Насіння каліфорнійського маку вони порозкидали на всій своїй землі, і жовтогарячі квітки палали на луках поміж гірської трави і смугами яріли по краях розчищених ділянок та попід огорожами.
Діді дуже любила комиш і понасаджувала його вподовж потічка, давши йому самому боротися з жерухою. Коли побачили, що жеруха може зовсім щезнути, Буйний День зробив з одного тінистого джерельця заповідник для неї й немилосердно нищив там комиш, щойно він витикався. Ще в день їхнього шлюбу Діді вгледіла біля крутої стежки, яка підіймалась від джерельця під секвойями, фіалку і потім щоразу досаджувала їх у тому місці. Полонинка над першим струмочком пишалась лілеями-маріпозами. Їх також насадила здебільшого Діді. А Буйний День, що ніколи не забував брати з собою у всі подорожі сокиру з коротким топорищем, прочистив мансанітовий гайок на кам'янистому пагорку, повирубувавши всі засохлі й хирляві деревця.
Усе це вони робили без ніякої надсади. То, власне, була й не робота, а просто вони ніби мимохідь спинялись на часинку й трохи докладали рук до природи. Квіти й кущі саджали тільки там, де вони б і самі могли вирости й не виглядали чужими. Діді та Буйний День навіть не дуже дбали, щоб їх захистити. Коні й лошаки, корови й телята паслись серед них; яку рослину затоптували, а яка виживала. Та худоби було обмаль, і на величенькій фермі від неї не багато було шкоди. Буйний День міг би пустити до себе на пашу хоч би й десяток коней і брати по півтора долари на місяць за кожного, але він не хотів нищити свої луки.
Фергюсон прийшов до них відсвяткувати перший вогонь у новому великому коминку, що склав з каміння Буйний День. Той не раз їздив до нього через долину, щоб порадитись у цій справі, отож він і прийшов узяти участь в урочистій церемонії розпалювання першого вогню. Буйний День розламав переділку і з двох кімнат зробив одну велику. Там було порозставляно й порозвішувано всі скарби Діді, її книжки, картини, фотографії, її фортеп'яно, Венеру та конфорку з усім блискучим причандаллям. На підлозі, крім її звірячих шкур, лежали ще шкури оленів, койотів і навіть кугуара, що забив уже Буйний День. Він сам і вичинив їх старанно, не поспішаючись, способом мисливців Заходу.
Він подав Діді сірника. Вона витерла його і підпалила дрова. Сухе мансанітове пагілля затріщало, полум'я перекинулось на грубші поліна, і на них зайнялася суха кора. Діді пригорнулась до чоловіка, і всі троє, затамувавши віддих, мовчки дивилися, що ж буде.
Нарешті Фергюсон, сяючи, подав Буйному Дневі руку й радісно оголосив свій вирок:
— Тягне! Щоб я пропав, тягне!
Тоді почав у захваті трусити господареву руку. Той йому відповів так само палко, потім, нахилившись до Діді, поцілував її в уста.
Вони не менше тішилися з успіху свого нехитрого діла, ніж би якийсь великий войовник із щонайблискучішої перемоги. Фергюсонові очі навіть якось підозріло заблищали, а Діді ніжніше пригорнулась до чоловіка, причинця всієї події. Буйний День раптом підхопив її на руки й кинувся до фортеп'яно, вигукуючи:
— Ану, Діді, Славу! Грай Славу!
У коминку розгорялось полум'я, а в кімнаті гриміли тріумфальні звуки Дванадцятої літургії.
РОЗДІЛ XXVI
Буйний День не зарікався зовсім кинути пити, хоча, відколи вирішив занедбати справи, часом по кілька місяців ані в рот не брав спиртного. Він дуже скоро відчув, що вже може зважитись перехилити чарку й не забагнути другої. Одначе на фермі, серед природи в нього минулась і потреба, й охота пити. Йому не кортіло алкоголю, він забував навіть про його існування. Але й ніякого страху перед ним не визнавав, отож при нагоді в містечку, коли крамар частував його, він звичайно відповідав: "Гаразд, синку, зроблю вже вам приємність. Налийте чарочку віскі!"
На другу чарку його не тягло. Він, власне, й не відчував нічого. Він був занадто міцний, щоб одна чарчина-наперсточок могла його хоч трохи сп'янити. Як він і передрікав Діді, Буйний День, фінансист з міста, не довго протяг на фермі. Незабаром він помер, а місце його заступив менший брат, також Буйний День, що тільки-но приїхав з Аляски. Він більше не обростав салом, до нього повернулася його колишня індіянська худорлявість і пружність м'язів. Щоки йому знов ледь позападали під вилицями, що в нього свідчило про чудовий стан здоров'я. Він уже вславився своєю силою на цілу Сономську долину. З-поміж дебелого фермерського поріддя ніхто не годен був стільки, як він, піднести або перетанцювати його. Раз на рік, справляючи свій день народження, він за давнім звичаєм Заходу кликав усю околицю до себе на ферму помірятися силою, нахваляючись укласти кожного. І добра половина фермерів приймали ті запросини, приходили з жінками та з дітьми й гуляли цілий день.
Спочатку, коли Буйному Дневі бракувало грошей, він, за Фергюсоновим прикладом, наймався поденно, але згодом знайшов собі цікавішу й приємнішу роботу, що до того ж лишала йому більше часу для Діді, господарства й подорожей верхи по горах.
Якось глен-еленський коваль жартома, аби подражнитися, запропонував йому виїздити жеребця, якому ніхто не міг дати ради. Буйний День так уміло впорався з тим, що враз здобув славу знаменитого виїжджувача і незабаром міг скільки завгодно заробляти грошей цією приємною йому роботою.
Один цукровий король, що мав свій кінський завод та расові стайні за три милі від Глен-Елена, в Калієнте, присилав по нього, коли треба було, і не минуло й року, як запропонував йому завідування стайнями. Але Буйний День тільки засміявся й похитав головою. Більше навіть, він не брався виїжджати й усіх тих коней, що йому пропонували. "Я, далебі, не маю охоти перериватись", — казав він дружині й брав роботу лише, коли потребував грошей. Згодом він відгородив трохи пасовища і туди час від часу брав виїжджати декількох найноровистіших коней.
— Ми маємо ферму і маємо одне одного, — казав він своїй дружині, — і я охочіше поїду з тобою на Гуд-гору, ніж вироблятиму сорок доларів. За них не купиш ні заходу сонця, ні вірної дружини, ні холодної води з джерела. Не тільки сорок доларів, а й сорок мільйонів не повернуть мені назад того дня, коли я не їздив з тобою на Гуд-гору.
Він жив якнайздоровшим, якнайприроднішим життям: лягав рано, спав міцно, як немовля, і вставав удосвіта. Увесь час він мав якесь діло, його цікавили й захоплювали тисячі речей, але ніщо не було нагальне, і він ніколи не перевтомлювався. Часом тільки, пробувши цілий день у сідлі і покривши яких сімдесят-вісімдесят миль, обоє мусили признаватись увечері, що потомились. Коли-не-коли, доброї години, як у них відкладався зайвий гріш, вони чіпляли сакви до сідел, сідали самі й їхали з долини в долину. Ночувати спинялися на першій-ліпшій фермі або в селищі, а вдосвіта вставали й їхали далі без ніякого певного плану. Так вони збавляли день поза днем, а коли всі гроші розходились, — верталися додому. Звичайно такі подорожі тривали тиждень-два. А то якось вони проїздили аж три тижні. Вони мали навіть горду мрію: як розбагатіють ганебно — поїхати на його батьківщину в Східний Орегон, а дорогою зазирнути в Сіскію, де Діді жила малою. Обмірковуючи до найменших подробиць ту подорож, вони сто разів наперед обсмакували всі її радощі.
Одного разу, коли вони заїхали до Глен-Елена на пошту відіслати листа, їх гукнув коваль.
— Слухайте, Гарнішу, — сказав він, — просив вас вітати один молодик, Слосон на прізвище. Він проїздив тут автомобілем до Санта-Рози. Розпитував, чи не живете ви десь поблизу, але його компанія поспішала. Отож він просив вас вітати й переказати вам, що послухався вашої ради і раз у раз ставить нові рекорди.
Буйний День уже давно розповів Діді про свою пригоду в "Парфеноні".
— Слосон? — Він задумався. — Слосон? Це, певне, той, що кидає молота. Капосний! Двічі пригнув мені руку! — Він повернувся враз до Діді: — Слухай-но, до Санта-Рози тільки дванадцять миль. Коні в нас перетомлені…
Вона зразу здогадалася, що в нього на думці; і моргання, і збентежена хлоп'яча усмішка на устах дуже виразно те виказували. Вона теж усміхнулась і кивнула головою.
— Їдьмо навпростець, через Бенетську долину, — сказав він, — тут ближче.
У Санта-Розі вони відшукали Слосона без ніяких труднощів. Він та його приятелі спинилися в готелі "Оберлін". Буйний День наскочив на молодого спортсмена просто в конторі готелю.
— Слухайте, синку, — сказав він, познайомивши його з Діді, — я приїхав ще раз позмагатися з вами. Ось тут якраз можна.
Слосон засміявся й погодився. Вони стали один проти одного, обперлись правими ліктями об стіл і зчепилися руками. Майже відразу Слосонова рука піддалася й лягла на стільницю.
— Ну, ви перший, кому пощастило це зробити, — сказав він. — Ану спробуймо ще.
— Спробуймо, — відповів Буйний День, — тільки не забувайте, синку, що й вам тоді першому пощастило пригнути мою руку. Тим-то я сьогодні й поїхав за вами.
Вони знову зчепились руками, і знову Слосонова рука пригнулася. Був то широкоплечий, м'язистий молодий велетень, принаймні на півголови вищий за Буйного Дня; відверто засмутившись, він попросив спробувати ще й утретє. Слосон увесь напружився, і одну мить не знати було, хто переможе. Почервонівши, зціпивши зуби, витримував він натиск супротивника, аж доки зрадили його м'язи, мало не затріщавши. Затамований віддих гучно вихопився йому з грудей, і рука безсило лягла на стіл: він здався.
— Ні, вас я не подужаю, — признався він. — Не дай боже, ви ще надумаєте й молота кидати.
Буйний День засміявся й похитав головою.
— Можна домовитись, — сказав він, — нехай кожен держиться свого: ви кидайте молота, а я пригинатиму руки.
Та Слосон ніяк не міг змиритися зі своєю поразкою.
— Слухайте, — сказав він, коли Буйний День і Діді вже посідали на коней і зібрались їхати, — а що, як я на той рік зазирну до вас? Мені б хотілося ще раз помірятися з вами.
— Будь ласка! Коли завгодно — далебі, буду радий. Тільки дозвольте вас чесно попередити, що вам треба повправлятись, бо я ж тепер і дрова рубаю, і орю, і виїжджаю коней.
Дорогою назад Діді не раз чула, як її хлопчак-чоловік радісно підсміювався. Піднявшися з Бенетської долини на верховину кряжа, вони притримали коні, щоб помилуватись на захід сонця. Буйний День під'їхав упритул до дружини і обняв її.
— Моя жіночко, — сказав він, — за все я маю дякувати тільки тобі.