги. Лише бути на самоті, не бути битим або допитуваним, мати вдосталь їжі і бути скрізь чистим – ось й усе що було потрібно для цілковитого вдоволення.
Поступово він став проводити менше часу уві сні, але він все ще не відчував жодної спонуки вибратися з ліжка. Усе чим він переймався це лежати тихенько та відчувати як сили збираються у його тілі. Він міг тицяти себе пальцем тут і там, намагаючись переконатися що це була не ілюзія і що справді його м'язи покруглішали, а шкіра стала більш пружною та тугою. Зрештою це було доведеним фактом поза усякими сумнівами, що він потовстішав; зараз його стегна були безсумнівно точно товстішими за його коліна. Опісля цього, спочатку без будь-якого бажання, він почав регулярно давати собі фізичні навантаження. Трохи згодом він міг проходити три кілометри, вимірюючи кроками власну камеру, і його зігбенні плечі ставали прямішими. Він спробував здійснювати більш складні вправи, і був вкрай здивований та принижений з'ясувавши які саме речі він не міг виконати. Він не міг пересуватися швидше за звичайний крок, він не міг втримати свій табурет на випростаній руці, він не міг встояти на одній нозі аби не впасти. Він присів навпочіпки і з'ясував що лише з жахливо агонізуючим болем у своїх стегнах та литках він міг сяк-так звести себе у стояче положення. Він лягав плиском на свій живіт і намагався підняти власну вагу на своїх руках. Це було безнадійно, він не міг підняти себе навіть на сантиметр. Але опісля ще декількох днів – опісля ще декількох годівель – навіть цей подвиг було виконано. Настав час коли він міг виконувати це шість разів поспіль. Він почав й справді пишатися своїм тілом, і плекати періодично віру у те, що його обличчя також з часом стане нормальним. Лише коли він випадково клав свою долоню на свій лисий скальп він згадував те пошрамоване обличчя-руїну що дивилося на нього з дзеркала.
Його розум став більш активним. Він сідав на нари, спиною до стіни і з грифельною дошкою на своїх колінах, і починав свідомо та неквапливо працювати на тим завданням по переосвіті та перевихованню себе.
Він здався – це вже було питанням вирішеним. Дійсно, як він тепер розумів, він вже був готовий здатися задовго до того як він прийняв таке рішення. З тієї миті коли він опинився всередині Міністерства Любові – і так, навіть протягом тих хвилин коли він та Джулія стояли безпорадно доки той залізний голос з телезахисту казав їм що робити – він щиро усвідомив усю ту легковажність, ту дрібномізкість своєї спроби спрямувати себе супроти усієї тієї влади Партії. Тепер він знав що цілих сім років Поліція Думок пильно наглядала за ним наче за жуком під збільшуваним склом. При цьому не було жодної фізичної дії, жодного сказаного вголос слова, які б вони не зауважили і не відмітили, жодного ланцюгу думок про який би вони були не здатні здогадатися. Навіть ту дещицю білого пилу на обкладинці його щоденника вони ретельно та обережно відновлювали. Вони програвали звукові доріжки для нього, показували йому фотографії. Деякі з них були фотографіями Джулії із власне ним. Так, навіть... Він вже більше не міг боротися супроти Партії. Окрім того, Партія була правою. Це повинно бути так; як може цей невмирущий, колективний мозок бути помилковим? За якими такими зовнішніми, об'єктивними стандартами ти міг перевірити його судження? Здоровий глузд був статистичним. Це було лише питанням навчання думати як думають вони. Лише...!
Цей олівець відчувався занадто товстим та незручним поміж його пальців. Він почав записувати ті думки що з'явилися у його голові. Спочатку він написав великими неоковирними літерами.
ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО
Потім майже без зупинки він написав під цим:
ДВА ПЛЮС ДВА ДОРІВНЮЄ П'ЯТИ
Але потім при цьому настала певна перевірка. Його розум, так наче цураючись чогось, здавалося був нездатен зосередитися. Він знав, що він знав що буде наступним, але на якусь мить він не міг пригадати це. Коли він пригадав це, це відбулося лише за допомогою свідомого обґрунтування що це повинно відбутися: це не з'явилося за своєю власною волею. Він написав:
БОГ ЦЕ ВЛАДА
Він прийняв геть усе. Що минуле було мінливим. Що минуле ніколи не змінювалось. Океанія була у стані війни зі Східазією. Океанія завжди була у стані війни зі Східазією. Джонс, Ааронсон та Резерфорд були винні у всіх тих злочинах у яких вони звинувачувалися. Він ніколи не бачив тої фотографії яка вщент спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він вигадав її. Він пригадував пригадування протилежних явищ, але то були фальшиві спогади, продукти самообману. Як же ж легко це усе було! Лише здатися, а усе решта логічно випливає з цього. Це було так наче пливти проти течії яка відкидає тебе назад хай там як сильно та сутужно ти борешся, а потім ти зненацька вирішуєш розвернутися і піти разом з цією течією замість того аби протидіяти їй. Нічого не змінилося окрім твоєї власної соціальної установки: ця визначена наперед річ трапилася у будь-якому випадку. Він заледве розумів чому він взагалі бунтував. Геть усе це було легко, окрім..!
Будь-що може бути правдою. Ці так звані закони Природи були безглуздям. Цей закон гравітації був безглуздям. "Якщо я тільки забажаю, – казав О'Брайєн, – я можу пропливти над цією підлогою наче мильна бульбашка". Вінстон почав ретельно опрацьовувати це. "Якщо він ДУМАЄ що він пропливає над цією підлогою, і якщо я одночасно ДУМАЮ що я бачу як він чинить це, тоді це явище відбувається". Зненацька, неначе брила відколота від чогось гучно та руйнуюче виринула з води вщент розбиваючи спокій водної гладі, ця думка вибухнула у його розумі: "Це насправді не відбувається. Ми вигадали це. Це галюцінація". Він заштовхав цю думку якомога глибше й відразу ж. Ця помилковість, цей софізм були очевидними. Це все припускало що десь або деінде, поза будь-якою конкретною особою, там був "дійсний" світ де усі ті "дійсні" речі відбувалися. Але яким таким чином там міг бути такий світ? Що за знання ми маємо про будь-що, збережене крізь наші власні розуми? Усі ці явища та події є виключно у цьому розумі. Щоб не відбувалося в усіх цих розумах і є істинною подією.
Він не мав жодних складнощів із залагодженням цієї помилковості, цього софізму, і він не був у небезпеці поступитися перед цим. Він усвідомив, якби то не було, що це повинно ніколи не спадати йому на думку. Розум має виробляти сліпу пляму, певного роду зону відчуження, будь-де де небезпечна думка виявила себе. Цей процес має бути автоматичним, інстинктивним. ЗЛОЧЕЗУПИН, так вони називають його на Новосуржі.
Він почав працювати над вправлянням себе у злочизупині. Він пропонував собі твердження – "Партія каже що Земля є пласкою", "Партія каже що крига важча за воду" – і вправляв себе у небаченні чи нерозумінні усіх тих аргументів що суперечили їм. Це було нелегко. Це потребувало величезних натужних сил обґрунтування та імпровізації. Усі ті арифметичні проблеми що постали, наприклад, через такі твердження як "два плюс два дорівнює п'яти" були поза його розумовою осяжністю. Це потребувало також певного роду атлетизму розуму, здатності будь-якої миті вчинити це найбільш майстерне та вишукане використання логіки, а наступної бути цілковито несвідомим до усіх тих найбільш кричущих логічних помилок. Тупість була такою ж необхідною і невід'ємною як і розумність, і так само складною у досягненні.
Разом із усім цим у той же час, іншою частиною свого розуму, він гадав як скоро вони пристрелять його. "Усе залежить виключно від тебе", – казав О'Брайєн; але він знав що при цьому не було жодної такої свідомої дії за допомогою якої він би міг наблизити це. Це могло бути і десять хвилин рахуючи від цього часу, а могло і десять років. Вони можуть тримати його роками у цьому одиночному, самотньому тюремному ув'язненні, вони можуть відіслати його до табору з примусової праці, вони можуть звільнити його на якийсь час, як вони іноді роблять. Це було цілком ймовірним, що перш ніж він буде пристрелений уся ця драма з його арешту та допиту може бути ухваленою та переграною цілковито уся з початку, ще раз і знову. Єдиною певною річчю було те, що смерть ніколи не прийде саме тоді коли її чекають.