Твоє життя позад тебе. І тоді життя змінюється. Ти одразу ж опиняєшся перед іншою істиною, а божевільними вважаєш інших.
— Ти завжди залежиш від якоїсь істини.
— Так. Ось як це буває: ти йдеш на загороджувальний вогонь, уже не думаєш ні про себе, ні про будь-що інше. Падають сотні снарядів, просуваються сотні людей. Ти самогубець, і тільки, і водночас ти маєш те, що є найкращого в людях. Ти маєш... те, що є кращого в них, одне слово, це схоже на радість юрби під час карнавалу. Я не знаю, чи ти розумієш, що я хочу сказати. Я маю приятеля, який називає це хвилиною, коли мерці починають співати.
— Все це не для мене.
— Є щось, чого я, офіцер-марксист, ніколи не підозрював. Є братерство, яке існує тільки по той бік смерті.
— Були люди, яким набридло йти з рушницями проти літаків. Були люди, яким набридло йти з рушницями проти танків. Тепер моя черга.
— Я був так само роздратований, як і ти, а тепер...
— Ти станеш іще спокійнішим, коли тебе вб'ють.
— Еге ж. Але тепер мені начхати на це.
"Усмішка Морено оголила його чудові зуби. Із дзенькотом порожнього посуду на підлогу полетіли бутафорські пляшки вина, що прикрашали полицю над стойкою бару; здавалося, столи напружилися, чинячи опір вибухові. На спину Морено впала реклама вермуту, урвавши його усмішку, ніби хтось змахнув її рукою. Носи, що висунулися з льоху, знову сховалися.
Знадвору до дверей кав'ярні кинувся чоловік у цивільному, з борідкою, мабуть, поранений, і стулка, зірвавшись із однієї завіси, з розмаху вдарила в груди вбитого в тамбурі. Удар глухо відбився в тиші, що запала після вибуху. Поранений затято молотив кулаками по розбитій шибці, поки не звалився на землю.
З усіх боків лунали вибухи.
Розділ сьомий
Між центральною телефонною станцією і вулицею Алька-ла падали снаряди великого калібру. Один упав, не вибухнувши, й двоє ополченців понесли його, тримаючи за кінці. Над Мадрідом, у якому раз по раз спалахували вогні їі іскри, повисло безбарвне надвечірнє сонце; до запахів бомбардування та пороху домішувався ще зловісніший запах, знайомий Лопесу з Толедо, що його він вважав запахом звуглілого тіла. З будинку, покинутого його господарями, до Комітету охорони пам'яток старовини, де він працював, мали принести двоє полотен Ель Греко й три маленькі картини Гойї, але їх не принесли, і він вирішив сам піти по них.
Мало придатний для війни, Лопес творив чудеса, охороняючи твори мистецтва. Завдяки йому в толедській метупші не аагинув жоден твір Ель Грско, він видобув з-під байдужого пороху монастирських горищ десятки полотен найкращих майстрів.
Поперед нього, на величенькій відстані, перед церквою вибухнув снаряд малого калібру; голуби, що були злетіли, знову повернулися й з цікавістю обстежували пошкодження їхнього фронтону. Через вікна розколотого будинку, тепер відчинені в неосяжність, видно було високу вежу центральної телефонної станції, тьмяну в листопадовій сутіні.
Викликало подив те, що цей невеликий хмарочос, який височів над Мадрідом, ще не потрощили на друзки. Відбили тільки один його ріг. Що ж до шибок... За вежею здійнявся дим від снаряда. Боже мій, подумав Лопес, скінчиться тим, що снаряд влучить у один з моїх творів Ель Греко...
На вулицях одна юрма метушилася, знаючи, від чого вона рятується, але не знаючи як; а друга, байдужа, чимось захоплена чи запалена, йшла, задерши вгору голови. Поблизу впав іще один снаряд. Діти в супроводі матерів і бабусь бігли охоплені страхом; інші діти, без батьків, "обговорювали удар":
— Бовдури ці фашисти! Стріляти не вміють — ціляться в бійців Каса дель Кампо, а бачиш, куди влучають!
Якось урапці на подвір'ї дитячого садка на площі Прогресу троє хлопчиків, задерши голови, як ті, котрих щойно бачив Лопес, гралися у війну. "Бомба! — крикнув одпн.— Лягай!" Усі троє, як і годиться дисциплінованим бійцям, лягли. А це була справжня бомба. Інші дітп, які пе гралися у війну й залишилися стояти, загпнулп або отримали поранення...
Один снаряд упав ліворуч; вигнутою вервечкою пробігла собаки; із сусідпьої вулиці в зворотному напрямі вибігла інша зграйка. Це безнадіііне кружляння бездомних собак, здавалося, випереджало кружляння людей. Лопес подивився на них очима скульптора, друга тварин, але на нього чекали інші тварини.
Як майже всі реквізовані особняки, як палац Лльби, той, куди йшов Лопес, був щедро прикрашений опудалами тварин. Багато іспанських аристократів любили полювання більше, ніж свої картини; і якщо вони іі зберігали полотна Гойї, то впереміж із своїми трофеями. Список цінностей особняків, покинутих знатними родинами (реквізувалися тільки ті особняки, господарі яких утекли), часто складався з переліку десятка полотен першорядних майстрів (якщо їх не вивезли за кордон за тиждень до заколоту) й багатьох слонових бивнів, носорогових рогів, опудал ведмедів та інших тварин.
Коли Лопес зайшов до садка особняка, де його привітав вибух бомби, що впала за сто метрів, назустріч йому вийшов ополченець.
— Ну, друже, де ж мої картини Ель Греко, дідько б тебе вхопив?
— Що? Картини? Не було транспорту: після того, як твої хлопці їх упакували, наче то яйця, вийшли надто громіздкі пакунки. Але твій ваговоз уже поїхав.
— Коли?
— Приблизно з півгодини тому. А цих тварюк він не за* хотів узяти.
Довкола дбайливо складених під маркізами слоновпх бивнів ворушились розставлені серед дерев ведмежі опудала в природних позах. Від вибухів снарядів здригалася земля, і покинуті ведмеді, звівши лапу, здавалося, благословляли чи проклинали цей день війни, що закінчувався.
— Це небитке,— сказав спокійно Лопес. Він зняв із себе відповідальність за ці колекції, які збирала інша секція комітету.
— Послухай, товаришу, якщо снаряди шкідливі для картин, то навряд чи вони корисні для слонових бивнів... Що мені, дідько б тебе вхопив, тепер з цим усім робити? До того ж зараз піде дощ!
Поблизу вибухнув снаряд, і звіринець підстрибнув, кілька опудал упало, а канарка в своїй позолоченій клітці — виробі Вест-Індської компанії — нестямно защебетала.
— Я зараз зателефоную, щоб забрали твоїх ведмедів. Лопес закурив сигарету й пішов з кліткою в руці. Вія
ішов, погойдуючи нею; з кожним вибухом снаряда канарка заливалася дедалі гучніше, а потім замовкала... Один будинок горів, як на кіноекрані, згори вниз; на його фасаді з пишним орнаментом були розчахнуті навстіж усі вікна, і на всіх поверхах, наче мешканці, що не знаходили виходів, металися язики полум'я,— він здавався житлом самого вог-пю. Трохи далі на розі стояв автобус. Лопес зупинився, вперше засапавшись після того, як він пішов був по свої картини. Він забігав, мов неприкаяний, пожбурив, наче камінь, клітку з канаркою й закричав: "Виходьте!" Люди, що були в автобусі, дивилися, як він бігає, схожий на сотні інших збожеволілих на сотнях інших вулиць. Лопес кинувся на землю, автобус злетів у повітря.
Коли Лопес устав, по стінах струмувала кров. Серед людей, роздягнених вибухом, підводився на ноги, щосили горлаючи, голий, але не поранений чоловік з бакенбардами. Бомбардування посилювалося, знову ж у районі центральної телефонної станції.
Розділ восьмий
Шейд сидів на центральній телефонній станції: це був час передачі його статті. Снаряди надали в усьому кварталі, але тут кожен вважав, що ціляться саме в нього.
О пів на шосту в центральну влучив перший снаряд. Тепер раз по раз снаряди оточували її: вони були намацали її, потім втратили й знову шукали. Телефоністки, службовці, журналісти, кур'єри, ополченці почували себе, як на фронті. Снаряди вибухали через дуже малі проміжки часу й перекликалися, мов гуркіт грому. Може, і літаки знову брали участь у бомбардуванні. Настав вечір, і хмари стояли низько. Але за стукотом телефонних комутаторів не чути було гудіння моторів.
По Шейда прийшов один з бійців: майор Гарсіа скликав журналістів у одному з кабінетів центральної. Всі кореспонденти, бодай трохи авторитетні, вже зібралися тут і чекали. Чому саме зараз? — запитував себе Шейд. Але в Гарсіа виробилася звичка приймати журналістів саме там, де, на їхню думку, їм загрожувала найбільша небезпека.
В одному з кабінетів колишнього управління центральної — шкіра, дерево й нікель — Гарсіа щодня переглядав копії кореспонденцій, що передавалися з Мадріда. Йому приносили їх у двох теках: "Політика" і "Факти". Чекаючи журналістів, він гортав другу, соромлячись того, що він людина: звірства були такі, що кореспонденції здавалися кошмаром.
Для "П а р і — с у а р". "По дорозі до центральної,— читав Гарсіа,— я був свідком сцени жорстокої і прекрасної.
Цісї ночі біля площі Пусрта дель Соль знайшли трирічну дитину, яка плакала, сама, в пітьмі. Л одна жінка, що сховалася в льохах па Гран-Віа, не знала, що сталося з її дитиною, хлопчиком того самого віку, таким самим білявим, як хлопчик, якого знайшли па Пусрта дель Соль. їй повідомляють про тс, що знай гили дитину. Bona біжить до будинку, де прихистили хлоп'я, па вулицю Монтера. В напівтемній крамничці із спущеними шторами хлопчик смокче шоколадку. Мати підходить до нього, простягає руки, але враз зіниці її розширюються, погляд застигає, стає божевільним.
Це не її син.
Вона довго стоїть, не сходячи з місця. Покинутий хлопчик усміхається їй. Тоді вона кидається до нього, пригортає до себе й забирає з собою, думаючи про свого синочка, якого не знайшли".
Цього не надрукують, подумав Гарсіа.
Червонувате надвечірнє світло заливало вікна з розбитими шибками.
Для агентства Рейтер. "Жінка несла дівчинку, яка не мала ще повпих двох років, в якої відірвало нижню щелепу. Але дівчинка була ще жива, вона широко розплющила очі й, здавалося, з подивом запитувала, хто їй це зробив. Інша жінка перейшла вулицю, несучи на руках дитину без голови".
Гарсіа це було знайоме, адже він не раз бачив страшпий жест, яким мати захищає те, що залишилось від її дитини. Скільки таких жестів сьогодні?
Десь удалині глухо вибухнули три снаряди, нагадуючи потрійний стукіт перед підняттям завіси; відчинилися двері, зайшли кореспонденти. На низенькому столику при кожному вибухові здригалися ще нерозбиті штучні скляні квіти. А що шибки обох вікон розбито на друзки, то до кімнати разом з димом проникав запах міста, яке горіло.
— В разі, якщо лінія виявиться вільною, то того, хто її замовляв, негайно повідомлять.