Одним а його найбільших кредиторів була солідна фірма Б. і К° в Нью Йорку. Після його банкрутства Б. і К° надіслали листа своєму повіреному в Новому Орлеані, і той наклав заборону на майно (головну його вартість становили ці дві жінки та ще невільники, що працювали на плантації), а тоді сповістив про це своїх віродавців у Нью Йорку. Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почув себе трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі,
аж ніяк не схвалював, одначе ішлося про тридцять тисячі доларів, а то були надто великі гроші, щоб поступитися ними задля тих чи тих принципів. Отож, добре все обміркувавши й порадившись з людьми, думку яких він знав наперед, містер Б. відписав своєму повіреному, щоб той залагодив справу на власний розсуд, а виторг надіслав йому.
Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрали з дому й відвели до рийку дожидати торгів, призначених на наступний ранок, І, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що пробивається крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачу", але приховують це одна від одної.
– Мамо, поклаливи голову мені на коліна, то, може, трохи поспите,– каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.
– Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою разом!
– О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.
– Якби не ти, Ем, я б і не турбувалася,– мовила жінка.– Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижаються самі страхіття.
– Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гарні на вигляд і що нас охоче куплять.
Сьюзен пригадала обличчя та слова того чоловіка У неї боляче стислося серце на згадку, про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, захисту ні від кого не сподівалася
– От було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь однієї родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, певно, так воно й буде. Приберемо завтра веселого й моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми здатні, то, дивись, нас і куплять обох,– не вгавала Емелін.
– Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад,– сказала Сьюзен.
– Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.
– Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.
– Я тебе не розумію,– мовила дівчина.
– Поважні люди куплять тебе з більшою охотою, коли побачать" що ти порядна, проста з виду й не намагаєшся прикрасити себе. Я ж краще знаю їхні звичаї,– сказала Сьюзен.
– Гаразд, мамо, я причешуся просто.
– І ще, Емелін... Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть кудись на плантацію, а тебе в інше місце, то завжди пам'ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся...
Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки – аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна – молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в'язниць для рабів!..
Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:
Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?
Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.
Назавжди покинула нас.
Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в'язниці в лад із зворушливими словами.
Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?
Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.
Назавжди покинули нас.
Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!
Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами – ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.
Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.
– А це що таке? – запитує він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін.– Де твої кучері, дівчино?
Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й шанобливо, як і годиться невільниці, відказує:
– То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніше.
– Дурниці! – владно кидає доглядач і наказує дівчині:–Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! – І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: – Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй,– обертається він до матері.–тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.
Під високим склепінням по мармурових плитах підлоги походжає різноплемінне панство. Навколо широкої площини стоять невеликі трибуни для" торгових розпорядників. З двох таких трибун у протилежних кінцях залу вже промовляють великотямущі проречисті добродії. Мішаючи англійські й французькі слова, вони завзято вихваляють свій товар і підохочують покупців накидати ціну. Ще одна трибуна, з іншого боку, стоїть вільна, але й коло неї вже зібрався гурт людей, що дожидають початку торгів. Тут ми бачимо слуг Сен Клера – Тома, Адольфа та інших,– і тут таки, чекаючи своєї черги, стоять сумні й стривожені Сьюзен та Емелін. Навколо них з'юрмилися глядачі – хто з наміром купити, а хто й просто з цікавості,– і роздивляються, мацають, обговорюють кожного так само невимушено, як об'їздники, що складають ціну коневі.
– Добридень, Олфе! А ти що тут робиш? – мовив якийсь молодий ферт, ляскаючи по плечу другого вичепуреного панка, що розглядав крізь лорнетку Адольфа.
– Та мені, бач, треба лакея, а я чув, що сьогодні продаватимуть прислугу Сен Клера. Отож і надумав подивитися...
– Боронь мене боже купити когось із слуг Сен Клера! Розбещені негри, геть усі, й нахабні, мов чорти! – сказав перший.
– Ну, цього я не боюся! – мовив другий.– Нехай тільки попадуть до мене, то я їх швидко навчу розуму. Враз дотямлять, що це їм не в мосьє Сен Клера... Ні, куплю я таки оцього молодика. Мені подобається його статура.
– Та ти ж на нього грошей не настачишся. Поглянь тільки, який пишний!
– Дарма, у мене цей мілорд не буде пишний. Разів зо два пошлю до катівні, дадуть йому там доброго чосу, то він мені прийде до тями, будь певен!
Я його перевиховаю, ось побачиш! Отже, вирішено– , я його купую!
Том стояв у зажурі, пильно придивляючись до облич усіх тих людей, що юрмилися довкола, й шукаючи серед них такого, що схотів би назвати його своїм господарем. Якби й вам, шановний пане, колись довелося вибирати з двохсот чоловік одного, що мав би стати вашим необмеженим володарем, то, певне, ви, як і Том, зрозуміли б: не багато є таких, щоб спокійно здатися на їхню ласку. Том бачив навколо себе безліч усілякого люду: і дебелих здорованів, і приземкуватих кощавих живчиків, і довготелесих похмурих мовчунів, і ще хтозна скільки непоказних на вигляд, грубих людей, для яких невільник важить не більше, ніж тріска на підлозі; вони однаково байдуже кидають її у вогонь чи в кошик – куди ближче. Але такого, як Сен Клер, він там не бачив.
Незадовго перед тим, як розпочались торги, крізь натовп протиснувся кремезний приземкуватий чолов'яга в розхристаній на грудях картатій сорочці та старих засмальцьованих штанях і, підступивши до невільників, почав пильно їх оглядати. З першого ж погляду на нього Тома охопив непоборний жах, змішаний з огидою, і чим ближче підходив незнайомець, тим дужчим ставав той жах.
Незважаючи на малий зріст, у незнайомці вчувалася величезна сила. Його кругла, мов куля, голова, великі сірі очі під кошлатими білястими бровами, шорстка, наче дріт, зблякла від сонця чуприна являли, як сказати правду, не дуже привабливе видовище, його великий грубий рот був напханий тютюном, і час від часу він із силою вивергав ту жуйку на підлогу. Руки в нього були величезні, волохаті, засмаглі на сонці та всіяні ластовинням, до того ж дуже брудні й прикрашені довгими неохайними нігтями.
Оцей то чолов'яга і взявся безцеремонно роздивлятися невільників. Він схопив Тома за щелепу й розтулив йому рот, щоб побачити зуби, тоді звелів засукати рукава й показати м'язи і нарешті повернув його й загадав поплигати, щоб перевірити ноги.
– Звідки ти? – коротко запитав він, скінчивши цей огляд.
– З Кентуккі, пане,– відказав Том і повів очима довкола, неначе шукаючи порятунку.
– Що там робив?
– Порядкував у хазяїна на фермі,– сказав Том.
– Ач, яке вигадав! – буркнув той чолов'яга і пішов собі.
На мить він спинився проти Адольфа, тоді виплюнув на його дбайливо начищені чоботи заряд тютюнової жуйки, презирливо гмукнув і рушив далі. Зупинився перед Сьюзен і Емелін, підняв своє важенне брудне ручисько й притягнув дівчину до себе. Обмацав їй шию та груди, поторгав руки, подивився на зуби, а тоді штовхнув назад до мадері, чиє стражденне обличчя аж кривилося з болю щоразу, як цей страшний незнайомець торкався її дочки.
Перелякана дівчина заплакала,
– Ану замовч, ти, стерво! – гримнув на неї розпорядник.– Нема чого мені тут рюмсати, зараз починаємо!
І торги розпочались.
Адольфа за добрі гроші продали молодому панові, що забажав його купити з самого початку. Інші слуги Сен Клера припали різним покупцям.
– А тепер ти, негре! Чуєш? – гукнув розпорядник до Тома.
Том зійшов на підвищення й неспокійно озирнувся довкола. Усе змішалося в невиразному гаморі – і швидка мова розпорядника, що по французькому й по англійському оголошував якості товару, і вигуки покупців, що надбавляли ціну; здавалося, минула лише мить – і ось уже востаннє грюкнув молоток, лунко розляглося слово "...доларів!" за останньою ціною, яку назвав розпорядник,– і було по всьому. Том мав нового господаря!
Його зіпхнули з підвищення чолов'яга з круглою головою грубо схопив його за плече, штовхнув убік і звелів:
– Стань отут, ти!
Том ледве тямив, що діється.