Але то були напевне не найцікавіші з них. А крім того, в таких місцях треба бути дуже обережним. Щось не так — і ти вже скомпрометований.
Равік похитав головою.
— Цього можна не боятися. Є такі місця, куди не заходить жоден турист.
— І ви їх знаєте?
— Звичайно. Навіть добре знаю.
Гааке випив другу чарку коньяку. Він ставав дедалі відвертіший. Те, що в Німеччині його стримувало б, тут відпало. Равік відчував, що Гааке нічого не підозрює.
— Сьогодні я саме намірявся трохи розважитись, — сказав він Гааке.
— Справді?
— Так. Інколи я собі дозволяю це. Треба ж зазнати в житті всього, що можна.
— І добре робите! Дуже добре!
Якусь мить Гааке незмигненно дивився на нього. Впоїти, подумав Равік. Впоїти, коли інакше не вийде, і кудись затягти.
Вираз обличчя в Гааке змінився. Він не був п'яний, тільки обмірковував, що йому робити.
— Шкода, — сказав він нарешті.— Я б залюбки пішов з вами.
Равік нічого не відповів. Краще не поспішати, щоб не викликати в Гааке підозри.
— Я сьогодні мушу вертатися в Берлін. — Гааке глянув на годинник. — За півтори години.
Равік і оком не змигнув. Треба піти з ним, подумав він. Гааке напевне зупинився в готелі, а не в приватному будинку. Зайти з ним до кімнати й там порішити його.
— Я тут чекаю на двох знайомих, — повів далі Гааке. — Вони мають зараз надійти. Ми разом їдемо. Мої речі вже на вокзалі. Ми звідси підемо просто до поїзда.
Усе пропало, подумав Равік. Чому я не ношу з собою зброї? Чому я, дурний, останнім часом переконував себе, що тоді мені Гааке привидівся? Я б міг застрілити його десь на вулиці й спробувати втекти в метро.
— Шкода, — сказав Гааке. — Та, може, ми могли б зустрітися другого разу? Через два тижні я знов буду тут.
Равік відітхнув з полегкістю.
— Добре, — сказав він.
— Де ви мешкаєте? Я міг би вам зателефонувати.
— У готелі "Принц Уельський". На сусідній вулиці.
Гааке витяг нотатника й записав адресу. Равік дивився на елегантну книжечку в червоних палітурках із м'якої шкіри. Олівчик був тоненький, позолочений. Що там записано? Мабуть, інформація, що накличе на когось тортури і смерть, подумав Равік. Гааке сховав нотатника.
— Шикарна жінка. Та, з якою ви щойно розмовляли, — мовив він.
Равік не відразу збагнув, про кого йдеться.
— А, ця… Так, непогана.
— Кіноактриса?
— Щось таке.
— Близька знайома?
— Саме так.
Гааке задумливо втупив погляд у порожнечу поперед себе.
— Тут мені не так легко познайомитися з якоюсь гарненькою дамою. Мало часу, та й не знаєш надійних місць…
— Це можна влаштувати, — сказав Равік.
— Справді? А ви самі не зацікавлені?
— У чому?
Гааке ніяково всміхнувся.
— Наприклад, у тій дамі, з якою ви щойно розмовляли,
— Нітрохи.
— Чорт, це було б непогано! Вона француженка?
— Здається, італійка. З домішкою ще кількох рас.
Гааке посміхнувся.
— Непогано. Звичайну вдома я цього робити не можу. Але тут я перебуваю, так би мовити, інкогніто.
— Справді? — спитав Равік.
Це питання на мить спантеличило Гааке, та потім він усміхнувся.
— Розумію! Звичайно, для своїх ні… Та взагалі це сувора таємниця. Між іншим, мені спало на думку… Ви не маєте знайомих серед утікачів?
— Майже не маю, — насторожено відповів Равік.
— Шкода! Нас цікавить… Розумієте, відомості про декого… Ми навіть платимо за це… — Гааке підняв руку. — Вам я, звичайно, плати не пропоную, про це не може бути й мови. Але навіть найдрібніші відомості…
Равік відчув на собі очікувальний погляд Гааке.
— Можливо, — відповів Равік. — Ніколи зарані не знаєш… Часом щось може й трапитись.
Гааке присунувся ближче.
— Бачите, це теж одне з моїх завдань. Налагоджування зв'язків у чужій країні. Часом буває важко підступитися до когось. Але в нас тут уже працюють надійні люди. — Він значуще звів брови. — У нас із вами, звичайно, інші мотиви. Для нас це справа честі. І, зрештою, інтереси батьківщини.
— Певне.
Гааке глянув на двері.
— А ось і мої знайомі.— Підрахувавши суму, він поклав кілька банкнот на порцелянову тарілку. — Зручно, що ціни вказані просто на тарілках. Варто було б і в нас таке завести. — Він підвівся й простяг Равікові руку. — До побачення, пане фон Горне. Я дуже радий, що познайомився з вами. За два тижні я вам зателефоную. — Він усміхнувся. — Все це, звичайно, між нами.
— Безумовно. Не забудьте зателефонувати.
— Я нічого не забуваю. Жодного обличчя й жодної зустрічі. Не можу собі цього дозволити. Такий у мене фах.
Равік теж підвівся. Йому здавалося, ніби він мав зараз пробити рукою бетонну стіну. Потім він відчув у своїй долоні руку Гааке. Вона виявилась мала й несподівано м'яка.
Він з хвилину нерішуче постояв, дивлячись услід Гааке, потім знову сів. Раптом він відчув, що весь тремтить. Ще трохи посидівши, він розрахувався з офіціантом, вийшов з ресторану і рушив у тому самому напрямку, що й Гааке. Тоді згадав, що бачив, як Гааке зі своїми знайомими сідав у таксі. Не було ніякого глузду вистежувати його. З готелю він уже вибрався. Коли Гааке випадково ще десь побачить його, то щонайменше насторожиться. Равік повернувся й пішов до готелю "Ентернасіональ".
— Ти поводився розважно, — сказав Морозов.
Вони сиділи перед кав'ярнею на Рон-Пуен.
Равік глянув на свою праву руку. Він кілька разів витирав її спиртом. Сам розумів, що це смішно, але не міг інакше. Тепер шкіра на руці була суха, мов пергамент.
— Треба бути божевільним, щоб у такому становищі стріляти, — сказав Морозов. — Добре, що в тебе не було зброї.
— Добре, — не дуже впевнено мовив Равік.
Морозов глянув на нього.
— Невже ти такий ідіот, що захотів би попасти під суд за вбивство чи за спробу вбивства?
Равік промовчав.
— Равіку… — Морозов стукнув пляшкою по столику. — Не давай волі своїй уяві.
— Я й не даю. Але зрозумій мене, я аж тіпаюсь, коли подумаю, що прогавив таку нагоду. На дві години раніше я б затяг його кудись… Або зробив би щось інше…
Морозов налив чарки.
— Випий горілки! Ти його ще спопадеш.
— Спопаду або ні.
— Не бійся. Він приїде знов. Такі типи повертаються, ти йому закинув добрий гачок. Будьмо!
Равік випив чарку.
— Я б ще встиг на Північний вокзал. І побачив би, чи він поїхав.
— Авжеж. Навіть міг би спробувати вколошкати його там. І дістав би щонайменше двадцять років каторги. В тебе ще є такі блискучі ідеї?
— Є. Я міг би простежити, чи він справді поїхав.
— Щоб попасти йому на очі і все зіпсувати.
— Треба було хоч спитати, в якому готелі він зупиняється.
— І насторожити його. — Морозов знов налив чарки. — Послухай, Равіку. Я знаю, ти сидиш і думаєш, що все робив не так як слід. Прожени ці думки! Розбий щось, якщо це тобі допоможе. Щось велике й дешеве. Хоча б горщик із пальмою в "Ентернасіоналі".
— Нічого не допоможе.
— То виговорись. Говори, поки стане сили. Поки врешті заспокоїшся. Ти не росіянин, а то б відразу зрозумів мене.
Равік випростався.
— Борисе, — сказав він. — Я знаю одне: щурів треба нищити, а не чекати, вкусять вони чи ні. Але говорити про це я не можу. Я думатиму. Обмірковуватиму, як найкраще вбити його. Готуватиму вбивство, як операцію. Якщо взагалі щось можна підготувати. Я повинен звикнути до того, що мене чекає. В мене є на це два тижні. Це добре. Хтозна-як добре. Я за цей час привчу себе бути спокійним. Ти маєш слушність. Можна виговоритися, щоб стати спокійним і розважним. Але того самого можна досягти й роздумами. Холодно обмірковуючи все, я ненависть оберну в цілеспрямованість. Я подумки вбиватиму його стільки разів, що набуду звичку, поки він приїде. Всоте вбиваєш розважніше і спокійніше, ніж уперше. А тепер поговорімо. Але про щось інше. Наприклад, он про ті білі троянди. Глянь на них! Такої задушливої ночі, як сьогодні, вони ніби сніг. Ніби піна на бурхливому прибої ночі. Ти задоволений?
— Ні,— відповів Морозов.
— Добре. Глянь на це літо. Літо тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Воно тхне порохом. Троянди вже тепер здаються снігом, який узимку покриє братські могили. Зате ми всі веселі, правда? Хай живе сторіччя невтручання! Сторіччя закам'янілих людських душ! Цієї ночі багатьох уб'ють, Борисе. І кожної ночі вбивають. Багатьох. Горять міста, десь голосять євреї, чехи гинуть по лісах, китайці горять, облиті японським газоліном, у концентраційних таборах шаленіє смерть, то невже ми будемо по-жіночому проливати сльози, коли треба знищити вбивцю? Ми до нього доберемося, відправимо його на той світ, раз — і каюк, як нам часто доводилось робити з невинними людьми, що відрізнялися від нас тільки іншим військовим мундиром…
— Добре, — сказав Морозов. — Принаймні краще, ніж досі. Ти ніколи не вчився орудувати ножем? Ніхто б нічого не почув.
— Дай мені спокій, на сьогодні досить. Колись же мені треба виспатись. Біс його знає, чи пощастить заснути, хоч я й удаю такого спокійного. Розумієш?
— Ще б пак.
— Цієї ночі я буду без кінця вбивати. За два тижні я повинен стати безвідмовним автоматом. Тепер головне витримати ці два тижні. До того часу, коли я нарешті зможу спокійно заснути. Хміль мені не допоможе. Снодійне також. Я виснажуся так, що врешті засну. Тоді другого дня буду знов добре себе почувати. Розумієш?
Морозов помовчав.
— Знайди собі жінку, — нарешті сказав він.
— Що це мені дасть?
— Щось та дасть. Спати з жінкою завжди добре. Подзвони Джоан. Вона прийде.
Джоан. А й справді. Вона перед тим була в ресторані. Щось казала. Він забув, що саме.
— Я не росіянин, — сказав Равік. — Що ти ще мені порадиш? Тільки щось просте. Найпростіше.
— Господи боже! Не ускладнюй життя! Найпростіший спосіб звільнитися від кохання до жінки — час від часу спати з нею. Не давай волі уяві. Нащо драматизувати цілком природний акт?
— Так, — мовив Равік. — Нащо?
— То давай я подзвоню Джоан. Щось наверзу їй. Недарма ж я працюю швейцаром.
— Сиди. І так усе гаразд. Краще пиймо й дивімося на троянди. Такі білі бувають обличчя мертвих у місячному світлі, після кулеметного обстрілу з повітря. Я колись бачив у Іспанії. Робітник-металург Пабло Нонас сказав тоді, що небо вигадали фашисти. Він залишився з однією ногою. І був трохи сердитий на мене за те, що я не заспиртував йому відрізану ногу. Вважав, що так він уже на четвертину похований. Він не знав, що ту ногу вкрали собаки і зжерли…
XXV
До палати, де Равік перев'язував хворого, зайшов Вебер і викликав його в коридор.
— Телефонує Дюран.