Третя когорта стояла таким же строєм на лівому боці вулиці. Друга когорта чекала посередині, трохи відступивши вглибину.
Оддалік, кроків за чотириста, блищали Мідні Ворота, оздоблені рельєфними вінками й гірляндами із стилізованими черепами биків, в порожні очниці яких були вставлені чорні агати. Мідні Ворота належали до числа чудес Візантії, уже здалеку око відчувало неймовірну вагу брамин.
Когорти теж здавалися нелюдськи тяжкими в кам'яній нерухомості рядів, однакових щитів, однакових касок.
Бунтівники загули і змовкли. Перші ряди спинилися за двісті кроків від легіонерів.
Фарбувальник розглянувся, порадився з Гололобим, і той, узявши з собою кілька десятків людей, кудись зник.
Попереду строю когорт стояв легат, який відрізнявся від рядових легіонерів поясом особливої форми і відсутністю дротиків. Фарбувальник підійшов до легата і привітав його помахом меча. Увага натовпу зосередилася на зустрічі цих двох людей.
— Старий Заєць, Анфімій, ти не впізнаєш мене? — спитав Фарбувальник.— Мене, Георгія з другої когорти сьомого легіону?
— Ти!!!
— Впізнав? А я одразу тебе впізнав у префектурі. Може, ти й тепер вдашся до того маневру, тільки навпаки? — Фарбувальник говорив голосно, щоб усі чули.— Ходімо в місто. Там вистачить густого вина, м яса, жінок. Що тобі до жадібного скупердяя!
Фарбувальник бачив, як збільшувалися прогалини між щитами і касками легіонерів. Його слухали.
— Дні цього базилевса-кровопивці відходять, як нічний туман. Старому воїнові сором гинути за того, чия доля визначена. Та й ви чого ждете, легіонери? Як і мене, вас позбавлять пояса. Ви будете злидарювати, показуючи старі рубці. Чи, як я, знайдете сухар на дні чана з фарбою. Де ваші п'ять солі дів, що ви раніше понад плату отримували за зразкову службу? Ідіть до нас. Одразу по десять жовтих монет кожному і до кінця днів подвійна плата.
Георгій Фарбувальник обіцяв перше, що спадало йому на думку. Легат Анфімій заперечив:
— Покажи спочатку гроші і людей, що їх дадуть. Ці, чи що, несуть кентинарії в своїх дірявих штанях? — легат показав на натовп. І тихо, для самого Фарбувальника, додав: —Сонце наближається до заходу? А якщо ні? Я не хочу вмирати навіть за самого себе. Підемо за тим, хто заможе. Доведи спочатку силу. Зараз — без бійки не обійдеться.
Відступившись, легат, скинувши вгору праву руку, крикнув:
— Труба!
Пролунав гугнявий звук буксина — кривої труби, схожої на козлячий ріг.
Легат відступився за стрій першої когорти. Друга когорта поволі котилася з глибини, пройшла між першою і третьою, зупинилася, утворюючи виступи. Фарбувальник знав: зараз рушать уперед перша і третя когорти. Звичайний прийом... Не кваплячись, щоб не дуже дратувати, легіон тиснутиме і тиснутиме, відпихаючи натовп, як поршень насоса — воду.
З
На стіні сяяв золотий диск, названий в іконописі нім-бом-хмарою. За звичаєм християнської церкви, німб як символ святості призначався для зображення святої трійці, апостолів і всіх решти, зарахованих до лику святих постановами вселенських соборів.
Цей німб, наче зітканий з тисячі променів, здавався небесно-легким, викликаючи відчуття м'якості, летучості — такої ніжної, що, доторкнувшись, рука мала б відчути ніжність пушинок страусиного пір'я. Німб струмував, коливався, ніби відокремлюючись від стіни.
На німбі лежала імператорська діадема, утримуючи на місці сяйво, яке в іншому разі могло б піднятися до неба. Вона була важка, яскрава, наче жовток яйця, ніби зігріта з глибини живою кров'ю.
Важка і міцна діадема легко висіла над виніженим і спокійним лицем жінки. Де б не була людина в цій залі, очі Феодори дивом мистецтва художника поверталися за нею. Казали навіть, що портрет змінює милостивий вираз на суворий, але ще ніхто не признався в тому, що викликав немилість чудодійного образу-ікони. На нитях перлів та коштовних каменів лежала іконка Діви Марії з дитям. Лик божої матері був знову обличчям Феодори, в рисах малого Ісуса помічали схожість з Юстиніаном: за правилами іконопису Христа-дитину зображували підстаркуватим.
Білий одяг з широкою рострою приховував тіло Феодори, але внизу висовувалися кінчики пальців у ременях сандалій, і лише вони обережно, цнотливо натякали на таємничу квітку жіночності. Ліворуч від базилиси художники намалювали семеро жінок у вбраннях, строкатих від символічних вишивок: лілеї на ознаку чистоти, колосся пшениці — родючості, бджоли — працьовитості, колючки — терплячості, хрестики — воскресіння у вічності, риби — віри, очі — прозорливості. Праворуч від базилиси жінка тримала Чашу-Грааль, повну рубінової крові Христа, а ще правіше чоловіча постать у золотих ризах і з ключами за поясом піднімала запону над дверима, пропонуючи зайти в сад з пальмами й ангелами — в рай.
На картині-іконі легко можна було впізнати багато облич. Грааль був довірений Хриссомалло, першою ліворуч від базилиси стояла Індаро, в родинні справи якої так благодійно втручалася Феодора, далі знайшлося місце для Антоніни, дружини полководця Велізарія. Ці три жінки йшли дорогою Феодори: театри, вулиці, Порнай, знову вулиці привели їх у Палатій. Прообразом четвертої супутниці Феодори по дорозі в рай стала Македонія, улюблена танцівниця антіохійських венетів. Це вона по-дружньому підтримала Феодору, коли та пробиралася у Візантію після невдачі з Гекеболом в Пентаполісі Лівійському Кажуть, ще тоді Македонія пророкувала Феодорі велике майбутнє. Решта жінок'були наділені рисами матері Феодори та її сестер Коміто і Анастасії. Тут художники багато попрацювали, щоб догодити Феодорі, бо її близькі не дожили до днів слави.
Патріарх, що запрошував у рай Феодору із супутницями, мав традиційні риси апостола Петра — худий аскет з грубуватим обличчям. Спочатку вартівник був наділений головою одного з єпископів. Після чвари, яка завершилася для святителя церкви досить сумно, Феодора вирішила обрати оригіналом для вартівника раю небіжчика. Мертві не можуть сказати чи зробити щось, тим паче неприємне для
Влади. А елліни, люди гострі на язик, пустили злий жарт: "Гляди, коли б на твої плечі не наділи голови апостола".
Зала називалася Священним Покоєм Володарки. Юсти-ніану подобалася картина-ікона, відома як спас Августи. Не схожістю облич чи багатством барв! Утвердження, переконання суть зброя Влади. Автократор назве глину сріблом, гній — золотом, йому повинні вірити. І завжди повірять, врешті. Наполегливість твердження ламає волю і заполоняє почуття. Душа людини вічно вагається, сумнівається, потрібна рішучість переконування, а дійсне не має значення. Земний світ — міраж для підданих.
Непевність губить володарів, які своєю силою заволоді-и Владою. Влада каже — отже, так і є. Спочатку люди дивуються, навіть заперечують, особливо ті, хто пам'ятає володаря в ролі запобігливого, улесливого слуги Палатія, а володарку — повією. Влада вбиває тих, хто обурюється, смертельні навіть жарти. Залякані прикладами піддані змовкають. Починається період самопереконання, один із виявів інстинкту самозбереження. Що ближче людина до Палатія, то більше і швидше вона пристосовується. Центр Влади оповивається концентричними колами опори і довір'я. Через кілька років справа завершена, так принаймні здається. Бунт показує недостатність сили тиску, й не більше.
Слухняна церква могла б оголосити Юстиніана і Феодо-ру святими. Та в цьому базилевсу не було потреби. Церква встигла населити небо такою армією святих, що жодна пам'ять не могла втримати в собі їхніх імен, не вистачало днів у році, святим доводилося втискатися по кілька одразу, наче палатійським солдатам у кубікулах військових будинків. Христос розірвав кайдани первородного гріха, який тяжів над кожним. Нині залишалось одне — наслідувати святих. Ніхто з них не повставав навіть проти язичницької влади, всі вони скромно віддавали свої тіла мучеництву. Спроби підданих дослідити смисл Влади шкідливі. Єдине, що повинен читати підданий, це житія святих, приклади, які треба наслідувати.
Юстиніан не хотів принижуватися, вступаючи до лав скромних легіонів Христа. Богоматір з лицем Феодори, Христос Пантократор в образі базилевса — ось справжнє місце. Юстиніан любив будувати нові храми і поновлювати старі Художники виправляли помилки своїх попередників, які брали образ божества із своєї непросвіщенної уяви.
Юстиніан вважав, що має особливі здібності, які дозволяють йому зазирати всередину темного заплутаного лабіринту особистості людини. Цьому базилевсу сановники не зраджували. Щоправда, Юстиніан уміло і наполегливо сварив усіх, не наділяючи жодного надзвичайними повноваженнями. Але він вдало підбирав і людей за ознакою їхньої справжньої вірності.
Освічений легіст Трибоніан був відданий базилевсу цілковито, але Юстиніан любив відчувати мужню відданість Іоанна Каппадокійця, вона не набридала, як жіночно-пряна любов Трибоніана. Ручний Носоріг знешкодив палатійське військо, розбавивши його варварами. Реформа не була завершена до днів бунту, але Юстиніан в крайньому разі міг не боятися парадної гвардії. Каппадокієць умів збільшувати прибутки Палатія. Юстиніан знав, що Носоріг не любить Феодору з ревнощів. Що ж, справжнє почуття шукає неподільності.
Євдемонія базилевс вважав надто прямолінійним. Трибоніан і Каппадокієць подобалися йому більше — пругка гнучкість кинджала цінніша за неподатливу твердість меча. Євдемоній був відданий базилевсу по-собачому, до надмірностей, як сказав би дурень, але відданість не може бути надмірною.
Незвичайно збагатившись хабарями, торговими монополіями, поборами, троє сановників різнилися від своїх попередників щедрими дарунками — донатіумами, які вони вносили в скарбницю базилевса в усі урочисті дні. А втім, немає відданості без вигоди, кожен сановник має право користуватися своїм становищем. Аскети шукають порятунку в пустелях, а не в палацах. Зате Каппадокієць добровільно збільшив щорічний внесок у скарбницю від префекта Палатія з трьох до шести тисяч золотих статерів. Мовою закону цей внесок-податок називається "манною з неба". Але золоті монети доводилося збирати на землі.
Побори, хабарі і таке інше не мали ні в ті роки, ні в численні наступні значення злого чину. Всі сановники годувались від своїх посад. Не маючи користі від посади, сановник не виконував би обов'язків.