Воно було злом, але заради істини мушу сказати, що тоді я відчував його як небачене благо. Це має послужити наукою для тих, хто, як я, потрапить у сіті спокуси. Нині я, старець ветхий, знаю тисячі способів уникнути цих спокус (і замислююсь над тим, чи варто цим пишатися, адже спокуси полуденного біса вже не турбують мене; зате я підвладний іншим спокусам, тому питаю себе, чи те, що я роблю зараз, не є гріховною поблажливістю до земної пристрасті згадування, немудрим намаганням не піддатися плинові часу й уникнути смерті).
Тоді ж мене ледве врятував якийсь чудовний зблиск інтуїції. Дівчина являлася мені у природі і в людських [314] ділах, які мене оточували. Тому, завдяки щасливому здогадові душі, я занурився у широке споглядання цих речей. Я спостерігав за працею чередників, які виводили волів зі стайні, свинарів, які несли поживу свиням, чабанів, які гукали собак, щоб зігнати докупи овець, стежив за селянами, які несли полбу і просо до млина і виходили з нього з мішками доброго млива. Я поринув у споглядання природи, намагаючись забути свої думки, силкуючись дивитись на всю твар так, як вона поставала передо мною, щоб радісно забутись у цьому видовищі.
(1) Джерело незлагоди (лат.).
(2) Поєднання (лат.).
(3) Через ту велику любов, яку Він живить до сущого (лат.).
(4) Порив до коханого (лат.).
Яким чудовним воно було, це видовище природи, ще не торкнутої людськими, часто-густо лиходійними мудрощами!
Я бачив ягня, яке було так назване на підтвердження його чистоти і доброти. Адже слово agnus(1) походить від того, що ця тварина agnoscit, себто впізнає свою матір, впізнає її голос посеред отари, а мати його, посеред стількох подібних до нього ягнят, які подібно мекають, завжди знаходить свого сина, щоб погодувати його. Я побачив вівцю, назва якої, ovis, походить від ab oblatione(2), бо з давніх-давен її використовували для жертвоприношень; вівця ж, як відомо, тільки-но западе зима, звикла жадібно шукати траву, і до того, як пасовиська вразить мороз, вона наїдається досхочу. Отари охороняли собаки, звані canis, що виводиться від сапог(3), адже гавкають вони вельми голосно. Бувши твариною, досконалішою від інших, обдарованою вищим даром проникливості, собака легко впізнає свого господаря; він навчений полювати на диких звірів у лісах, охороняти отари від вовків, захищати дім і дітей свого господаря, й іноді, виконуючи цю свою повинність, він гине. Царя Ґараманта відвела на батьківщину з ворожого полону зграя з двохсот собак, які пробилися крізь ворожі лави; Ясонів собака Лікій після смерті хазяїна відмовився від їжі і врешті помер від виснаження; пес царя Лізимаха кинувся на вогнище, щоб згоріти разом з тілом свого господаря. Собака має здатність зцілювати [315] рани, облизавши їх своїм язиком, а язик його цуценят зцілює виразки кишечника. Природа його така, що собака може двічі споживати ту саму їжу, виблювавши її. Розсудливість його є символом досконалості духа, а чудотворна сила його язика є символом очищення від гріхів, отриманого через сповідь і покаяння. А що собака з'їдає те, що виблював, то се рівно ж є знаком того, що після сповіді ми повертаємось до давніх гріхів, і мораль ся мала для мене великий хосен того ранку, напоумляючи моє серце, поки я захоплено споглядав чудеса природи.
(1) Ягня, агнець (лат.). Тут і далі цитати з Ісидора Севільського (див. Глосарій).
(2) Для приношення (лат.).
(3) Звуки, шум, галас (лат.).
Тим часом ноги привели мене до стаєнь, звідки волопаси виводили ватагу волів. Й одразу вони постали переді мною такими, якими були і є — символами приязні і доброти, бо кожен віл при роботі озирається, шукаючи свого товариша по запрягу, чи не відійшов він часом кудись, і кличе його, лагідно мукаючи. Воли звикли самі слухняно повертатися до стайні, коли дощить, а знайшовши прихисток біля ясел, весь час витягують голову, щоб визирнути надвір — чи не пройшла негода, надто бо прагнуть повернутися до праці. Разом з волами в ту мить зі стаєнь виходили телята обох статей, а назва їх, vitellus, береться від viriditas(1), а може, й від virgo(2), бо в цім віці вони ще свіжі, молоді й цнотливі, і негоже я чиню, мовив я сам до себе, що у їхніх граціозних порухах шукаю образ дівчини, яка втратила свою цноту. Ось про що я розмисляв, замирившись зі світом і з самим собою, спостерігаючи за веселим метушінням тієї ранкової пори. І думка про дівчину покинула мене, а радше я зробив зусилля — і той жар, який я відчував до неї, преобразився у відчуття внутрішньої радості й побожного сумиру.
Я сказав собі — світ благий і гідний зачудування. Бла-гота Божа являється нам навіть у найстрахітливіших тваринах, як пояснює Гонорій з Отена. Адже існують змії, такі великі, що пожирають цілих оленів і перепливають океан, існує звір, що зветься кенокрока, який має тіло віслюка, роги гірського козла, груди і пащу лева, копита коня, але роздвоєні, як у вола, вуста, розріз яких до-
(1) Свіжість, бадьорість, міцність (лат.).
(2) Дівчина, діва, дівиця (лат.).
[316]
ходить до самих вух, майже людський голос, а замість зубів — тверду кістку. Є ще звір мантихора, з людським обличчям, трьома рядами зубів, тілом лева, хвостом скорпіона, сіро-зеленими очима, сама вона кольору крові, а голос її подібний до шипіння змій, і жадібна вона до людського м'яса. Бувають ще потвори, які мають по вісім пальців на ногах, вовчу морду, гострі пазурі, овечу шкіру і гавкають, наче собаки; старіючи, вони не сивіють, а чорніють, і живуть набагато довше від нас. А є створіння, які мають очі на плечах, а замість ніздрів — два отвори в грудях, бо бракує їм голови, а ще інші створіння, що мешкають на берегах Гангу, живуть лише запахом певного овоча, а відійшовши від нього, помирають. Та навіть всі ці розмаїті огидні бестії співають хвалу Творцеві та його мудрості, як і собака, віл, вівця, ягня і рись. І тоді я сказав собі словами Вінсента з Бове: яка велич сокрита навіть у найменших красощах сього світу, як утішно окові розуму споглядати уважно не лише способи, числа і порядки речей, подиву гідним чином установлені для цілої вселен-ної, але й спливання часу, який снується безнастанно у послідовностях і падіннях, несучи у собі знамення смерті того, що народилося. Зізнаюсь, хоч який я грішник, хоч душа моя ще недавно була в'язнем плоті, але тоді мене охопила духовна ніжність до Творця і закономірностей сього світу і я з радісним благоговінням подивляв велич і сталість сотворення.
* * *
У такому гарному настроєнні духа й застав мене мій учитель, коли ноги мої майже без мого відома, обійшовши навколо сливе цілу обитель, принесли мене туди, де ми розійшлися були дві години тому. Вільям був уже там, і те, що він мені сказав, відвернуло мене від моїх розважань і знов скерувало мій ум на похмурі тайнощі абатства.
Вільям виглядав дуже задоволеним. В руці він тримав Венанціїв аркуш, який він нарешті розшифрував. Ми пішли до нього в келію, подалі від нескромних вух, і він переклав мені те, що там прочитав. Ось що говорив грецький текст після фрази зодіакальною абеткою (secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor): [317]
Страхітлива трутизна, яка дає очищення...
Найкраща зброя, щоб знищити ворога...
Використовуй простих людей, нікчемних і потворних, черпай утіху з їх вад... Вони не мають померти... Не в домівках людей знатних і могутніх, а в сільських поселеннях, після щедрої трапези та узливань... Опецькуваті тіла, потворні обличчя.
Ґвалтують дівиць і лежать з блудницями, без зла і страху.
Інша істина, інший образ істини...
Шанигідні смоківниці.
Безсоромний камінь котиться рівниною... На очах.
Треба обманювати й обманом заганяти в пастку, говорити протилежне, ніж думаєш, говорити одне, а мати на увазі інше.
Цикади співатимуть їм із землі.
Оце й усе. Як на мене, це мало що давало, майже нічого. Схоже на маячню причинного — так я й сказав Вільямові.
"Може бути. І мій переклад робить це ще безглуздішим, ніж воно є насправді. Бо греку я знаю досить приблизно. І все ж, навіть якщо припустити, що Венанцій був божевільний або що божевільним був автор книги, це не пояснює, чому стільки людей — і не всі з них божевільні — докладали таких зусиль, спочатку щоб сховати цю книгу, а відтак — щоб знайти її..."
"Хіба ці нотатки взято з тієї таємничої книги?"
"Усе це, безперечно, занотував Венанцій. Сам бачиш, це не давній пергамен. Він, мабуть, записував собі дещо, читаючи книгу, інакше не писав би по-грецьки. Він, певно, скорочено переписав деякі фрази з книги, яку виніс з finis Africae. Принісши її до скрипторію, він почав читати, занотовуючи те, що йому здавалось вартим уваги. Тоді щось сталося. Може, йому стало погано, або він почув, що хтось надходить. Тоді він поклав книгу разом із нотатками під свій стіл, збираючись повернутися до неї наступного вечора. Хай там як, але лише цей аркуш дасть нам змогу розгадати природу цієї таємничої книги, і тільки з природи цієї книги ми зможемо виснувати природу вбивці. Бо в кожному злочині, скоєному задля володіння якимсь предметом, природа сього предмета має дати нам якусь вказівку, нехай навіть дуже незначну, на природу [318] вбивці. Якщо вбивство здійснене задля жмені золота, значить, убійник — людина жадібна, якщо ж задля книги, значить, убійник прагне зберегти для себе таємниці цієї книги. Тому належить дізнатись, про що йдеться у книзі, якої ми не маємо".
"Із цих кількох рядків ви зможете зрозуміти, про яку книгу йдеться?"
"Любий Адсо, ці рядки схожі на уривки з якогось священного тексту, і значення їх виходить за межі дослівного. Коли я читав їх нині вранці, після нашої розмови з келарем, мене вразив той факт, що й тут є натяк на посполитих і селян як носіїв істини, відмінної від істини мужів учених. Келар дав нам зрозуміти, що з Малахією його зв'язує якесь дивне спільництво. Може, Малахія переховує якийсь небезпечний єретичний текст, що його дав йому Ремиґій? Тоді, схоже, Венанцій прочитав і занотував якісь таємничі вказівки щодо спільноти грубих і неотесаних людей, які повстали проти всього і всіх. Але..."
"Але що?"
"Але цьому моєму припущенню суперечать дві речі. По-перше, Венанцій, схоже, не цікавився такими питаннями: він перекладав грецькі тексти, а не проповідував єресі...