У вдови й так вистачить публіки. Тепер уже майже всі вікна відчинені. Дехто сердито бурмоче, а дехто підтримує вдову. Я сходжу вниз.
Кнопфа вже принесли на подвір'я. Він блідий, обличчя йому заливає піт, ніцшевські вуса прилипли до губ. Раптом він, скрикнувши, виривається з рук, хитаючись, ступає кілька кроків і зненацька кидається до обеліска. Він охоплює його руками й ногами, як жаба, падає на нього й починає вити.
Я озираюся. Позад мене стоїть Георг у своїй пурпуровій піжамі, за ним стара пані Кроль, без вставної щелеии, в синьому халаті і з папільйотками на голові, а ще далі — Генріх, на мій подив, у піжамі, без сталевого шолома та орденів. Але все-таки піжама в нього імперських кольорів — у чорну й білу смужку.
— Що сталося? — питає Георг. — Знов delirium tremens? [35]
Гарячка вже була в Кнопфа кілька разів. Він тоді бачив
білих слонів, що виходили зі стіни, й дирижаблі, що проникали крізь замкову шпарку.
— Гірше, — відповідає чоловік, що витримував напад удови Конерсман. Це справді Генріх Брюгеман, слюсар-сан-технік. — Печінка й нирки. Кнопф думає, що вони полопали.
— То чого ж ви принесли його сюди, а не в Маріїнську лікарню?
— Він не хоче в лікарню.
З'являється Кнопфова родина. Попереду пані Кнопф, за нею три дочки, всі чотири розпатлані, заспані й перелякані. Кнопф знов починає вити.
— Ви подзвонили лікареві? — питає Георг.
— Ще ні. Ми насилу дотягли його сюди. Він хотів стрибнути в річку.
Кнопфові дружина й дочки обступають старого, як хор плакальниць. Генріх теж підходить до Кнопфа й намзгає-ться вмовити його як чоловіка, бойового товариша, солдата й німця, щоб він залишив обеліск і йшов спати, тим більше, що обеліск хитається під його вагою. Не тільки Кнопфові загрожує небезпека від обеліска, пояснює Генріх, а й обеліскові від нього; коли б з обеліском щось сталося, фірмі довелося б притягти до відповідальності Кнопфа. Адже це коштовна річ, прекрасно відполірований з усіх боків граніт, і, падаючи, він, безперечно, пошкодився б.
Кнопф не розуміє Генріха: він ірже, витріщивши очї, як кінь, що побачив привида. Я чую, як Георг дзвонить із контори лікареві. На подвір'я заходить Ліза у вечірній сукні з гофрованого білого сатину. Вона пашить здоров'ям і дуже тхне кминовою горілкою.
— Щире вітання від Герди, — каже вона мені.— Заглянь якось до неї.
Цієї миті з-поміж хрестів вигулькує пара закоханих і вибігає за браму. Виходить Вільке в нічній сорочці й дощовику, за ним іде ще один вільнодумець, Курт Бах, у чорній піжамі й сорочці, підперезаній поясом. Кнопф виє далі.
На щастя, лікарня недалеко. Невдовзі приходить лікар. Йому поспіхом пояснюють, що сталося. Відірвати Кнопфа від обеліска неможливо. Тому фельдфебелеві друзі стягають йому з кістлявого заду штани, лікар, що звик на війні ще й не до таких випадків, витирає шкіру намоченою в спирті ватою, подає Георгові маленького ліхтарика і вганяє в яскраво освітлену сідницю шприца. Кнопф трохи обертає голову, гучно випускає повітря і сповзає з обеліска додолу. Лікар відсахується, ніби Кнопф вистрілив у нього.
Друзі підводять Кнопфа. Навіть лежачи на землі, він ще міцно тримається руками за обеліск, проте опір його зломлено. Я розумію, чому Кнопф, охоплений страхом, кинувся до обеліска: він провів тут чимало приємних безтурботних хвилин, коли в нього не кололо ще в нирках.
Кнопфа несуть до кімнати.
— Цього й слід було сподіватися, — каже Георг Брюгема-нові.— Як усе сталося?
Брюгеман хитає головою.
— Не маю уявлення. Він саме виграв заклад у якогось чоловіка з Мюнстера. Вгадав, що одну горілку взято із "Шпатенброя", а другу — з пивниці "Квітка". Чоловік із Мюнстера привіз горілку в машині. Я був свідком. Коли він уже витягав гаманця, Кнопф раптом зблід і вкрився потом. За хвилину він уже лежав на землі, корчився, блював і вив. Решту ви бачили самі. І знаєте, що найгірше? Той тип із
Мюнстера в метушні накивав п'ятами, не заплативши програшу. І ніхто його не знає, а ми так заморочилися, що не подивились на номер його машини.
— Жахлива, звичайно, подія, — каже Георг.
— Як на чий погляд. Доля, я б сказав.
— Доля, — втручаюся я. — Коли ви, пане Брюгемане, хочете якось запобігти своїй долі, то не повертайтеся назад по Гакенштрасе. Вдова Конерсман стежить за рухом на вулиці з позиченим для цієї мети ліхтариком в одній руці і з пляшкою, замість зброї, в другій. Правда ж, Лізо?
Ліза жваво підтакує мені.
— І то не порожня пляшка, а з пивом. Коли вона лусне у вас на голові, ваш запал відразу охолоне.
— От чорті — каже Брюгеман. — А як звідси вийти? Це не глухий кут?
— На щастя, ні,— відповідаю я. — Можна вийти садками на Бляйбтройштрасе. Раджу вам якнайшвидше забиратися звідси, бо починає світати.
Брюгеман зникає. Генріх Кроль оглядає, чи не пошкоджений обеліск, і теж іде спати.
— Отака людина, — узагальнює Вільке, киваючи на Кнопфові вікна й на сад, де зник Брюгеман, і рушає сходами назад до своєї майстерні. Мабуть, цієї ночі він там просто ночує, а не працює.
— У вас знов був спіритичний сеанс із квітками? — питаю я.
— Ні, але я замовив собі книжки про це явище.
Пані Кроль давно втекла, бо раптом похопилася, що забула вставити свою щелепу. Курт Бах пасе очима знавця Лізині голі засмаглі плечі, але, не побачивши з її боку заохочення, нарешті йде геть.
— Старий помре? — питає Ліза.
— Мабуть, — відповідає Георг. — І так диво, що він і досі живий.
Із Кнопфової квартири виходить лікар.
— Ну, що в нього? — питає Георг.
— Печінка. Вона давно відслужила йому. Не думаю, що цього разу старий викрутиться. Це вже кінець. День-два, більше він не протягне.
У дверях з'являється пані Кнопф.
— Отже, ні краплі алкоголю! — каже їй лікар. — Ви обшукали його спальню?
— Аякже, пане лікарю, і я, і дочки. Ми знайшли ще дві пляшки цього чортового пійла. Ось.
Вона показує пляшки, відкорковує їх і хоче вилити горілку.
— Стривайте, — кажу я. — Це вже зайве. Головне, аби вони не потрапили до Кнопфа, правда, пане лікарю?
— Авжеж.
Від пляшок лине міцний запах доброї горілки.
— Що ж мені з ними робити? — каже пані Кнопф. — Вія скрізь знайде їх. У нього ж нюх, як у собаки.
— Ми вас звільнимо від цього клопоту.
Пані Кногіф вручає мені й лікареві по пляшці.
Лікар поглядає на мене.
— Що одному ліки, те іншому смерть, — каже він і прощається з нами.
Пані Кнопф зачиняє двері. На подвір'ї залишаємося тільки ми втрьох — я, Ліза й Георг.
— Лікар також вважає, що він помре? — питає Ліза.
Георг киває головою. В темряві його пурпурова піжама здається чорною. Ліза щулиться від холоду, але не йде додому.
— Ну, бувайте, — кажу я і залишаю їх самих.
Згори я бачу вдову Конерсман, що, ніби тінь, стовбичить біля свого будинку. Вона й досі чигає на Брюгемана. За хвилину я чую, як унизу хтось тихо причиняє двері. Я дивлюся у темряву і думаю про Кнопфа. Потім згадую Ізабеллу. Вже зовсім сонний, я помічаю, що вдова Конерсман перетинає вулицю. Вона, певне, думає, що Брюгеман сховався, і шукає його з ліхтариком на нашому подвір'ї. На підвіконні в мене й досі лежить стара ринва, якою я раніше лякав Кнопфа. Тепер я вже майже жалкую, що так пожартував із ним, але, побачивши, як подвір'ям кружляє пучок світла, не витримую. Я обережно нахиляюся до ринви.
— Хто тут турбує мене? — глухо кажу я й зітхаю.
Вдова Конерсман зупиняється, мов укопана. Потім тремтливий промінь починає швидко кружляти подвір'ям і по надгробках.
— Хай змилосердиться господь і над твоєю душею! — шепочу я.
Я б залюбки побалакав із нею так, як Брюгеман, але стримуюся, бо на те, що я їй тепер сказав, вдова Конерсман не зможе нікому поскаржитись, якщо й збагне, в чім річ.
Та вона нічого не може збагнути. Вона скрадається попід стіною на вулицю і там уже чимдуж мчить до своїх дверей. Я ще чую, як вона гикає з переляку. Потім знову стає тихо.
XXI
Я обережно спроваджую колишнього листоношу Рота — низенького чоловіка, що під час війни розносив у нашому кварталі листи. Рот був людиною вразливою і дуже журився, що йому тоді часто доводилося бути вісником лиха. Поки був мир, люди завжди зустрічали його радісно, коли він приносив пошту; та ось почалася війна, і його поява стала лякати людей. Рот приносив повістки тим, кого брали в армію, і конверти зі страшним повідомленням: "Загинув на полі бою". Що далі тривала війна, то частіше Рот приносив їх, і його поява викликала горе, прокльони й сльози. А коли йому якось випало вручити страшний конверт самому собі, а через тиждень іще один, листоноша не витримав і збожеволів. У нього було тихе божевілля, і поштовому управлінню довелося виплачувати йому пенсію. Отже, в роки інфляції Рот, як і багато інших, був приречений на голодну смерть, бо пенсії завжди підвищували надто пізно.
Якісь знайомі подбали про самітного старого, й через кілька років Рот знову почав виходити надвір, хоч так і залишився божевільним. Рот думає, що він і досі листоноша, й ходить вулицями у своїй старій поштарській кепці, розносячи людям вісті. Але після всіх тих страшних повідомлень він вирішив приносити тільки добрі вісті. Рот, де лише може, збирає старі конверти й листівки і потім каже, що то листи з російських таборів військовополонених. Усі, кого вважали померлими, виявилися живими, каже він, вручаючи такого листа. Вони не вбиті. І скоро повернуться додому.
Я розглядаю листівку, яку він щойно тицьнув мені в руку. Це якесь допотопне друковане запрошення взяти участь у прусській багаторозрядній лотереї. Тепер, у часи інфляції, таке запрошення здається безглуздим жартом. Рот, певне, знайшов його десь на смітнику. Запрошення адресоване якомусь різникові Заку, що давно вже помер.
— Щиро дякую, — кажу я. — Це для мене велика радість.
Рот киває головою.
— Тепер уже скоро наші солдати повернуться з Росії.
— Авжеж.
— Усі повернуться. Звичайно, треба трохи почекати, Росія така велика.
— Ваші сини, сподіваюся, теж повернуться.
Згаслі Ротові очі оживають.
— Так, мої теж. Я вже отримав повідомлення.
— Ще раз щиро дякую, — кажу я.
Рот усміхається, не дивлячись на мене, і йде далі.
Спочатку поштове управління намагалось утримати Рота від таких мандрів і навіть хотіло, щоб його замкнули в божевільню, але ті, хто знав старого, заступилися за нього, і йому врешті дали спокій.