Але тінь негра — випростаного, очевидно, бо вона покривала більшу частину брезенту,— не зникла, поки через хвильку старий не підвівся на лікті, щоб глянути. І то був зовсім не негр, а його, Айків, родич; коли старий озвався, Едмондс рвучко обернувся і на тлі червоного полум'я вималювався його похмурий і суворий профіль.
— Нічого,— відказав Едмондс.— Спіть собі далі.
— Оце Віл Лігейт нагадав мені,— мовив старий,— що торік восени тобі тут теж не спалося. Тільки тоді ти називав безсоння полюванням на єнотів. Чи то пак Віл Лігейт так його називав?
Едмондс не відповів. Він повернувся і ступив до своєї койки. Старий, усе ще спираючись на лікті, дивився, як тінь його сповзла по стіні і зникла, злилася з рештою по-снулих тіней.
— Так воно й краще,— докинув старий.— Спробуй лиш заснути. Завтра нам треба мати в таборі свіжину. А свої справи зможеш потім залагоджувати.
Він знову поклався горілиць і руки схрестив на грудях, вдивляючись у вогнений відблиск на верху намету. Полум'я тепер горіло рівно, підсичене свіжими поліняками, вже охопленими жаром; незабаром воно знов почне пригасати, і разом з ним замре останній відгомін цього раптового спалаху пристрасті й неспокою Едмондса. Нехай собі часину ще полежить без сну, думав старий. Колись доведеться йому лежати ще й як довго і навіть почуття невдоволеності не буде його тривожити. І поки він лежатиме тут без сну, це оточення його заспокоїть,— можливо, таки заспокоїть, якщо взагалі що-небудь може заспокоїти чоловіка, якому нещодавно минуло сорок. Так, думав старий: чи йому сорок років, чи тридцять, чи то він навіть хлопець, що, пойнятий збудженням, не може й повік склепити. Намет, шемрітлива від дощу брезентова покрівля ще раз наповнилися тишею. Старий лежав на спині, заплющивши очі, дихання його було спокійне й мирне, мов у дитини, і прислухався до цієї тиші, що ніколи не була тишею, а тільки громаддям незліченних звуків. Він майже бачив її — всеосяжну, первісну, навислу, задуману над цією дріб'язковою і недовговічною людською метушнею, яка зникне, ледве, мине тиждень, а ще тиждень — то й усякий слід по
ній западеться в незайманій глушині. Це була його земля, хоч він ніколи не володів бодай клаптем її. І ніколи й не хотів володіти, навіть тоді, коли зрозумів її неминучу приреченість, коли дивився, як вона рік у рік відступає під натиском сокири, і бачив вузькоколійні лісовози, а пізніш динаміт і тракторні плуги,— не хотів, бо ця земля й не могла належати якійсь окремій людині. Вона належала всім, треба було тільки ощадливо до неї ставитись, смиренно і з гордістю.
Тоді раптом він збагнув, чому ніколи не хотів володіти бодай окрайцем її, стримати хоч трохи те, що люди називають поступом, принаймні в межах свого віку протиставитись її неминучій долі. Просто тому, що цієї землі вистачало. Він, здавалося, бачив обох — себе і цю пущу — як ровесників, адже дух мисливця й лісовика, на короткий час йому вділений, існував ще до його народження, і він прийняв цей дух охоче й смиренно, з радістю і гідністю, від старого майора Де Спейна, від старого Сема Фазсрса, що навчив його полювати; і ось вік його власний і вік цієї пущі минають, переходять не в непам'ять, не в ніщо, а стають вільні від пут часу й простору, коли викорчувана земля, пошматована на рівненькі квадрати бавовникових ланів, щоб люди з того ошалілого старого світу могли перетворювати бавовну на снаряди вбивати один одного, коли ця земля поверне собі свої простори, і знову буде тут досить місця і для пущі, і для нього, Айка; і знов пролунають імена давніх людей, яких він знав, любив і яких ненадовго пережив, замиготять їхні обличчя у затінку високих дерев, яких не торкалась сокира, у непрохідних чагарях, де безсмертна й дужа дичина навік-віки втікатиме від безсмертних і невтомних у своєму валуванні собак, і падатиме від безгучних пострілів, і наче фенікс воскресатиме знову.
Він таки заснув був. Тепер уже світився ліхтар. У темряві за наметом найстарший з негрів, Айшем, гатив ложкою по сковороді й галасував:
— Четверта година, вставайте каву пити! Четверта година, вставайте каву пити! — і в наметі вже одягалися й потиху розмовляли, і почувся Лігейтів голос:
— Вимітайтеся-но звідси, щоб не розбудити дядька Айка, бо він ще захоче піти з нами. А цього ранку йому нема чого робити в лісі.
Отож він лежав і не ворушився. Очі його були заплющені, подих тихий і супокійний, і він чув, як один по одному вони виходили з намету. Тоді прислухався, як снідають за столом під брезентом, і чув, як вони всі вибралися з
кіньми й собаками, аж урешті останній голос завмер удалині, і в таборі лишилися самі негри, що прибирали посуд. Трохи згодом він, може, навіть розчує з вологого лісу перший ледь чутний гавкіт передового гончака, що винюшить оленяче лігвище, і тоді спробує знову задрімати... Аж це пола намету раптом гойднулася вбік і опала назад, щось зачепилося за крайчик його койки, чиясь рука шарпнула старого за коліно, вкрите укривалом, і він розплющив очі. Перед ним стояв Едмондс, у руці тримаючи дробовик замість звичайної своєї рушниці. Голос його прозвучав різко й хапливо.
— Пробачте, що розбудив вас. Але сюди при...
— Я не спав,— відказав старий.— Ти сьогодні з дробовика збираєшся стріляти?
— Ви ж мені казали ввечері, що нам треба м'яса,— мовив Едмондс.— Сюди прий...
— А відколи це ти розучився полювати зі своєю рушницею?
— Гаразд уже,— мовив той усе так само різко й стримано, хоч усередині в ньому клекотіла нетерплячка. Тоді старий побачив у його руці якийсь довгастий товстий конверт.— Сьогодні сюди хтось прийде, буде мене шукати. А може, й не прийде. Але якщо прийде, передайте ї... передайте ось це і перекажіть, що я сказав "ні".
— Що? Кому переказати? — Старий сперся на лікоть, коли ЕДмондс кинув конверта на укривало і повернувся виходити, конверт упав важко, відчутно й безшелесно і з'їхав би з койки, якби старий не підхопив його, відразу ж напомацки впевнившись, що в ньому пака банкнот.— Стривай-но! Стривай!—Голос його звучав не просто як родича, не просто як старого віком, аж Едмондс мусив таки зупинитись і оглянутись при вході до намету, і старий побачив, що надворі вже день.— Переказати їй,— сказав він.— Отже, вона.— Він і Едмондс втупились один в одного — старе обличчя, худе, зім'яте від лежання на перетолоченій постелі, і друге, молодше, похмуре й смагляве, водночас запекле й холодне.— Віл Лігейт мав рацію. Ось це ти й називав полюванням на єнотів. А тепер дійшов до цього.— Він не підніс конверта, не зробив ніякого жесту а чи поруху в той бік.— Чого ти наобіцяв такого, що тепер не маєш дуг ху подивитись їй в очі й чесно відмовитись?
— Нічого! — відповів Едмондс.— Нічого! Ото й усе. Перекажіть їй, що я сказав "ні".
І вже його не стало. Пола намету гойднулася вбік, пропустивши всередину блякле денне світло й безупинний шем-
ріт дощу, і опала знову, а старий усе так само сидів, спираючись на лікоть і затиснувши конверта в нетвердій руці. Згодом йому здавалося, що наближення човна він почув майже відразу, ще коли Едмондс не встиг і з очей зійти. Йому здавалося, що тільки-но пола намету опала й відхилилася в другий бік, цим разом наче випустивши назовні блякле й просякле дощем світло — так як за вдихом настає видих,— як уже почувся стугін мотора на човні, щораз гучніше й гучніше, все ближче й ближче, а потім раптом мотор затих, завмер, як от ураз бува гасне свічка від подмуху вітру, і чути вже було тільки плюскіт і хлюпіт води під бортами, коли човен прибився до берега. Наймолодший негр, юнак, відхилив на мить полу намету, і старий устиг побачити невеличкого човна, на кормі якого поруч із навскоси прикріпленим мотором сидів негр, і вже до намету входила жінка — в чоловічому капелюсі, дощовику та гумових чоботях, на одній руці щось довгувате, закутане в укривало, друга рука заслоняє ту ношу незастебнутим плащем; з жінкою разом увійшло ще щось, якийсь непевний подих, що його він за хвильку розпізнає, не дурно ж Айшем дав йому на здогад, попередив його, пославши молодого негра сповістити прихід гості, а не сам це зробив. Пола намету нарешті опустилася, коли негр вийшов, і вони залишились удвох — її обличчя невиразне в напівсутіні, тільки видно, що молоде, з темними очима і дивно бліде, але не хворобливе; на селянку вона не скидалася, хоч і була вбрана просто. Вона дивилась на нього згори, а він сидів на койці,— затиснувши в руці конверта, не вельми чиста білизна стовбурчилася на ньому, а вкривала жужмилися на ногах до стегон.
— Це його? — скрикнув він.— Тільки кажіть правду!
— Його,— відповіла вона.— Він уже пішов.
— Пішов. Його нема. Тут його не застукаєте. Цього разу вже ні. Та й не думаю, щоб ви мали таку надію. Він залишив вам це. Ось це.— Старий ворухнув пальцями на конверті, але не для того, щоб узяти його, він і так був у нього в руці, весь час був,— а наче для того, щоб примусити свою досі покірну руку виконати те, що наказував їй мозок, немовби він зроду чогось такого не робив, аж урешті таки простяг руку й сказав знову: — Ось це. Візьміть. Візьміть.— І раптом побачив її очі, не так самі очі, як вираз в очах, погляд, втуплений у нього з глибокою задумою, з безмежною і зосередженою щирістю дитини. Годі було сказати, чи помітила вона конверт або хоч простягнену до неї руку.
— Ви — Дядько Айзек,— промовила вона.
— Так,— відказав він.— Але це ні до чого. Ось. Візьміть це. Вій просив переказати вам "ні".
Вона глянула на конверт і взяла його. Він був запечатаний і без ніякого напису. І все ж вона, хоч і зиркнула на верх конверта, піднесла його вільною рукою до обличчя, зубами одірвала ріжечок і далі один бік, висипала цілий стос банкнот на вкривало, навіть не глянувши на них, тоді зазирнула в порожній конверт, узяла крайчик його в зуби й зовсім розірвала папір. Аж після цього зібгала його й викинула.
— Тут лише гроші,— озвалась вона.
— А чого ви сподівалися? Чого ви ще сподівалися? Ви знали його досить довго, бодай стільки часу, щоб завести цю дитину, і так його й не зрозуміли?
— Не дуже довго. І не часто ми бачились. Тиждень оце тут, торік восени, а тоді в січні він послав по мене й ми поїхали на захід, до Нью-Мексіко. Там пробули півтора місяця, і я могла бодай спати в одному з ним приміщенні, де готувала для нього, прала йому білизну.
— Але не як дружина,— урвав її старий.— Не як дружина його.