Проте в даному випадку йшлося про каламбур. "Друзі абетки" оголошували себе друзями всіх пригноблених[39] — тобто народу. Їх було не так багато. Це таємне товариство перебувало ще в зародковому стані. Вони збиралися в Парижі у двох місцях: поблизу Ринку в шиночку під назвою "Коринф" і неподалік Пантеону в маленькій кав’ярні на майдані Сен-Мішель. Та кав’ярня називалася "Мюзен".
Регулярні таємні збори "Друзів абетки" відбувалися в тильному приміщенні кав’ярні "Мюзен". Та зала сполучалася із самою кав’ярнею довгим коридором і мала потайний вихід у провулок Піщаний. Там курили, пили, грали в азартні ігри, гомоніли і сміялись. Про все на світі там розмовляли голосно, а про окремі речі — пошепки. На стіні висіла стара мапа республіканської Франції — обставина достатня, щоб насторожити поліцейського шпига.
Більшість "Друзів абетки" були студенти, щиро здружені з кількома робітниками. Ось імена ватажків — вони якоюсь мірою належать історії: Анжольрас, Комбефер, Жан Прувер, Фєйї, Курфейрак, Баорель, Леґль, Жолі Грантер.
Ці молоді люди утворювали наче одну родину, поєднану міцною дружбою. Усі, крім Леґля, були родом із півдня.
То був видатний гурток. Він зник у чорній безодні, яка давно лишилася позаду. Перед самим початком драми, до якої ми підійшли впритул, мабуть, варто кинути промінь світла на ці юні голови, перш ніж читач побачить, як вони проваляться у морок своєї трагічної долі.
Першим ми назвали Анжольраса — згодом читач зрозуміє чому.
Цей чарівний юнак був єдиним сином багатих батьків. Гарний, як янгол, він, одначе, вмів навіювати страх. Зустрівши його замислений погляд, можна було подумати, що в одному зі своїх попередніх існувань він уже пережив революцію. Він засвоїв її традиції як живий свідок і знав до найменших подробиць усі її великі діла. У нього були глибоко посаджені очі з червонуватими повіками, пухла нижня губа, часто закопилена у зневажливій гримасі, високе чоло. Він був юний і свіжий, як дівчина, хоч іноді здавався блідим. Уже дорослий, він мав вигляд хлопчика. У двадцять два роки він здавався сімнадцятирічним. Він був дуже серйозний і начебто не знав, що на світі існує створіння, яке зветься жінкою. Він мав одну тільки пристрасть — справедливість, й одну думку — здолати перешкоди, які стоять на шляху до неї. Він майже не помічав троянд, не звертав уваги на весну, не слухав співу пташок. Для нього, як і для Гармодія,[40] квіти годилися тільки для того, щоб ховати в них меч. Суворий у своїх радощах, він цнотливо відвертав погляд від усього, що не було республікою. Це був твердий, як мармур, коханець Свободи. У його натхненній мові бриніла велич революційних гімнів.
Якщо Анжольрас утілював у собі логіку революції, то Комбефер представляв її філософію. Комбефер довершував і виправляв Анжольраса. Він був трохи нижчий і кремезніший. Революція, згідно з Комбефером, була чимось приземленішим і людянішим, ніж в Анжольраса. Анжольрас висловлював її божественне право, а Комбефер — право природне. Комбефер краще, ніж Анжольрас, розумів звичайних людей. Якби цим двом судилось увійти в історію, то один став би праведником, а другий — мудрецем. Анжольрас мав більше мужності, а Комбефер — людяності. Він любив слово "громадянин", але віддавав перевагу слову "людина". Він читав запоєм, відвідував театри, був знайомий з найновішими досягненнями науки, займався дешифруванням ієрогліфів, розколював камінці, які йому траплялися, і розводився на теми геології, міг намалювати по пам’яті метелика шовкопряда, вказував на помилки в Академічному словнику французької мови, не брав нічого на віру — навіть чудеса, — гортав підшивки "Монітера", поринав у роздуми. Він заявляв, що майбутнє в руках шкільного вчителя, й цікавився питаннями освіти. Це був справжній учений, любитель і знавець точних наук і водночас "замріяний до химер", як казали про нього друзі. Він вірив у всі фантазії: і в залізні дороги, і в можливість знеболювання при хірургічних операціях, і в електричний телеграф, і в керовані повітряні кулі. Його не лякали ніякі фортеці, споруджені забобонами, деспотизмом і марновірством проти людського духу. Він вважав, що рано чи пізно наука поверне розвиток людства в потрібному напрямку. Анжольрас був вождем, Комбефер — ватажком. З першим хотілося йти на бій, з другим — вирушити в мандри. Не те щоб Комбефер не був здатен боротися, долати грудьми перешкоди. Але йому більше подобалося йти вперед помалу, вести людство до кращої долі, навчаючи його об’єктивних законів буття і первісних істин. Звичайно, й пожежа може світити, та чи не ліпше дочекатися, поки зійде сонце? Світло, затьмарене димом, поступ, оплачений ціною насильства, — не могли цілком задовольнити цю лагідну й глибоку душу. "Треба, щоб добро було чисте від будь-якого зла", — невпинно повторював він.
Жан Прувер відзначався ще більшою лагідністю, ніж Комбефер. Він часто закохувався, вирощував у вазонах квіти, грав на флейті, писав вірші, любив народ, жалів жінок, плакав над долею дітей, вірив і в світле майбутнє, і в Бога і звинувачував революцію за те, що вона знесла з пліч царствену голову — голову Андре Шеньє.[41] Він був справжній ерудит, він вивчив італійську, латинську, грецьку та давньоєврейську мови, але користувався ними тільки для того, щоб читати чотирьох поетів: Данте, Ювенала, Есхіла та Ісайю. Він любив блукати полями, зарослими вівсюгом та волошками, і хмари цікавили його не менше, ніж історичні події. Його розум був ніби повернутий у два напрями — одним боком до людини, другим — до Бога. Він ділив свій час між навчанням і спогляданням. Цілий день він поглиблював свої знання в суспільних науках, а ввечері споглядав громаддя нічних світил. Як і Анжольрас, він був єдиним сином у багатих батьків. Він розмовляв лагідно, ходив із похиленою головою й опущеним поглядом, збентежено всміхався, вдягався недоладно, був незграбний, червонів невідомо з якої причини, здавався боязким. І в той же час Жан Прувер не знав страху.
Фейї був робітник і круглий сирота. Він працював на фабриці віял, ледве заробляючи по три франки в день і плекаючи одну мрію — визволити світ. Була в нього й інша мета — здобути освіту. Це теж означало для нього визволення. Він вивчився грамоти без сторонньої допомоги і всі свої знання здобув самотужки. Фейї мав великодушне серце. Цей сирота захотів усиновити цілі народи. У гуртку юних утопістів, чия увага була цілком прикута до Франції, він один представляв інтереси чужоземних країн. Фейї весь кипів, коли починав розмову про те, що турки поневолили Крит і Фессалію, росіяни — Варшаву, австріяки — Венецію. Але особливо обурював його поділ Польщі, здійснений 1772 року. Усі сучасні злочини проти націй, вважав Фейї, беруть початок від розділу Польщі, від того страхітливого насильства, підступно вчиненого над шляхетним і відважним народом. Так говорив цей бідний робітник, що добровільно взяв на себе обов’язки захисника справедливості.
Якщо Анжольрас був вождем, Комбефер — ватажком, то Курфейрак був центром тяжіння. Інші давали більше світла, він — більше тепла. Курфейрак володів саме тими якостями, що приваблюють до себе людей: дотепним розумом, веселою вдачею, чаром безтурботної молодості.
Баорель був хлопцем щирої душі й поганої поведінки, марнотрат. Базіка й зухвалець, не позбавлений, проте, дару красномовства, доброти й сміливості. Він носив строкаті камізельки й мав украй червоні погляди. Забіяка з великої літери (тобто нічого він так не любив, як сварку, а ще дужче — заколот, а найдужче — революцію), він був завжди готовий побити вікна, потім розібрати бруківку, потім скинути уряд, щоб подивитися, до чого це призведе. Він ходив у студентах уже одинадцятий рік, але юридичних наук і не нюхав. Він обрав для себе девіз: "Адвокатом не буду", а гербом — нічний столик, із шухляди якого визирає краєчок засунутого туди суддівського берета. Проходячи повз юридичний факультет, він завжди застібався на всі ґудзики, немов боявся підхопити пошесть. У лекціях він бачив тільки тему для глузливих пісеньок, а в професорах — натуру для карикатур. Він безтурботно проїдав десь зо три тисячі франків на рік, що їх давали йому батьки-селяни, яким він зумів прищепити глибоку пошану до вченого сина.
Баорель любив тинятися по різних кав’ярнях, отож він здійснював зв’язок між "Друзями абетки" й іншими ще неоформленими гуртками, які організувалися трохи пізніше.
Серед цих юнаків був один зовсім лисий на прізвище Леґль.[42] Уродженець містечка Мо, він підписувався "Орел-із-Мо", й товариші для стислості прозвали його Боссюе.[43]
Боссюе був веселий хлопець, якому вічно не щастило. Та він тільки посміювався зі своїх невдач. У двадцять п’ять років він був уже лисий. Його батько під кінець життя зумів придбати собі будиночок і поле; але син унаслідок якоїсь невдалої оборудки дуже скоро втратив і те, й те. Він був освічений і розумний, але все оберталося проти нього. Якщо він рубав дрова, то неодмінно ранив собі палець. Якщо заводив подругу, то незабаром виявлялося, що він придбав собі й приятеля. Щохвилини з ним траплялось якесь лихо. Він весело казав: "Я живу під дахом, з якого весь час падає черепиця". Він був бідний, але йому ніколи не бракувало почуття гумору. Він так звик до своєї лихої долі, що називав її на ім’я. "Добридень, моє Безталаннячко", — казав він.
Вічні невдачі зробили його винахідливим, і він знав безліч способів роздобути гроші. Боссюе не квапився набути професію адвоката і навчався на зразок Баореля. Він не мав власного притулку й ночував то в одного, то в другого, то в третього зі своїх приятелів, але найчастіше — в Жолі. Жолі вивчав медицину. Він був на два роки молодший від Боссюе.
Жолі являв собою яскравий тип уявного хворого, але з молодих. Внаслідок занять медициною він не так став лікарем, як сам перетворився на хворого. У двадцять три роки він знаходив у себе безліч недуг і проводив життя, розглядаючи в дзеркалі свій язик. Він запевняв, що людина намагнічується, як стрілка компаса, й у себе в кімнаті ставив ліжко узголів’ям на південь, а ногами на північ, з тим щоб уночі його кровообіг не порушувався потоками земного магнетизму. Під час грози він мацав собі пульс.