Я маю на увазі картину Гвідо Рені, де зображено Персея, що рятує Андромеду від морського страховища, чи то кита. З чого лишень той Гвідо змалював таке недоладне створіння? Та й Хогарт, відтворюючи ту саму сцену в своєму "Сходженні Персея", ні на крихту не перевершив його. Величезна туша тієї Хогартової потвори зміїться на поверхні моря, не поринаючи в воду ні на дюйм. На спині в неї щось схоже на паланкін — такий, як носять слони в Індії,— а роззявлена іклата паща, в яку ринуть морські буруни, нагадує Браму зрадників у Тауері, що веде до замку водним шляхом із Темзи. Далі, є ще кити в ілюстрованому "Вступі до природничої історії" старого шотландця Сіболда і Йонин кит, як його зображують гравюри в старовинних Бібліях та молитовниках. Що можна сказати про них? Ну, а отой палітурницький кит, що обвивається, наче виноградна лоза, навколо штока поставленого стійма якоря, — його ми можемо бачити витисненого золотом на палітурках і спинках багатьох книжок, старих і нових? Це створіння, дуже мальовниче, але чисто казкове, запозичене, я гадаю, з подібних зображень на античних вазах. Хоча його звичайно іменують дельфіном, але я називаю цю палітурницьку рибу спробою зображення кита, бо саме такий був намір первісного автора цього малюнка. Вперше його вжив один давній італійський видавець ще в XV сторіччі, в добу Відродження наук,[84] а в ті часи, та навіть ще й порівняно недавно, дельфінів вважали різновидами левіафанів.
На віньєтках та інших прикрасах декотрих старовинних книжок ви можете інколи натрапити на вкрай химерні малюнки китів; там із їхнього невичерпного мозку б’ють усілякі види фонтанів, гейзерів, холодних та гарячих джерел, як-от у Саратозі чи Баден-Бадені. На титульній сторінці першого видання "Поступу науки"[85] ви знайдете кількох цікавих китів.
Та облишмо вже ці аматорські спроби, погляньмо на ті малюнки левіафанів, які вважаються тверезими, справді науковими відтвореннями кита, виконаними нібито зі знаннями справи. В давній Гаррісовій збірці творів про подорожі є кілька гравюр із зображеннями китів, узятих з однієї голландської книжки 1671 року, що називалася "Китоловна подорож до Шпіцбергену на судні "Йона-в-череві-китовому" шкіпера Петера Петерсона з Фрісландії". На одній з тих гравюр кити, немов великі плоти з колод, плавають у воді між айсбергами, а білі ведмеді бігають у них по спинах. На іншій гравюрі жахливий ляпсус: кита намальовано з вертикальним хвостовим плавцем.
Є ще солідний том ін-кварто, написаний таким собі капітаном Коунітом, командиром корабля британського військового флоту, під назвою "Подорож за мис Горн у Південні моря задля розширення промислу кашалотів". У цій книжці є малюнок, який має бути "зображенням фізетера, чи то спермацетового кита, змальованим у масштабі з кита, вбитого біля узбережжя Мексіки в серпні 1793 року й піднятого на палубу". Я певен, що капітан зробив той малюнок на посміх своїм матросам. Досить назвати одну деталь: око в того кита, коли виміряти його за доданим до малюнка масштабом, з п’ятифутове еркерне вікно завбільшки, якщо це був дорослий кашалот. Ох, бравий мій капітане, чом ви не намалювали ще й Йону, що визирає з того вікна!
Та навіть найсумлінніші компіляції з природничої історії, призначені для юнацтва, не вільні від таких самих жахливих похибок. Візьміть хоч би оту популярну книжку Голдсміта "Жива природа". В скороченому лондонському виданні 1807 року є малюнки, що нібито відтворюють "кита" і "нарвала". Я не хотів би здатися грубіяном, але мушу сказати, що той бридезний кит більше схожий на льоху з відрізаними ногами; що ж до нарвала, то досить і одного погляду, щоб людина сторопіла з подиву: невже в нашому дев’ятнадцятому сторіччі ще можливо підсовувати розумним школярам як щось справжнє отакого гіпогрифа?
Знов же, 1825 року граф Бернар Жермен де Ласепед, видатний природознавець, опублікував книжку про наукову систематику китоподібних, де є кілька зображень різних видів левіафанів. Усі вони не тільки неправильні, але про малюнок Mysticetus'а, або ж гренландського (чи то справжнього) кита — сам Скорсбі, людина з величезним досвідом у полюванні на цей вид, сказав, що він не має нічого спільного з натурою.
Та увінчати всю цю низку хиб припало високовченому Фредерікові Кюв’є, братові знаменитого барона. В 1836 році він опублікував "Природничу історію китів", у якій подає те, що він називає "зображенням кашалота". Коли ви захочете показати цей малюнок будь-кому з нентакітців, подбайте спершу про зручний спосіб негайної втечі з острова. Коротше кажучи, кашалот Фредеріка Кюв’є — то не кашалот, а гарбуз. Звичайно, шановному науковцеві ніколи не доводилося брати участь у плаванні китобійного судна (такі люди рідко це робили), але хто може сказати, де він добув той малюнок? Можливо, там, де й його попередник у цій галузі — Демаре, що скопіював одне зі своїх недоладних "автентичних зображень" з китайського малюнка. А про те, які хвацькі митці з китайців, яскраво свідчить багато їхніх химерних чашок та блюдець.
А що можна сказати про ті зображення китів, які можна побачити на вулиці, на вивісках крамниць, де продають китовий лій? Здебільшого то бувають Річарди Треті китового царства — з горбами, як у верблюдів-дромадерів, і страшенно люті. На сніданок вони вминають три-чотири пироги з морячатиною, тобто вельботи, повні китобоїв, і купають свої безформні туші в морі крові та блакитної фарби.
Але ці численні похибки в зображеннях китів кінець кінцем не дуже дивують. Зважте самі! Більшість малюнків у наукових книжках зроблена з мертвих китів, викинутих морем на берег, тому вони відтворюють кита з такою приблизно точністю, як малюнок розбитого корабля з переломленим кілем дає уявлення про цю горду споруду в усій неторканій красі її корпусу та рангоуту. Хоча слони вже позували для портретів на повний зріст, але живий левіафан ще ніколи не лежав спокійно на воді перед художником заради створення його подобизни. Живого кита в усій його величі та поважності можна побачити тільки у воді, над незмірними глибинами моря, а тоді всього велетенського огрому його тіла не видно, як не видно корпусу спущеного на воду лінійного корабля. А підняти його з тієї текучої плинної стихії в повітря, зберігши всі його могутні опуклості та вигини, — річ неможлива для смертних як тепер, так і в майбутньому. І навіть коли мале китеня піднімуть на палубу — не кажучи вже про величезну різницю у вигляді між таким сисунцем і дорослим, великим платонівським Левіафаном, — тіло в того китеняти буває таке химерне, по-вугрячому вертке, м’яке, мінливе, що й сам чорт не вловив би його справжньої подоби.
Правда, дехто, може, уявляє собі, ніби по оголеному кістякові викинутого на берег кита можливо скласти більш-менш реальне уявлення про його справжню форму. Та де там! Одна з найдивовижніших рис левіафана в тому й полягає, що кістяк його дає тільки дуже приблизне уявлення про його загальну форму. Правда, кістяк Ієремії Бентама,[86] що висить замість люстри в бібліотеці одного з виконавців його заповіту, дає досить переконливий образ цього кремезного старого утилітариста з усіма головними рисами його особистості, але про кістяк жодного левіафана чогось подібного не скажеш.
Справді, як твердить великий Гантер,[87] самий скелет кита має таке відношення до повністю одягненої в м’язи та вимощеної жиром тварини, як комаха — до своєї лялечки, що становить для неї таку гарну округлу оболонку.
Ця особливість найразючіше виявляється в голові кашалота, як ми ще покажемо в цій книжці при відповідній нагоді. Вона дуже дивно виражається і в будові бічного плавця: кістяк його майже точно відповідає кістякові людської руки без великого пальця. В тому плавці є чотири справжні кістяні пальці: вказівний, середній, підмізинний і мізинець. Та всі вони назавжди вміщені в їхню м’ясисту оболонку, наче людські пальці в рукавицю. "Буває, що кит поводиться з нами досить круто, — підмітив якось дотепник Стаб, — але не можна сказати, що він береться до нас не в рукавичках".
Отже, з усіх цих причин, як не глянь, доводиться визнати, що Великий левіафан — єдине створіння на світі, яке ніколи не буде змальоване. Правда, котрийсь там його портрет може бути ближчий до натури, ніж інші, але з достатньо високим ступенем точності його не вдасть ніхто. Отже, на світі нема способу точно з’ясувати, як же насправді виглядає кит. А єдиний спосіб дістати більш-менш задовільне уявлення про його вигляд — це вирушити самому в китоловне плавання. Але, вчинивши так, ви наражаєтесь на серйозний ризик, що кит розтрощить ваш човен і потопить вас на віки вічні. А тому, здається мені, вам краще бути не дуже вимогливими в своїй цікавості щодо левіафана.
56
ПРО МЕНШ ХИБНІ ЗОБРАЖЕННЯ КИТА
І ПРАВДИВЕ ВІДТВОРЕННЯ ЕПІЗОДІВ
КИТОБІЙНОГО ПРОМИСЛУ
В зв’язку з тими недоладними зображеннями китів я відчуваю сильну спокусу згадати тут іще недоладніші розповіді про них, на які можна натрапити в декотрих книжках — і давніх, і новітніх, зокрема у Плінія, Перчеса, Гаклейта, Гарріса, Кюв’є та інших. Але я промину цю тему.
Я знаю тільки чотири опубліковані нариси про спермацетового кита: книжки Коуніта, Гагінза, Фредеріка Кюв’є і Бійла. Про Коуніта й Кюв’є вже сказано в попередньому розділі. Книжка Гагінза набагато краща. Але найкраща з усіх, безперечно, Бійлова. Усі його малюнки цього кита дуже добрі, за винятком одного з трьох кашалотів, показаних у різних позах на заставці до другого розділу, — того, котрий посередині. Фронтиспіс — вельботи під час нападу на кашалота — хоч і видимо розрахований на те, щоб збудити ввічливий скептицизм у декотрих салонних критиків, справляє загалом враження напрочуд життєве й правдоподібне. Обриси деяких кашалотів у Дж. Росс Брауна досить переконливі; але награвірувані ті ілюстрації препаскудно. А втім, це не його провина.
Із зображень справжнього кита найкращі — ескізи в книжці Скорсбі, але вони виконані в занадто дрібному масштабі й не можуть створити бажаного враження. Там є тільки одна сцена полювання, і це прикра хиба: адже тільки з таких малюнків, якщо вони добре зроблені, ви можете скласти собі хоч більш-менш правильне уявлення про живого кита, яким його бачать живі китобої.
Але, загалом беручи, безумовно, найкращі з усіх зображень китів та сцен китобійного промислу, які лишень можна знайти, — це дві французькі гравюри, дуже добре виконані за картинами Гарнере.