_
Він більше не прийшов у залю, проте повертався у думку Ґ уїнплена.
Ґуїнплен був до певної міри збентежений.
Йому здавалося, що в перший раз за своє життя він побачив жінку.
Він одразу зазнав це півпадіння, коли почав якось дивно мріяти. Треба стерегтися мрій, щоб не дозволити їм опанувати. У мріях є таємність і витонченість пахощів. Мрія для думки те саме, що аромат для туберози. Іноді мрія не що інше, як випарування отруйної думки, й вона здібна проходити скрізь, як дим. Мрією можна отруїтися, як і квітами.
Ґуїнплен мріяв.
Він ніколи не бачив Жінки.
Він бачив її тінь у всіх жінках з народу й бачив душу в Деї. Тепер він побачив реальну жінку.
Теплу й живу шкуру, під якою тече жагуча кров; контури тіла, що різко окреслені, як мармур, і одночасно подібні до колихання хвилі; лице горде й безстрасне, що разом відштовхує й притяга; його можна позначити одним словом: сяйво; волосся освітлене наче загравою пожежі; розкіш убрання, що має в собі й дає тремтіння змисловости; окреслену голизну, що видавалазневажливе бажання, щоб натовп здалека володів нею; непереможне кокетування, чарівну непроникливість, спокусу, приправлену передбаченим падінням; обіцянку для почуття й загрозу для розуму; подвійний трепет, — трепет, що походить з бажання й трепет, що походить із страху. Ось що він побачив. Він побачив жінку.
Він побачив більше й менше, ніж жінку, — він побачив самицю.
І рівночасно олімпіянку.
Це було божевіллям мріяти про цю незнайому. Ґуїнплен змагався з собою.
І мимоволі в його думці безперестанно вертілось таке разюче . безглуздя: бачити коло себе, приступну, в щільній і дотикальній дійсності душу, а в недосяжному, в глибині ідеала — тіло.
Жадна з цих думок не досягала виразности. В ньому був якийсь туман. Кожного моменту цей туман змінював свої контури й розпливавсяОтже, це було глибоке потьмарення.
А втім думка, що він може тут чогось досягнути, ні на момент не з'являлась в його голові. Навіть у мріях він не уявляв, щоб йому можна було піднестися до герцоґині. На щастя.
Крім того, чи він побачить колинебудь знову цю жінку? Напевне, що ні. У своїх божевіллях він не доходив до того, щоб закохатися в відблиск, що миготить на обрії. Позирати ніжними очима на зірку, це ще зрозуміло: її знов побачать, вона знову з'явиться, вона непорушна. А чи можна закохатися в блискавку?
j Мрії виникали в ньому й зникали. Образ у глибині льожі, ве
личний і привабливий, вимальовувався в його розпливчастих думках, потім зникав. Він думав про неї, не думав, звертав свою думку на що інше, знову повертався до неї. Він вагався й більш нічого.
Це перешкоджало йому спати декілька ночей. Безсоння так
само повне примар, як і сон.
Майже не можна визначити в точних рисах невиразні коливання, що відбуваються в мозкові. Незручність слів полягає в тім, що вони чіткіші в своїх контурах, ніж думки. Всі думки змішуються одна з однією на своїх краях; слова — ні. Неясна, розпливчаста сторона душі завсігди вислизає від них. Вислів знає межу, а в думки її немає.
Наша внутрішня темна безмежність така, що те, що відбувалося в Ґуїнплені, в його думках, ледве торкалося Деї. Дея була в центрі його істоти — вона була для нього священна. Ніщо не могло наблизитися до неї.
А тим часом — суперечності властиві кожній людській душі — в ньому відбувалася боротьба. А чи він усвідомлював її? Навряд.
Він почував у середині себе, перед судом свого сумління, в місці, де можливі розколини, — в кожного з нас є таке місце, — сутичку бажань. Для Урсуса все це було б ясно; для Ґуїнплена воно залишалося невиразним.
В ньому боролися два інстинкти: один — ідеал, другий — стать.
Одного дня, враз, Ґуїнплен перестав думати про невідому жінку.
Боротьба між двома принципами зійшла в наитемніші глибини його істоти, в такі глибини, що він майже не освідомлював цієї боротьби.
Що було певне, так це те, що він ні на хвилину не переставав кохатися в Деї.
Коли це й було в ньому ще раніш, якась стурбованість, кров йому палала, то тепер усе скінчилося. Залишилася тільки Дея.
Ґуїнплен сам був би здивований, коли б йому сказали, що його почуття до Деї навіть на один момент могло бути в неі безпеці.
За тиждень або за два привид, що, здавалося, загрожував їхнім душам, зник.
В Ґуїнплені залишилося тільки серце — огнище і любов — полум'я.
А втім, — ми вже говорили, — "герцоґиня" більш не поверталася.
Урсус визнавав це за цілком натуральне. "Дама з квадруплем" — це справжнє чудо. Вона входить, платить і зникає. Було б надто добре, коли б це могло повторитись.
Щодо Деї, то вона навіть не натякала на ту жінку, що промайнула. Мабуть вона чула зітхання Урсуса і час-од-часу такі значні виклики, як от: не кожного ж дня бувають золоті унції. Вона більше не говорила про "жінку". Це був глибокий інстинкт. Душа вживає тайних запобіжних заходів, загадки яких вона сама не завсігди усвідомлює. Мовчати про когонебудь — це наче відокремлює його. Коли питаєш про кого, то боїшся прикликати його. Ховаються в мовчанні — наче замикають двері.
Про інцидент забули.
Та и чи було навіть щонебудь? Чи існувало воно? Чи можна було сказати, що між Ґуїнпленом і Деєю промайнула тінь? Дея про це не знала, а Ґуїнплен більш не знав. Ні. Не було нічого. Сама герцоґиня зникла в далекій перспективі, як ілюзія. Це було не що інше, як хвилинний сон, що його пережив Ґуїнплен, і тепер його не було. Розвіяна мрія, як розвіяний туман, не залишає сліда, и коли проходить хмара, любов у серці не зменшується, як і сонце на небі.
IX
ABYSSUS ABYSSUM VOCAT [47]
Зникла також і друга постать, — то був Том-Джім-Джек. Він несподівано перестав одвідувати Тедкастерську таверну.
Особи, що через своє становище могли стежити за всіма сторонами елегантного життя вищого лондонського світу, мабуть помітили, що одночасно в "Тижневій Газеті", між двома витягами з парафіяльних записів, було проголошено про "від'їзд лорда Давида Діррі Мойра, за наказом її величности, щоб узяти командування над своєю фрегатою в ескадрі, що креисерувала вздовж голяндських берегів".
Урсус помітив, що Том-Джім-Джек більш не приходить; це дуже турбувало його. Том-Джім-Джек не з'являвся з того дня, коли він поїхав в одній кареті з дамою, що заплатила еспанський квадрупль. І справді, це становило якусь загадку: Том-ДжімДжек украв герцогиню. Як цікаво було б поглибитися в дослідження цього! Скільки можна було б поставити питань? Скільки можна було б поговорити про це! Ось чому Урсус не сказав ані слова.
Урсус, що досить пожив на світі, знав, яку шкоду може заподіяти нерозсудлива цікавість. Цікавість завсігди повинна бути пропорційна до того, що цікавить. Підслухуючи — ризикуєш вухами; підглядаючи — ризикуєш очима. Найрозумніше нічого не чути и нічого не бачити. Том-Джім-Джек сів у князівську карету; хазяїн таверни був свідком, як він входив у неї. Матрос, що сідав поруч з такою леді, уявляв щось дивне, и це робило Урсуса обережним. Примхи життя людей вищого світу повинні бути священні для низьких осіб.
Хазяїн таверни, заінтригований і собі, одного разу спитав Урсуса:
— Чи не знаєте, чому це Том-Джім-Джек більш не приходить?
— Справді, — сказав Урсус, — а я и не помітив.
Хазяїн Ніклес напівголосно зробив якесь зауваження, безсумнівно, щось про близкість карети герцоґині до Тома-ДжімДжека, зауваження неповажливе й небезпечне, — Урсус постарався не почути його.
Проте Урсус був надто великий артист, щоб не жалкувати за Томом-Джім-Джеком. У нього було певне розчарування. Співучасником своєї журби він зробив тільки вовка, бо тільки на його стриманість і покладався. Він зовсім тихо сказав на вухо вовкові:
— Від того часу, як Том-Джім-Джек більш не ходить, я почуваю порожняву, як людина, і холод, як поет.
Виливши свою душу перед другом, Урсус почув полегкість.
Він крився від Ґуїнплена, що и собі теж не натякав про Т ома-Джім-Джека.
І справді, Том-Джім-Джек мало важив для Ґуїнплена, що його цілком поглинула Дея.
Ґуїнплен щодалі то більш забував. А в Деї не було навіть і підозри, що в їх житті було якесь неясне вагання. Саме тоді не чути вже було и про змови та скарги проти Людини, що сміється. Здавалося, що ненависть покинула свою здобич. Все заспокоїлося в Зеленому Ящику й навколо Зеленого Ящика. Більш не було комедіянства ні з боку комедіянтів, ні з боку панотців. Ущух грізний гуркіт зовні. До успіху не примішувалося загрози. Доля іноді дає такі несподівані ясні дні. Блискуче щастя Ґуїнплена и Деї на деякий час було абсолютно без тіні. Воно потроху дійшло до такої точки, де ніщо вже не може збільшуватись. Є слово, що визначає такі ситуації, — апогей. Щастя, як море, досягає найбільшої повноти. Вповні щасливих може непокоїти тільки те, що в морі є відпливи.
Урсус спостерігав цю любов, як медик у клініці свого хорого. А втім у нього був, як тоді називали, "гіпократівськии погляд". Він спиняв свої проникливі очі на худенькій и блідій Деї и мурмотів: "Це велике щастя, що вона щаслива". Іншим разом він казав: "Вона щаслива для свого здоров'я".
Він хитав головою и іноді уважливо читав Авіцена в перекладі Вопіска Фортуната, що його видано в Лувені 1650 р., стару книгу, що була в нього, про "сердечні хороби".
Дея легко втомлювалася, в неї були випоти и дрімота і, як уже згадано, вона спала і вдень. Одного разу, коли вона так заснула, простягшися на ведмежій шкурі, а Ґуїнплена не було, Урсус нахилився тихенько й приклав своє вухо до грудей Деї з боку серця. Декілька хвилин він, здавалося, слухав і, випроставшися, пробурчав: "У неї не повинно бути ні одного зворушення. Розколина збільшується дуже швидко ".
Натовп і далі збирався на вистави "Переможеного Хаосу". Успіх Людини, що сміється, здавався невичерпаним. Сходилися всі, — не тільки з Савтворка, а вже помалу и з Лондона. Публіка починала бути навіть досить різноманітна, це були вже не чисті матроси и фурмани; на думку хазяїна Ніклеса, знавця черні, тепер серед цього народа були переодягнені дворяни и баронети. Переодягнення — розвага вельможного панства, і тоді була велика мода на нього. Ця примітка аристократії до черні була доброю ознакою и показувала на поширення успіху, що досягав і до Лондона.