Факт той, що я дістаю подвійну ціну. Цього ви не заперечите.
Біллі це не переконало, хоч він і не знайшовся на відповідь.
— Все одно, — промурмотів він, похитавши головою. — Тут воно щось не те, в кожному разі воно не для нас — не для моєї жінки й не для мене. Я не знаю зараз, як це сказати: може, пізніше надумаю.
— А тим часом ходім оглянемо все, — запросила місіс Мортімер. — Я вам усе покажу і розповім, яким чином я це все викохала. Потім ми відпочинемо, і я почну з самого початку. Бачте, — вона звернула погляд на Сексон, — мені дуже хочеться, щоб ви зрозуміли, що в сільському господарстві найголовніше — як приступити до діла. Я не тямила анічогісінько, коли осілася на землі, і до того ще й не мала такого славного дужого чоловіка, як ви маєте. Я була сама-самісінька. Але стривайте, я вам все розкажу.
Цілу годину провівши поміж грядок городини, поміж кущів ягід та фруктових дерев, Сексон скупчила в голові силу цікавих відомостей, щоб пізніше на дозвіллі перетравити їх. Біллі також уважно слухав місіс Мортімер, але сам лише зрідка докидав запитання. Господиня повела їх до пташні, де було теж чисто й охайно; тут в окремих вольєрах вона тримала кількасот сніжно-білих курей дрібної породи.
— Білі леггорни, — пояснила місіс Мортімер. — Ви уявити собі не можете, скільки я на них заробила цього року. Я ніколи не тримаю курок, коли вони перестають нестися.
— Оце ж саме я казав тобі й про коней, Сексон, — зауважив Біллі.
— І завдяки найпростішому в світі способу, до якого домислиться не всякий фермер, вони в мене несуться взимку, коли яйця найдорожчі. Окрім того, я маю своїх постійних покупців; вони за дванадцятку платять мені на десять центів більше проти ринкової ціни, бо я постачаю тільки одноденні яйця.
Місіс Мортімер кинула погляд на Біллі: він, очевидячки, ще надумував щось.
— Знову так і не так? — спитала вона.
Він кивнув головою.
— Так і не так. Якби кожен фермер постачав одноденні яйця, тоді взагалі не було б дорожчих яєць. Не було б ані гірших, ані кращих.
— Але ж не забувайте, що всі яйця мали б бути тоді одноденні, геть усі! — відказала місіс Мортімер.
— Може, й так, тільки не про мене з жінкою воно писане, — заперечив Біллі.— Оце ввесь час крутилося мені в голові — тільки я ніяк не міг спіймати його за хвіст. Ви кажете за теорію і факти. Для нас із Сексон оці десять центів надвишки — теорія. А факт той, що в нас немає ані яєць, ані курей, ані землі, де б могли бігати й нестися квочки.
Господиня кивнула співчутливо головою.
— Але це ще не все, з чим я не згодний. Я ще щось маю сказати — отак воно крутиться, крутиться, а на язик не йде.
Вони навідалися до котячої повітки, до сажа, до корівника й завітали, нарешті, до господи, яку місіс Мортімер називала своєю "халупчиною". Все в неї було невелике, але все родило гроші, запевняла вона, тут-таки прикидаючи свої прибутки.
Сексон і Біллі аж дух захопило, коли вони почули, скільки вона платила й одержувала за породистих перських котів, честерських свиней, шотландських коллі та джерсейських корів. Молоко джерсейських корів місіс Мортімер теж збувала своїй спеціальній клієнтурі і брала за нього по п'ять центів дорожче на кварті, ніж коштувало молоко від найкращих місцевих корів. Біллі впала в око різниця між її садком та занехаяною садибою старого фермера, де вони ночували цієї ночі, а місіс Мортімер ще й багато інших відмінностей показала йому, з якими він мусив здебільшого погодитись.
Потім вона розповіла ще про одну статтю свого прибутку — про варення та джеми, які їй замовляли заздалегідь і платили незрівнянно більше, ніж у крамницях. Сексон і Біллі сиділи у вигідних плетених кріслах на веранді та слухали, як місіс Мортімер розбудувала продаж свого варива, постачаючи його лише до найкращого ресторану й клубу в Сан-Хозе. Зі зразками своєї продукції вона пішла до власника ресторану й клубного економа, довго з ними сперечалася, але зрештою власника ресторану переконала зробити з її варення "спеціальні страви", розрекламувавши їх відвідувачам і головним чином піднявши ціну на всі страви, до складу яких воно входить.
Протягом усієї її розповіді в Білових очах виразно проступало несхвалення. Скінчивши, місіс Мортімер почекала, що він скаже.
— А тепер почніть з самого початку, — попрохала Сексон.
Але місіс Мортімер заявила, що вони не почують більш ані слова, доки не згодяться повечеряти в неї. Сексон прийняла пропозицію, не звертаючи уваги на похмурість Біллі.
— Отож, — провадила далі місіс Мортімер, — спочатку я нічогісінько тут не тямила, бо ж я народилась і виросла в місті. Про село я тільки й знала, що туди їздять відпочивати, а сама воліла гори, море й курорт. Майже все своє життя я прожила серед книжок. Багато років я працювала головною бібліотекаркою донкастерської бібліотеки. Потім одружилася. Містер Мортімер теж був кабінетна людина — професор Сан-Мігуельського університету. Він довго хворів, і коли помер, я залишилася зовсім без коштів. Не встигла я розрахуватися з кредиторами, як від страхового поліса небіжчика не зосталося ані шеляга. Сама я була змучена й виснажена мало не до грані нервової прострації і цілком безпорадна в житті. Кінець кінцем, маючи при собі останні п'ять тисяч доларів, я вирішила поїхати на село й завести власне господарство. Я обрала цей клаптик землі: клімат тут чудовий, трамвай від Сан-Хозе лише за чверть милі — тож я й купила його. Дві тисячі сплатила готівкою, а на дві тисячі дала заставного листа. Земля обійшлася мені по двісті доларів на акр.
— Двадцять акрів! — скрикнула Сексон.
— Щось неначе тіснувато, — зауважив Біллі.
— Куди там, занадто просторо! Перш за все я віддала половину землі в оренду, — так воно й досі ведеться. Довгий час мені й решти, десятьох акрів, було забагато. Тільки ось тепер я починаю відчувати, що не завадило б трохи поширити свої володіння.
— І десять акрів харчують вас і двох робітників? — здивувався Біллі.
Місіс Мортімер захоплено сплеснула в долоні.
— Слухайте-но сюди. Я ж була бібліотекаркою, і зналася на книжках. Передусім я перечитала все надруковане на цю тему й передплатила найкращі сільськогосподарські журнали та газети. Ви питаєте, як можуть десять акрів прохарчувати мене й моїх двох робітників? Я скажу вам. У мене четверо помічників. І моїх десятьох акрів, звичайно, вистачає і на них, і на Гану — це шведка-вдова, вона у мене господарює в хаті й виявляє неоціненну поміч під час сезону варення та джемів, і на дочку її, що ходить до школи й теж нам допомагає, та на мого небожа, якого я взяла в прийми. Треба сказати, що ці мої десять акрів покривають усі видатки по господарству — і на утримання будинку та садиби, і на племінну худобу.
Сексон згадала, що казав монтер про португальців.
— Але суть зовсім не у ваших акрах! — скрикнула вона. — Це все завдяки вашому розумові, і ви це чудово знаєте!
— Отож-бо й є, голубонько. Це саме й показує, яким людям може пощастити на селі. Пам'ятайте, земля щедра. Але й до неї треба щедрим бути. Ось цього ніяк не втямить старосвітський американський фермер. Розум, ось що найголовніше. Наш фермер, навіть коли йому стане ясно,
що земля виснажилася і потребує угноєння, навіть тоді він не розуміє різниці між дешевими і дорогими — отже, кращими — добривами.
— І про це мені теж хотілося б дізнатися! — скрикнула Сексон.
— Я розкажу вам усе, що сама знаю, але ж ви, мабуть, дуже стомилися. Я помітила, що ви трохи накульгуєте. Ходімо до хати — про речі не турбуйтесь, я пошлю по них Чанга.
На Сексон, що мала природжену любов до всього гарного, надто до речей особистого вжитку, маленька господа справила незабутнє враження. Вперше в житті опинилася вона в оселі людини середньої верстви; те, що вона побачила, не тільки перевершило всі її сподівання, ба навіть далеко відбігало вбік від картин, що їй малювала уява. Місіс Мортімер помітила, як заблищали очі в Сексон, коли та роздивлялася навколо, і, добродушно хизуючись своїм помешканням, стала водити і показувати їй усе, розповідала, скільки коштував матеріал, пояснювала, що вона власними руками фарбувала підлогу, збивала шафи з книжками, сама склала м'яке крісло, що прислав їй антиквар. Біллі обережно ступав позаду. І хоч поводився він як звичайно, йому пощастило уникнути незграбності навіть за столом, дарма що вони з Сексон уперше в житті вечеряли у приватній господі, де їм услуговувано.
— Якби ви завітали до мене на той рік, я влаштувала б вас у кімнаті для гостей, яку я збираюся добудувати, — з жалем промовила місіс Мортімер.
— Та нічого, — відказав Біллі,— і так велике вам спасибі. Ми доїдемо трамваєм до Сан-Хозе і заночуємо в готелі.
Але що місіс Мортімер ніяк не могла заспокоїтись, не маючи де притулити їх на ніч, Сексон попрохала її розказати їм ще про своє господарство.
— Пам'ятаєте, я вам казала, що за землю дала готівкою всього дві тисячі доларів, — мовила знову місіс Мортімер. — Отже, починати я мусила з трьома тисячами. Звичайно, всі мої родичі й друзі пророкували мені невдачу. І, звичайно, я наробила багато помилок, але якби я не вивчала спеціальної літератури, то наробила б їх ще більше. — Місіс Мортімер показала рукою на полички з книжками й журналами вздовж стін. — Я й досі не перестаю вчитися. Щоб не відставати від науки, я почала виписувати звідусюди звіти дослідних станцій. Невдовзі я переконалася, що наші старосвітські фермери хазяйнують казна-як; і знаєте, я не дуже й помилялася. Ви навіть уявити не можете, які дурні бувають часом наші старосвітники! Я вже й радилася з ними, розмовляла, силкувалася довести безглуздість їхніх застарілих методів, домагалася, щоб вони хоч якось обгрунтували свої допотопні забобони. А досягла я тільки одного, — навіть найостанніший з них вирішив, що я дурепа і що лиха мені не минути.
— Але ж вийшло не по-їхньому! Зовсім ні!
Місіс Мортімер вдячно усміхнулася.
— Іноді ще й тепер я цьому дивуюся. Але я з роду завзятців, що давно вже відірвалися від землі, тож і могли побачити речі по-новому. Якщо я переконувалася в слушності якогось заходу, я тут-таки проводила його в життя, хоч би який він був чудний. Ну, ось візьмім колишній садок: нічого він не вартий був, навіть гірше, як нічого.