Це вона, мабуть, Настусі вінець віщує,— сказала Ягна.
— В горщик ми її з Настусею разом саджали, а зрізала я сама, значить, для мене вона й зацвіла,— кричала Юзя, мало не з плачем, бо не знайшла ні в кого підтримки.
— Ще встигнеш за хлопцями ганяти та стояти біля перелазів, спершу старшим треба, старшим! — сказала Ягустинка, ні на кого не дивлячись і усміхаючись Настусі.— Ну, тихо, Юзю, цить! Знаєте новину? Магда, ота, що в органіста робила, вночі родила на паперті!
— Та що це ви за чудеса розказуєте?
— Якби ж то чудеса, а то чистісінька правда! Амброжій ішов дзвонити і наступив на неї...
Господи Ісусе! І не замерзла?
— Де там! Дитина на смерть замерзла, а Магда ще дихає. Віднесли її в плебанію і досі до пам'яті приводять... А краще б уже не приводили... Навіщо їй жити на світі, що її доброго чекає? Саме поневіряння та важка праця.
— Матеуш розповідав, що коли її від органіста вигнали, вона весь час ходила до млина і там сиділа, але потім Франек її побив і прогнав. Начебто мельник йому так звелів.
— А що ж йому було з нею робити — в рамку вставити і на стіну повісити? Чоловіки всі однакові: поки не взяв — обіцяв, а дістав — то й перестав! Звісно, не без того, шо й Франек винен, але ще більше винні органіст із жінкою. Поки Магда здорова була, орали нею, наче двома волами, сама всю роботу вернула.— хазяйство ж у них чимале: п'ять корів, а дітей скільки, та свиней, та птиці, та землі скільки! А коли захворіла, вигнали. Не люди — звірі!
— Навіщо ж вона з Франеком злигалась? — вигукнула Настка.
— І ти б те саме зробила, навіть із Яськом, коли б вірила, що він з тобою одружиться.
Настка палко заперечила і мало не посварилася з Ягустинкою, однак зайшов Борина, і обидві притихли.
— Чули про Магду? Вже ожила, привели її до пам'яті Амброжій каже — ще трохи, і пішла б на той світ. Рох тре її снігом і напуває чимось, але, видно, довго їй доведеться лежати.
— Куди ж вона подінеться, бідолаха, куди?
— Козли повинні були б її до себе взяти,— адже вона їм рідня.
— Козли! Самі тільки з того й живуть, що де-небудь випросять, вициганять чи вкрадуть,— на які ж це гроші вони її лікуватимуть? Стільки заможних господарів на селі, стільки багачів, а врятувати людину ніхто не квапиться!
— Ну, як же, у господарів грошей повні криниці, все їм з неба падає, тільки знай — роздавай на всі боки. У кожного свого клопоту доволі, що йому до чужих! Невже я всіх старців повинен підбирати з дороги, до себе в хату приводити, годувати, лікувати, та ще, може, і лікарям платити? Жінка ви стара, а в голові вітер свище!
— Правда, іншим допомагати ніхто не повинен, але ж людина теж не скотина, щоб під тином здихати.
— Так вже воно є, так завжди й буде на світі. Ви, чи що, це переробите?
— Пам'ятаю, раніше, ще за панських часів, була на селі лікарня для бідних,— у тому домі, де тепер органіст живе. Добре пам'ятаю! І платили селяни від морга.
Борина роздратувався і не хотів далі вести розмову.
— Допоможуть ваші балачки, як мертвому кадило! — кинув він, насупившись.
— Звісно, не допоможуть, звісно. Коли в людини у серці немає жалю до чужого горя, перед нею і жалітись нічого. Кому живеться добре, той думає, що все в світі іде, як належить, як бог звелів!
На це Борина нічого вже не відповів, і Ягустинка заговорила з Насткою.
— Ну, як там у Матеуша боки? Краще?
— У Матеуша? А що з ним трапилося?
— Невже не знаєте? — вигукнула Настка.— Адже ще перед святом — у вівторок, либонь,— ваш Антек його побив. Узяв за карк, виніс із млина та як жбурне об загорожу — аж чотири жердини в ній тріснули, а Матеуш у річку впав і мало не втонув. Тепер хворий лежить, кров'ю харкає і ворухнутися не може. Амброжій каже, що в нього печінка перевернулась і чотири ребра зламано! Він весь час так кричить, так стогне!..
Вона розплакалася.
Від перших слів Настки Ягна рвонулась, наче хто її вдарив у серце,— в неї відразу майнула думка, що ті посварилися через неї. Але вона знову сіла на скриню і притулилась обличчям до Юзиної гілочки, щоб охолодити свіжими пелюстками свої палаючі повіки.
Всі були здивовані — в хаті у Борини ніхто ще нічого не знав. Хоча про цю новину з першого дня говорило все село, до них вона не дійшла.
— Наскочив свій на свого, розбійник на розбійника! Не бійсь, помиряться,— буркнув Борина. Видно, він розсердився, бо, насупившись, став підкидати дрова в піч.
— Через що вони побились? — спитала трохи згодом Ягна в Ягустинки.
— Через тебе! — із злістю відповіла стара.
— Ні, ви правду скажіть!
— Правду й кажу. Матеуш хвалився на млині перед чоловіками, що часто бував у тебе в спальні, Антек це почув і відлупцював його. Гризуться за тебе, мов псюри за суку!
— Ви ці жарти покиньте, нелегко мені їх слухати!
— Спитай у людей, коли мені не віриш. Адже я не стверджую, що Матеуш правду сказав, а тільки так він людям розповів!
— Бреше він, проклятий, бреше!
— Хіба від пліток де сховаєшся? Вони тебе й після смерті знайдуть.
— От добре, що Антек відлупцював його! Я б ще додала! — люто просичала Ягна.
— Дивіться-но, наша курочка яструбині пазури показала!
— За брехню я хоч убити готова! Бреше він, поганець!
— І я те ж саме всім кажу, та от не вірять, і кісточки твої перемивають.
— Замовкнуть, коли їм Антек язики вкоротить.
— Що ж, він за тебе з цілим світом воюватиме? — злостиво всміхнулася Ягустинка.
— Ви, як іуда,— підтакуєте, а самі раді чужому лихові!
Ягуся страшенно розсердилась — може, вперше в житті вона була в такому гніві. Вона така лиха була на Матеуша, що готова була зараз же бігти до нього й нігтями вчепитися йому в обличчя. Не знести б їй, здається, цієї злоби, якби не згадка про Антека та його великодушність. Ягна пройнялася величезною ніжністю до нього, невимовною радістю за те, що він заступився за неї, не дав скривдити. І все-таки вона так метушилася по хаті, так за кожну дрібницю кричала на Юзю й Вітека, що старий стурбувався, підсів до неї, почав гладити по обличчю й запитувати:
— Що з тобою, Ягусю? Що з тобою?
— А що? Нічого. Відсуньтеся! Ще на людях будете лащитись! Вона сердито відсторонила його.
"От ще, буде мене гладити та обіймати, старий недолуга!" — думала вона з люттю. Вперше за весь час помітила Ягуся, який старий її чоловік, вперше в ній прокинулася огида й глибока неприязнь, майже ненависть до нього. З таємною зловтіхою, з презирством придивлялася вона до нього. Він і справді дуже постарів за останній час, волочив ноги, горбився, руки в нього трусились.
"Дід нещасний! Руїна!"
Вона здригнулася від огиди і ще з більшою втіхою почала думати про Антека, вже не захищаючись від спогадів, не відганяючи солодкого шепотіння спокуси.
А день тягнувся нескінченно, сили не було витримати. Ягна щохвилини виходила то на ґанок, то в сад за хатою і з-за дерев дивилася в поле. Або, спершись на лозовий пліт, який відокремлював сад від дороги, що тяглася ген за село, сумними очима дивилася в далечінь, на засніжені поля, на темні ліси, однак нічого не бачила — так переповнювала її глибока радість, що Антек за неї заступився і не дозволив її ганьбити.
"Такий усіх подолає! Силач! — думала вона розчулено.— Якби він зараз, у цю мить, був тут, я б не опиралась, ні!"
Сінник стояв неподалік, одразу за дорогою, на краю поля. В ньому цвірінькали горобці. Вони цілими зграями ховалися у великій дірі, що була в сіні: наймитові не хотілося лазити нагору і скидати звідти сіно, як наказував Борина, і він висмикував його потроху зсередини — от і вийшла така яма, де могло вміститися принаймні двоє людей.
"Вийди! Вийди до сінника!" — несвідомо повторювала Ягна Антекове прохання.
Задзвонили на вечірню, і вона побігла додому. Їй захотілося піти самій до костьолу: вона чогось сподівалася зустріти там Антека.
У костьолі його, звичайно, не було, але біля входу, в притворі, вона зустрілася з Ганкою. Привіталась і опустила простягнуту до кропильниці руку, щоб Ганка перша могла вмочити пальці. Але та на привітання не відповіла, не торкнулася свяченої води і, проходячи мимо, глянула на Ягну так, наче каменем ударила.
У Ягни навіть сльози підступили до очей від такої образи і явної злоби, але, сівши на своє місце, вона не могла відвести погляду від виснаженого блідого обличчя Ганки.
"Антекова жінка і така здохлятина — шкіра та кістки! Ну-ну!" — подумала вона, однак миттю забула про неї, бо заспівав хор, і. Орган заграв так чудесно, тихо й урочисто, що Ягуся вся поринула в музику. Ніколи ще їй не було так добре в костьолі. Вона навіть не молилася, молитовник лежав нерозкритий, чотки нерухомо висіли на пальцях, а вона все зітхала, дивилась, як морок поволі напливав з вікон, дивилась на ікони, на іскристе світло, на позолоту й на ледве видні фарби. Душа її летіла в якийсь інший світ, заглиблювалась у ці приглушені, тихі звуки, в молитовні співи, в священний екстаз і черпала в ньому глибоке забуття. Ягна вже не пам'ятала, де вона, їй ввижалось, що святі сходять із стін, ідуть до неї, ясно всміхаючись, простягають благословляючі руки, линуть над усім народом в костьолі, і народ схиляється, мов нива під вітром, а над головами розвіваються ризи, блакитні, червоні, сяють милосердні очі і звучить невимовно прекрасна музика, повний вдячності спів...
Ягуся отямилась, коли скінчилася вечірня й замовк орган,— тиша пробудила її від сонних мрій. Вона з жалем підвелась і вийшла разом з іншими. Перед костьолом знову зіткнулася з Ганкою — та зупинилася, наче хотіла щось сказати, але тільки глянула з ненавистю й пішла.
"От дурна! Витріщає очі й думає мене цим злякати!" — говорила собі Ягуся, повертаючись додому.
Настав вечір — тихий, дрімотний святковий вечір. Було темно, зорі сонно світили в каламутному небі, часом тільки блискаючи яснішим променем, сніжок порошив повільно, беззвучно, миготів за вікнами, тягнувся нескінченною кошлатою пряжею.
У хаті теж стояла сонна тиша. Тільки-но смеркло, прийшов Шимек — наче, щоб відвідати сестру, а насправді — щоб зустрітися з Насткою. Вони сиділи поряд і тихо розмовляли. Борини ще не було. Біля печі сиділа Ягустинка і чистила картоплю, а на другій половині Петрек тихенько награвав на скрипці щось таке жалібне, що навіть Лапа часом скавулів або протяжно вив. Біля нього сиділи й Вітек з Юзею.