Слава Ґуїнплена остаточно, дійшла й до високопоставленої публіки. Це був реальний факт. В Лондоні не було більш і розмов, як тільки про Людину, що сміється. Про неї говорили навіть у Могок-клюбі, що його відвідували лорди.
В Зеленому Ящику не мали й підозри на це, — там задовольнялися тим, що були щасливі. Для Деї було упоєння, що вона кожного вечора торкалася кучерявого и рудого Ґуїнпленового чола. В любові головне — звичка. Все життя концентрується в ній.
Раз увечорі Ґуїнплен, маючи в собі ту повноту щастя, що, як сп'янілість від пахощів, заподіює якусь божественну хворість, блукав, як це він робив звичайно після вистави, на лузі, недалеко від Зеленого Ящика. Бувають такі години, коли серце повне, коли почувається потреба звільнитися від цієї сердечної повноти. Ніч була темна й прозора, сяяли зорі. Ярмаркова площа була порожня; тільки сон і забуття панували в балаганах, що їх розкидано було навколо Торінцового поля.
Одне тільки світло не було погашено, — то був ліхтар Тедкастерської таверни, що була напіводкрита и ждала Ґуїнпленового повороту.
Продзвонили північ на п'яти савтворських парафіяльних церквах, з перемежками й на різний голос од однієї дзвіниці до другої.
Ґуїнплен думав про Дею. Про що ж інше йому було й думати? Але цього вечора, якось особливо збентежений, повний очарування, в якому була и туга, він думав про Дею, як чоловік думає про жінку. Він докоряв себе за це. Ця думка принижувала його почуття. В ньому прокидався глухий наступ статі.
Любов Ґуїнплена до Деї ставала шлюбною. Цнотлива любов — тільки переходовий момент. Прийшов час. Йому потрібна була ця жінка.
Йому потрібна була жінка.
Він стояв на схилі.
Неясний поклик природи — невблагании.
Кожна жінка — яка безодня!
На щастя для Ґуїнплена в нього не було іншої жінки крім Деї. Одна, що він бажав її. Одна, що могла бажати його.
Ґуїнплен почував, неясне велике тремтіння, життьовий заклик безмежного.
Додайте ще вплив весни. Він вдихав безіменні випарування зоряної темряви. Він ішов уперед без цілі в якомусь захопленні. Розвіяні пахощі рослинносте, що розпускалася, п'янке промінювання, що носиться в темряві, — розкривання віддалеки нічних квітів, близкість маленьких захованих гнізд, шум води и листя, зітхання, що виходять з природи, свіжість, тепло, все це — таємничне прокидання квітня и травня, все це — тільки безмежна розвіяна стать, що пошепки викликає змислову хіть, запаморочливий заклик, що примушує душу нескладно лепетати.
Коли б хто побачив, як ходив Ґуїнплен, він би подумав: Ну, п'яний!
І справді, він майже хитався під тягарем свого серця, весни и ночі.
Безлюдність на зеленому моріжку була така повна, що він іноді голосно говорив із собою.
Коли почуваєш, що тебе ніхто не слухає, то мимоволі починаєш говорити голосно.
Він гуляв тихою ходою, схиливши голову, заклавши за спину руки, ліву в праву, з розкритими пальцями.
Враз він почув, як щось прослизнуло в його розкриті пальці.
Він швидко повернувся.
В його руці був папір, а перед ним стояла людина.
Ця людина підкралася до нього ззаду з обережністю кішки и поклала цього папера йому між пальці.
Папір був лист.
Людина, що її було досить видно в зоряній півтіні, була мала, повновида, молода, поважна и одягнена в ліврею вогневого кольору, що її можна було помітити через вертикальний розріз довгого сірого пальта, що його тепер звуть capenoche, скорочене еспанське слово, яке визначає нічний плащ. На голові в нього була червона шапочка, подібна до кардинальского капелюха; галун на ній показував, що він був служник. На шапочці видно було пучок пірь'я.
Він непорушно стояв перед Ґуїнпленом. Можна було подумати, що це силюєта уві сні.
Ґуїнплен пізнав пажа герцогині.
Перш ніж Ґуїнплен міг крикнути від здивовання, він почув тихий голос пажа, рівночасно дитячий і жіночий, — він говорив йому:
— Завтра в цей самий час будьте на в'їзді на Лондонський міст. Я буду там. Я проведу вас.
— Куди? — спитав Ґуїнплен.
— Туди, де вас ждуть.
Ґуїнплен спустив свої очі на лист, що він машинально держав його в своїй руці-
Коли він підвів їх, пажа вже не було.
В глибині ярмаркової площі можна було помітити темну постать, що дедалі швидко зменшувалася. То був маленький лакей, що віддалявся. Він повернув за ріг вулиці, и на ній ніхто більш не залишився.
Ґуїнплей подивився в слід пажа, потім подивився на листа. В житті бувають такі моменти, коли те, що людині трапляється, не доходить до її свідомости. Протягом деякого часу здивовання держить вас на певній відстані від того, що сталося. Ґуїнплен наблизив листа до очей, наче хотів прочитати його; тоді тільки він спостеріг, що він не може прочитати його з двох причин: поперше, тому, що він ще не розпечатав його; подруге, тому, що була ніч. Минуло декілька хвилин перш, ніж він усвідомив собі, що коло таверни є ліхтар. Він зробив декілька кроків, проте на бік, і наче не знав, куди йти. Так ішов би сновида, якому привид передав би листа.
Нарешті він наважився й якнайшвидче попрямував до таверни, став у такому місці, куди падав промінь з напіводчинених дверей і, при такому світлі, ще раз подивився на запечатаного листа. На печатці не видно було ніякого герба, а на конверті стояло: Ґ у ї н п л е н о в і. Він зламав печатку, розірвав конверт, розгорнув листа, підніс його до світла й от що прочитав у ньому:
"Ти жахливий, а я гарна. Ти — блазень, а я герцогиня. Я — перша, а ти останній. Я хочу тебе. Я люблю тебе. Приходь".
КНИГА ЧЕТВЕРТА
ПІДЗЕМЕЛЛЯ ТОРТУРІВ
І
СПОКУСА СВЯТОГО ҐУЇНПЛЕНА
Інша іскра ледве блисне в темряві, а інша може запалити цілий вулкан.
Бувають величезні іскри.
Ґуїнплен читав і перечитував листа. Там стояли слова "я люблю тебе!"
Всякі страхи виникали один за одним в його голові.
Перший страх — —він подумав, що збожеволів.
Він божевільний. Це напевне. Те, що він тількищо бачив, не існує. Смеркові привиди глузують з нього нещасного. Огневочервоний чоловічок примріявся йому. Іноді, вночі, ніщо, сгустившися в полум'я, сміється з вас. Поглузувавши, фантастичний привид зник, залишивши Ґуїнплена божевільним. Темрява любить такі штуки.
Другий страх — він констатував, що він при повному розумі.
Привид? Та ні. Ну, а цей лист? Хіба лист не в його руках? Хіба оце не конверт, не печатка, не папір, не літери? Хіба ж він не знає від кого він? Немає нічого темного в цій пригоді. Взяли перо й чорнило й написали. Засвітили свічку и запечатали сургучем. Хіба не його ім'я написано на цьому листі? Ґ у ї нп л е н о в і. Папір пахне добре. Все ясно. Маленький чоловічок, — Ґуїнплен пізнав його. Цей карлик — ґрум. Це його блискуча ліврея. Ґрум призначив Ґуїнпленові побачення на завтра об тій самій годині на в'їзді на Лондонський міст. Хіба ж Лондонський міст ілюзія? Ні, ні, — все це справді було. В цьому немає жадного марення. Все — реальність. І уінплен цілком здоровий. Це не фантасмагорія, що так враз склалася над його головою, розвіялася й зникла; це щось таке, що й справді відбулося. Ні Ґуїнплен не божевільний. Гуїнплен не мріє. І він знову перечитував листа.
Ну, так. А далі?
Далі — жахливе.
Є жінка, що хоче його.
Жінка хоче його. В такім разі нехай ніхто и більш ніколи не вимовляє цього слова: неймовірно. Жінка хоче його! Жінка, що бачила його лице! Жінка, що не є сліпа! 1 хто ж ця жінка. Погана? Ні. Красуня. Циганка? Ні. Герцогиня.
Як розуміти це й що це визначає? Яка небезпека в цьому тріюмфі? Та й як же не кинутися, загубивши голову, назустріч цій небезпеці?
Як? це та жінка? сирена, привид, леді, мрійна глядачка з льожі, сяйна смеркова істота! Бо це була вона. Напевне це була вона. Тріск пожежі починав виблискувати в ньому з усіх боків. Це та сама дивна незнайома! Та сама, що так збентежила його! Гуїнплен думав, що він вигнав цей образ із свого розуму, і от він знову знайшов його там; він глибко відбився в його підсвідомому. Він і не знав, яку глибоку ритину витравила в ньому ця мрія. Тепер певне зло заподіяно. І всі ці мрії, відтепер може и непоправні, він відновив з палким захопленням.
Як! Його хотіли! Принцеса сходила з свого трона, ідол — з свого вівтаря, статуя — з свого п'єдестале, привид — з своєї хмари. Як! Химера прийшла з глибини неможливого! Це горішнє божество, ця променистість, нереїда, прикрашена дорогоцінним камінням, недосяжна й величия врода з своєї променистої висоти схилилася до Ґуїнплена. Свою зоряну колесницю, запряжену разом горлицями и драконами, вона спинила над Ґуїнпленом і сказала Ґуїнпленові: "приходь". Хто! Він, Гуїнплен, має ту жахливу честь бути причиною такого зниження з емпіреїв! Ця жінка, якщо можна дати це ім'я такому зоряному й найвищому образу, пропонувала себе, віддавалася. І ця богиня, що спускалася до нього, знала, який жах втілився в Гуїнплені. Вона бачила машкару, що була лицем Ґуїнплена! І ця машкара не відштовхнула її. Не зважаючи на все, Ґуїнплена любили!
За те, що перевищувало всякий сновид, його любили. Машкара не тільки не відштовхувала богиню, а и притягала! Ґуїнплена більш, ніж любили, — його жадали, більше, — його не тільки терпіли, — його обрали. Він обранець.
Як! там, де була ця жінка, були принци, і вона могла взяти собі принца, були лорди, і вона могла взяти собі лорда; були гарні чоловіки, чарівні, величні, — вона могла взяти Адоніса. А кого вона взяла? Ґнафрона. Серед метеорів і блискавок вона могла взяти безмірного шестикрилого серафіма, а вона обрала гробачка, що плазує в мулі. З одного боку — принци и лорди, все величчя, вся розкіш, вся слава; а з другого — блазень. Блазень переміг. Які ж терези були в серці цієї жінки? Якою вагою вона важила свою любов? Ця жінка зняла з свого чола герцоґську корону и кинула її на підмостки кльовнів. "Ти жахливий. Я люблю тебе". Ці слова зачіпали у Ґуїнплена огидливу сторону його гонористости. Гонористість — це та п'ята, де кожного героя можна вразити. У Ґуїнплена було улещено його пиху потвори. Його любили як потвору. Він так само, як Юпітери та Аполлони, а може ще й більше, був винятком. Він почував себе надлюдиною й такою потворою, що це рівняло його до бога. Страшне засліплення.
Тепер, що ж таке ця жінка? Що він знав про неї? Все й нічого. Що вона герцоґиня, це він знав; знав він і те, що вона гарна, що вона багата, що в неї є лівреї, лакеї, пажі, скороходи з смолоскипами навколо її карети з короною.