Чистий голос сум-ліпня казав йому, що він людина особлива, з досвідом колишнього підпілля, тому його й висунули на це надзвичайне діло за надзвичайних обставин, щоб своєю волею, досвідом, організаційним навиком здолати всі і всякі небезпеки, труднощі, злигодні, перешкоди, помилки інших людей, від яких залежало це діло. От чому Матвій Костьович не міг винуватити й не винуватив нікого в своєму провалі. І свідомість того, що він не тільки провалився сам, а й не виконав свого обов'язку, страшніше й гірше за всяку іншу муку краяла душу Костьовича.
Невгамовний правдивий голос сумління підказував йому, що десь у чомусь він схибив. І він знову й знову болісно перебирав у пам'яті найдрібніші деталі своїх вчинків та слів з того моменту, як розлучився з Іваном Федоровичем Проценком та Лютиковим, і не міг знайти, де, в чому й коли схибив.
Матвій Костьович раніше зовсім не знав Лютикова, а зараз він безмірно вболівав за нього,— передусім тому, що тепер тільки від Лютикова залежало, чи виконає він справу, доручену їм обом. Але ще частіше, в страшних муках, у тузі нестерпній, душа його зверталась до Проценка, їхнього спільного керівника та його особистого друга, й питала:
"Де ж ти, Іване Федоровичу? Як ти? Чи живий ти? Чи б'єш ти проклятих ворогів, чи подужав ти їх, чи перехитрував? А що, як і мене, терзають вони твою душу? І, може, круки серед степу вже клюють веселі твої очі?.."
Розділ двадцять дев'ятий
Попрощавшися з Лютиковим та Шульгою, Іван Федорович і дружина його виїхали до загону, що базувався в Митя-кинських лісах по той бік Сіверського Дінця. Довелось дати чималенький гак, обминаючи територію, вже зайняту німцями. Все-таки Іван Федорович устиг переправити свій газик через Донець і вночі прошмигнути на базу, коли німецькі танки входили в станицю, від імені якої й ліси дістали свою назву.
Ліси, ліси... Та хіба ж це ліси? Хіба можна ці чагарникові зарості, розкидані по невеликій території, порівняти з лісами білоруськими чи брянськими — батьківщиною партизанської слави! В районі Митякинських лісів не те що розпочинати воєнні дії, великому загонові навіть сховатись було ніде.
На щастя, коли Іван Федорович і дружина його прибули на базу, партизани вже покинули її й вели бої з німцями на дорогах західного напряму.
Як жалкував потім Іван Федорович, що в перший день приїзду не зробив, не зумів зробити висновків із такої простої та ясної думки, що майнула в голові: загін, чи не найбільший в області, не має бази укриття!
Ворошиловградська область розділялась на кілька територіальних округ, на чолі яких стали секретарі підпільного обкому партії. Іван Федорович був одним із цих секретарів. Віданню Йвана Федоровича підлягало кілька райкомів з безліччю підпорядкованих їм підпільних груп. У районах були ще окремі диверсійні групи, що з них одні підлягали місцевому підпільному райкомові, другі — обкомові, треті — Українському або навіть Центральному штабові.
Цю підпільну розгалужену мережу обслуговувала ще складніша за характером конспірації система явочних квартир, місць укриття, баз продовольства та озброєння, засобів зв'язку — технічних і через спеціальних зв'язкових. Крім звичайних явочних квартир по районах, у розпорядженні Йвана Федоровича, як і в інших керівників обласного підпілля, були квартири, відомі тільки їм: одні — для зв'язку з Українським штабом, другі — для зв'язку керівників області поміж собою, треті — для зв'язку з керівниками районів або командирами загонів.
На території кожної округи діяло кілька дрібних партизанських загонів. А крім того, в кожній окрузі створили тоді чималий загін, де, за первісним задумом, і мав перебувати секретар обкому — керівник підпілля в окрузі: гадали, що перебування в крупному партизанському загоні забезпечить секретареві обкому відносну безпеку, а значить, і більшу свободу дії.
Головною явочною квартирою для зв'язку керівників во-рошиловградського підпілля був медичний пункт у великому селі Оріхове в Успенському районі. На хазяйку квартири Іван Федорович призначив місцевого лікаря Валентину Кротову, сестру Ксенії Кротової, зв'язкової Івана Федоровича. Тоді, коли Йван Федорович перебував іще в Краснодоні, Ксенія Кротова жила вже у своєї сестри-лікаря, і від неї, Ксенії Кротової, Іван Федорович мав дістати перші відомості про те, як ідуть справи в інших округах після окупації їх німцями.
Поклавши на свого помічника обов'язки головного храни-теля партизанського продовольства та зброї в Митякинських лісах і заразом — начальника всього зв'язку з округами, Іван Федорович виїхав до свого загону. Власне, він не виїхав, а пішов. Уся місцевість довкола кишіла німецькими військами. Як не тішив себе Йван Федорович думкою, що їздитиме всюди на своєму газику,— він навіть бензину призапасив принаймні на рік,— довелося загнати багатостраждальний газик у печерку в одному з глиняних кар'єрів серед лісу й завалити вхід. Катерина Павлівна, що виконувала в Івана Федоровича обов'язки зв'язкової та розвідниці, посміялася з чоловіка, і вони разом пішли до загону пішки.
Кілька лише діб минуло відтоді, як у приміщенні Крас-нодонського райкому партії Іван Федорович умовлявся з генералом, командиром дивізії, про зв'язок, а як усе змінилося довкола! Звичайно, ні про яку взаємодію з дивізією вже не могло бути й мови. Дивізія ця вистояла на Дінці під Ка-менськом саме стільки, скільки їй наказали, втратила понад три чверті свого вже не повного складу, а потім знялася й відійшла. Вона втратила так багато, що, здавалося, вже й немає ніякої дивізії, але ніхто не говорив про неї в народі "розгромлена", ніхто не говорив про неї — "потрапила в оточення" або "відступила", всі казали про неї — "відійшла". І вона справді відійшла,— відійшла, коли на величезних просторах поміж Сіверським Дінцем та Доном уже діяли чималі німецькі з'єднання.
Дивізія йшла по території, зайнятій ворогом, вона йшла через ріки й степи, йшла з боями, використовуючи для оборони круті береги степових річок, вона то зникала, то знову виникала в іншому місці. В перші дні, коли вона була не так далеко, народний поголос про бойові діла дивізії ще доходив до цих країв. Але дивізія все відходила й відходила на схід, пориваючись до якоїсь дальньої поставленої їй межі, і, мабуть, така далека вона була, ця межа, що вже й тіні поголосу не лишалось од дивізії, жила тільки пам'ять у серці народу — слава, легенда...
Партизанський загін Івана Федоровича діяв сам по собі, діяв непогано. В перші ж дні загін розгромив у відкритім бою кілька дрібних підрозділів військ противника. Партизани винищували відсталих солдатів та офіцерів, спалювали цистерни з бензином, забирали обози, ловили по селах німецьких адміністраторів і страчували їх. Відомостей про дії інших загонів тим часом іще не було, та Йван Федорович здогадувався, що й інші почали непогано,— з поголосу, що передавався з уст в уста. Народний поголос перебільшував подвиги партизанів, але це означало тільки, що їхню боротьбу підтримує народ.
Коли противник кинув проти загону більші сили, Іван Федорович відхилив пропозицію командування повернутись на базу і вночі нишком переправив загін на правий берег Дінця. Тут партизанів ніхто не чекав, і вони зняли печува-ний переполох у німецьких тилах.
Але з кожним днем усе важче було крутитися в неширокій простороні степу, аж так густо населеній, що рудники, хутори, станиці сливе прилягали одне до одного. Загін перебував у безупиннім русі. Тільки хитрощі Йвана Федоровича, та досконале знання місцевості, та справне озброєння давали змогу загонові відходити поки що без великих втрат. Але доки ж можна було крутитись, коли ворог наступав на п'яти?
Великі партизанські загони, створені за досвідом загонів у місцевостях лісових чи в незаселених широких степових просторах,— загони цього типу були непридатні в густо заселеному промисловому Донбасі. Іван Федорович цього висновку дійшов, коли біда вже стукала в ворота.
Відомості, що надійшли від Ксенії Кротової, вразили його в саме серце. Чималий загін, який орудував близько від Ворошиловграда, оточений противником, розпався на частини, а секретаря обкому Яковенка, що перебував у цьому загоні, вбили. З Кадіївського загону, створеного за таким же типом, що й загін Яковенка і загін Івана Федоровича, врятувалося всього дев'ять бійців на чолі з командиром загону. Противник, розбивши загін, зазнав утричі більших жертв, але які ж втрати ворога можна було вважати розплатою за шахтарську гвардію славетної Кадіївки, що поклала свої голови в бою! Командир загону повідомляв Івана Федоровича, що набирає нових бійців, але діятиме тепер тільки дрібними групами. Боково-Антрацитівський загін зумів вирватися з оточення без великих втрат і зразу ж розділився на кілька дрібних загонів, що діяли під одним командуванням. Невеликі загони — Рубіжанського, Кременського, Іванів-ського та інших районів — орудували з успіхом і майже без втрат. Загін Попаснянського району, один з найбільших в області, від самого початку орудував невеликими групами під одним командуванням, і сам народ оцінив успіх його боротьби, прозвавши загін "Грізним". А нові загони, що народжувалися в районах, як гриби,— з місцевого населення, з бійців та офіцерів, що відстали од частин Червоної Армії,— всі вони вже виникали як невеликі партизанські групи.
Так веліло саме життя.
Іван Федорович дістав ці відомості і за кілька годин він уже розділив би й свій загін на невеликі групи, але цих годин доля Йванові Федоровичу вже не дала.
Німці оточили їх на світанку, а тепер вже сонце хилилось на вечірній пруг.
Колись тут був струмок, що впадав у Сіверський Донець. Струмок так давно пересох, що жителі ближнього хутора Макарів Яр уже не пам'ятали, коли була тут вода. На місці струмка зосталась лісиста балка. Вузька в вершині й ширша дедалі до гирла, вона мала форму трикутника,— ліс широкою смугою виходив на самий берег ріки.
Іван Федорович, з м'якою темно-русявою селянською бородою, що тим часом відросла, лежав у низькорослих кущах, на найтруднішій ділянці оборони, при вершині балки. Німецька куля скубонула його вище правої залисини, здерши клаптик шкіри з волоссям, кров натекла на скроню й запеклась, але Йван Федорович не відчував цього.