Все, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард, на збереження. А коли ти повернешся, тоді знову заберемо до себе.
— Коли я повернуся... — сказала вона.
— Авжеж, — відповів я, — весною, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.
Я допоміг їй скласти речі, і пополудні, коли надворі вже сутеніло, ми були готові. І дивно: всі меблі ще стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди опустіли, а мені раптом уся кімната здалася пусткою. Пат сіла на своє ліжко. У неї був стомлений вигляд.
— Ввімкнути світло? — спитав я.
Вона похитала головою:
— Хай ще трошки так побуде...
Я сів біля неї:
— Хочеш сигарету?
— Ні, Роббі. Лише трішечки отак посидіти.
Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Внизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і прямувала до кафе "Інтернаціональ". Мабуть, то було її в'язання, — вона готувала вовняні речі своєму маляті. За нею йшли Фріці і Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які чітко окреслювали їх жіночі фігури, а трохи оддалік за ними плелася Мімі, обшарпана й стомлена.
Я відвернувся од вікна. В кімнаті стало так темно, що Пат уже не видно було. Лише чулося її дихання. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світлових реклам. Над дахами будинків, ніби орденська стрічка, простяглися червоні літери, що рекламували сигарети; почали іскритися блакитні і смарагдовозелені кола винних фірм; спалахнули яскраві контури реклами білизни, їхнє світло кидало матове, розпливчате сяйво крізь вікна на стіни і на стелю. Воно блукало взад і вперед, і, здавалося, кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шуміли дощові потоки, і з далеких далей долинав слабий відблиск строкатого світу.
О восьмій годині вечора з вулиці почувся звук сирени.
— Це Готфрід на таксі, — сказав я. — Він заїхав за нами, щоб разом повечеряти.
Я встав, підійшов до вікна і гукнув униз, що ми йдемо. Потім ввімкнув маленьку настільну лампу і вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж моторошно стало. Я дістав пляшку з ромом і поспіх випив чарку. Потім сів у крісло і втупився очима в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до умивальника, щоб щіткою пригладити волосся. Та, побачивши в дзеркалі своє обличчя, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім вимушено посміхнувся до нього. Воно відповіло мені напруженою блідою посмішкою.
— Ти... — беззвучно мовив я і пішов знову до Пат.
— Ну що, підемо, друже мій? — запитав я.
— Так... — сказала вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.
"Чого?.. — хотів заперечити я. — Та стара комірчина..."
— Побудь тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.
Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулась. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів'яла. Але це тривало якусь мить, потім вона посміхнулась.
— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.
Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві локони тремтіли. На чорному платті висіла брошка з фотокарткою покійного Залевського.
— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона буде обіймати тебе.
Ще мить — і Пат уже потонула в широких грудях. Над нею здригалося повне обличчя господині. Ще б кілька секунд, і Пат була б з голови до ніг залита сльозами; коли матуся Залевська плакала, в її очах був такий тиск, як у сифона з зельтерською водою.
— Пробачте, — рішуче втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимось!
— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить лише через дві години! А ви, певно, за цей час хочете бідну дівчинку ще й напоїти!
Пат пирснула зо сміху:
— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.
Матуся Залевська недовірливо похитала головою:
— Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він — щонайбільше — позолочена пляшка з-під горілки.
— Образно сказано, — зауважив я.
— Дитино моя... — пані Залевська знову розчулилась. — Повертайтеся скоріше назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай навіть сам кайзер жив би в ній, і його виселю, коли ви приїдете.
— Щиро дякую, пані Залевська, — сказала Пат. — Велике спасибі за все. І за те, що ворожили на картах. Я все запам'ятала.
— Це добре. Відпочиньте як слід і — видужуйте!
— Добре, — відповіла Пат, — я постараюсь. До побачення, пані Залевська. До побачення, Фрідо.
Ми вийшли. Коридорні двері захлопнулись за нами. У клітці сходів було напівтемне; електричні лампи перегоріли. Повільно м'якими кроками спускаючись по сходах, Пат мовчала. У мене було таке відчуття, ніби ми після закінчення відпустки вдосвіта йдемо на вокзал, щоб знову відправитися на фронт.
Ленц відчинив дверцята таксі.
— Обережно! — попередив він.
У машині було повно троянд. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Я одразу розпізнав, якого вони походження: з церковного саду.
— Останні, — самовдоволено пояснив Готфрід. — Нелегко дісталися. Довелося довгенько-таки подискутувати з одним попиком.
— Це не з тим, що з ясними, голубими, як у дитини, очима? — поцікавився я.
— Ага, так то був ти, братіку мій! — відповів Готфрід. — Це, значить, він мені про тебе розповів. Божий чоловік несказанно розчарувався, помітивши, якої шкоди ти завдав садові. А він було вже подумав, що побожність чоловічого населення знову почала зростати.
— І він так тебе й відпустив з квітами? — поцікавився я.
— Довелося душевно поговорити з ним. Скінчилося тим, що він навіть допоміг мені рвати квіти.
Пат засміялась:
— Правда?
Готфрід усміхнувся:
— Авжеж правда. Ви б подивилися, як той духовний отець у сутінках підстрибував, щоб дістатися до найвищих гілок, його захопив прямо-таки спортивний азарт. Розповідав мені, що колись, ще в гімназії, був непоганим футболістом. Хавбеком, чи що.
— Ти спокусив пастора до крадіжки, — закинув я йому. — Це коштуватиме тобі років двісті пекла. А де ж Отто?
— Він уже в Альфонса. Ми ж поїдемо вечеряти до Альфонса?
— Звичайно, до нього, — сказала Пат.
— Тоді — вперед.
Альфонс почастував нас нашпигованим зайцем з брюссельською капустою і тушкованими яблуками. Потім, на заключення, він завів грамофон, і ми прослухали хор донських козаків. Це була дуже тиха пісня — сам хор співав приглушено, мов десь далеко грав орган, а над ним витав самотній, чистий голос. У мене було таке відчуття, що ось зараз беззвучно відчиняться двері, до зали ввійде старий, стомлений чоловік, мовчки сяде до столу і буде слухати пісню своєї юності.
— Діти мої, — сказав Альфонс після того, як хор, поступово стихаючи, нарешті завмер, як зітхання. — Діти, знаєте, що мені завжди нагадує ця пісня? Іпр 1917 року. Готфріде, пам'ятаєш той березневий вечір з Бертельсманом?..
— Так, — відповів Ленц, — пам'ятаю, Альфонсе. Це вечір, коли зацвіли вишні...
Альфонс кивнув головою.
Кестер підвівся.
— Здається, пора, — він глянув на годинник. — Так, треба вирушати.
— Ще по стопочці коньячку, — запропонував Альфонс. — Справжній "Наполеон". Я ж його спеціально для вас припас.
Ми випили коньяку і встали з-за столу.
— До побачення, Альфонсе, — сказала Пат. — Мені завжди так приємно було у вас. — Вона подала йому руку.
Альфонс почервонів. Він міцно тримав її руку в своїх лапах.
— Отже, якщо коли буде потреба — лише дайте знать. — Зніяковівши, він розгублено дивився на неї. — Адже ви тепер належите до нашого товариства. Ніколи не думав, щоб колись яка-небудь жінка стала...
— Дякую, — сказала Пат, — дякую. Альфонсе. Нічого приємнішого ви не могли б мені сказати. До побачення, всього вам найкращого.
— До побачення! До скорого!..
Кестер і Ленц проводжали нас на вокзал. Перед нашим будинком ми зупинились, і я збігав узяти собачку. Чемодани Юпп уже раніше одвіз на вокзал.
Ми приїхали саме вчас. Тільки-но зайшли у вагон, як поїзд рушив. Коли паровоз уже набирав швидкість, Готфрід сунув руку в кишеню й подав мені загорнуту в папір пляшку:
— Візьми ось, Роббі. Така річ завжди може знадобитися в дорозі.
— Дякую, — сказав я, — випийте, хлопці, її самі сьогодні ввечері. Я вже дещо припас собі.
— Бери, бери, — заперечив Ленц, — це ніколи не буває зайвим!
Ідучи поряд з поїздом, він кинув мені в руки пляшку.
— До побачення, Пат! — гукнув він. — Якщо ми тут збанкрутуємо, то всі разом приїдемо до вас туди. Отто стане інструктором лижного спорту, я — вчителем танців, а Роббі — піаністом. Тоді разом з вами утворимо трупу і будемо мандрувати з готелю в готель!
Поїзд поїхав швидше, і Готфрід відстав. Пат висунулася з вікна і махала рукою, аж поки вокзал зник за поворотом. Потім обернулася до мене. Вона була бліда, в очах блищали сльози. Я обняв її однією рукою.
— Сідай, — сказав я, — давай вип'ємо чого-небудь. Ти чудово трималася...
— Але в мене зовсім невесело на душі, — відповіла вона, силувано посміхаючись.
— У мене теж, — признався я. — Саме тому треба випити трошки.
Я відкрив пляшку і дав їй чарочку коньяку.
— Тепер краще? — запитав її потім.
Вона кивнула й пригорнулася до мого плеча:
— Ах, любий, і що це воно буде?
— Не треба плакати, — сказав я. — Я так пишався тобою, що ти не плакала ввесь день.
— Та я ж зовсім не плачу, — заперечила вона, похитуючи головою, а сльози котилися їй по худенькому личку.
— Давай випий ще трошки, — запропонував я, міцніше пригортаючи її. — Це так лише в першу хвилинку, а потім усе піде краще.
Вона кивнула.
— Так, так, Роббі. І ти не турбуйся про це. Зараз усе пройде. І краще, коли ти не будеш бачити цього... Полиш мене одну на кілька хвилин, я посиджу сама — і все пройде.
— Чому ж сама? Ти так мужньо трималася цілий день... тепер можеш спокійно виплакатися, скільки твоїй душі завгодно.
— Зовсім не мужньо я трималася. Ти лише не помічав...
— Може й так, — погодився я, — але тоді саме тому й не помічав.
Вона спробувала осміхнутись:
— Чому ж, власне, Роббі?
— Тому, що ти не здавалася, — я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона — володар своєї долі.
— У мене це зовсім не мужність, любий, — мурмотіла вона. — У мене це просто лише страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.
— Це і є мужність, Пат.
Вона пригорнулася до мене.
— Ах, Роббі, ти ж зовсім не знаєш, що таке страх.
— Знаю, знаю, — зітхнув я.
Відчинилися двері.