Тільки коли винесли дароносицю і Ягна опустилась на коліна та, б'ючи себе в груди, нахилила голову, то несвідомо глянула вбік — і серце її завмерло. Вона закам'яніла від радості, не сміла ворухнутись, не сміла глянути вдруге. Їй здавалося, що це видіння, сон... Ягна заплющила очі і добго-довго стояла на колінах, схиляючись до землі, майже непритомна від хвилювання. І раптом сіла на місце й глянула просто в обличчя Антекові.
Так, це був він, Антек, дуже схудлий, почорнілий і такий змучений, що вона побачила це навіть у півтемряві. Його великі, сміливі, завжди суворі очі дивилися зараз так ніжно, сповнені були такого жалю, що в Ягусі серце стислося тривогою і співчуттям, сльози самі підступили до очей.
Вона сиділа нерухомо, як і інші жінки, дивилася в молитовник, але не розрізняла жодної літери, не бачила навіть сторінок. Страдницькі очі Антека, блискучі, сумні, стояли перед нею, ясніли, мов зорі, затуляли світ, і вона забула все, ніби втонула в них, а він усе стояв біля неї на колінах. Ягуся чула його уривчастий, гарячий подих, відчувала ту солодку, ту страшну силу, що линула від нього просто до неї в серце, міцно з'єднувала їх обох, проймала страхом і блаженством, тремтінням, від якого можна було втратити розум, яке охоплювало її таким поривом кохання, що в ній тріпотіла кожна жилка, а серце билося, мов птах, якому пустуни поприбивали крила до стіни цвяхами.
Скінчилася відправа, проповідь, друга відправа, люди співали хором, молилися, зітхали, плакали, а ці двоє, наче відірвані від усього світу, не чули, не бачили, не почували нічого, крім себе й свого кохання.
Страх, радість, любов, спогади, обіцянки, клятви й палке бажання по черзі спалахували в них, линули із серця до серця, сплітались, і вони почували вже одне й те ж, однаковим вогнем горіли їхні очі, одним бажанням билися серця.
Антек присунувся ще ближче, притулився плечем до її стегна, так що Ягна мало не зомліла і обличчя її спалахнуло гарячим рум'янцем, а коли вона знову опустилася на коліна, шепнув їй у вухо гарячими, як вогонь, губами:
— Ягусь! Ягусь!
Вона здригнулась і мало не впала від хвилювання — такою солодкою знемогою, такою радістю наповнив її цей голос!
— Вийди як-небудь до сінника... Я чекатиму щовечора... Не бійся... Мені дуже треба з тобою поговорити... Вийди!..— шепотів він так пристрасно і так близько, що його подих обпікав їй обличчя.
Ягуся не відповідала — сили її зрадили, голос перехопило, а серце так билося, що, напевно, його стукіт чули люди навколо. Вона трохи підвелася, наче вже хотіла зараз іти туди, куди він просить, куди наказує ім'ям любові... туди, до сінника.
Загриміла перша колядка, задвигтів костьол від співу, Ягуся трохи отямилася, сіла на лаву, озирнулась навколо.
Антека вже не було видно, він непомітно відсунувся вбік, вийшов і пробрався на цвинтар.
Довго стояв він на морозі під дзвіницею, жадібно вбираючи холодне повітря і поступово приходячи до пам'яті. І така радість клекотіла в нього в серці, такий вихор сили він відчував у собі, що не чув співу, який линув з дверей костьолу, не чув якихось тихих, жалібних звуків, що бриніли на дзвіниці. Набрав пригорщу снігу і жадібно посмоктав, потім перескочив через мур на дорогу — і вихором помчав у поле.
V
Сім'я Борини тільки на світанку повернулася з костьолу, і не минуло й десяти хвилин, як в усьому домі вже розлягалося лунке хропіння. Тільки Ягуся не спала, хоч була дуже втомлена. Даремно заривалася вона в подушки, даремно заплющувала очі й навіть натягала перину на голову — ніщо не допомагало, сон не приходив; якийсь кошмар навалився на груди, і вона не могла ні зітхнути, ні крикнути, ні схопитися з ліжка. Вона лежала нерухомо, в тому заціпенінні напівсну-напівдійсності, коли розум безсилий у чому-небудь розібратися, а душа, наче зіткана із спогадів, вбирає в себе весь світ, кружляє над землею, заглиблена в споглядання чудес, одягається в сонячне проміння, сама схожа лише на відбиток у чистій, але бурхливій воді. Так було і з Ягною: хоч вона й не заснула, однак усе зникло з її свідомості і, мов птах, кружляла її душа в чудесному царстві давно минулих днів, вмерлих годин, живих лише в пам'яті. Їй ввижалося, ніби вона в костьолі, а поряд стоїть Антек на колінах і все щось говорить, і пече її очима, пече словами, наповнює солодким болем і страхом... Раптом лунає спів, звучить орган, і кожна нота відлунює в її серці. В цю мить бачить вона перед собою червоне грізне обличчя ксьондза, його простягнені над юрбою руки, палаючі свічки...
За цими приходили інші, давні спогади: зустрічі з Антеком, поцілунки, обійми... Її охоплювало жаром, від палкого знесилля вона вся витягалась і міцно притискалась до подушок. Та раптом виразно чула: "Вийди! Вийди!" І вона підводилась, і в думках ішла, ішла... прокрадалася під деревами, в мороці, вся тремтіла від страху, і чиїсь крики линули слідом за нею, і жахом віяло з темряви.
Так весь час видіння зринали перед нею, і вона не могла отямитись, визволитися з-під їхньої влади. Видно, кошмар її душив, або нечистий спокушав і підохочував до гріха!
Вже зовсім розвиднілось, коли Ягуся встала з постелі, але вона почувала себе, мов з хреста знята: всі кістки нили. Вона була бліда, неуважна і невимовно сумна.
Мороз трохи попустив, але навколо все потемніло, інколи порошив сніг, а часом зривався сильний вітер, шарпав дерева, здіймав туман снігової куряви, свистів на дорогах. Але село так і гуло від святкової гульні. На вулицях було повно народу, раз у раз хтось мчав саньми, люди збиралися у дворах або ходили одне до одного в гості, а дітлахи цілим табуном, мов лошата на вигоні, сковзалися на льоду ставка, і крики їхні чути було по всьому селу.
Але Ягуся була невесела.
Її морозило, хоч вогонь гудів у печі; на серці було сумно, хоч у хаті стояв безупинний гамір і дзвеніли Юзині пісні. Вона почувала себе чужою в своїй сім'ї, такою чужою, що з острахом поглядала на всіх, наче опинилася серед розбійників.
І часто, знеможена душевною боротьбою, прислухалася вона до палкого шепоту Антека, який весь час однаково пристрасно звучав в її серці.
"Гнів божий і вічні муки чекають таких",— чула вона іноді голос ксьондза, бачила перед собою його червоне обличчя й простягнуті з погрозою руки. І страшно їй ставало, вона ціпеніла, охоплена глибоким відчуттям своєї провини.
"Ні, не вийду до нього! Гріх це, смертний гріх",— повторювала вона собі, зміцнюючи свою рішучість, відгороджуючись цим від спокуси. Але душа кричала від туги й муки, рвалася до Антека, рвалася всією силою, всім прагненням життя, як дерево, придушене обвалом, тягнеться навесні до сонця, як тягнеться до нього земля, прокидаючись під першим подихом тепла...
Та Ягна ще боялася гріха, ще намагалася побороти себе, не думати про Антека, забути його назавжди. Вона не виходила з хати, боялася навіть у двір вийти,— а що, коли він де-небудь чекає, причаївшись, а що, як покличе її! Хіба вона тоді встоїть, стримає своє серце, не полетить на його поклик?
Вона почала хозяйнувати, та роботи було небагато — Юзя вже все зробила. До того ж старий ходив за нею слідом і не дозволяв ні до чого доторкнутися.
— Та відпочинь ти, не надривайся, бо коли б з тобою чогось передчасного не трапилось!
І вона кидала роботу, марно вешталася по хаті, дивилася у вікна, стояла на ґанку. Її чимраз дужче мучила нудьга і роздратування — сердили чоловікові очі, що невідступно стежили за нею, дратував веселий гамір у хаті, заважав навіть лелека, який блукав скрізь, і вона навмисно зачіпала його спідницею. Нарешті вона не витримала і, обравши слушну хвилину, побігла до матері. Вона бігла навпростець, через став, і все-таки тривожно оглядалась — чи не стоїть десь Антек, причаївшись за деревом.
Матері вдома не було, вона забігала вранці й знову пішла до війтової жінки. Єнджик курив, пускаючи дим у пічку, і щохвилини вибігав на ґанок глянути на дорогу — чи не йде мати, бо Шимек, збираючись погуляти, одягався в спальні.
У Ягни відразу змінився настрій, зникли всі турботи, тільки-но вона опинилася в рідній хаті. Їй полегшало на серці, вона повеселіла і якось непомітно почала поратися по господарству. Заглянула в корівник, процідила молоко, яке з ранку так і стояло в дійницях, насипала курям зерна, підмела хату, скрізь поприбирала і весело розмовляла з братами. Шимек у новому каптані вийшов уже із спальні і зачісувався перед дзеркальцем.
— Куди це ти?
— На село. У Плошків сьогодні хлопці зберуться.
— А мати тебе пустить?
— Я в неї дозволу питати не буду! У мене свій розум є і своя воля... Що схочу, те й зроблю.
— А певне, що зробиш, певне! — підтакував йому Єнджик, з тривогою поглядаючи у вікно.
— Еге, щоб ти знав, зроблю, на злість їй зроблю! І до Плошків піду, і в корчму піду, і з хлопцями пити буду! — задерикувато вигукнув Шимек.
— Дай дурневі волю, то він, як теля, помчить хтозна-куди, хоч йому ще цицьку ссати треба! — сказала Ягна тихо, але не сперечалася з ним, навіть коли він став лаяти матір і сипати погрозами. А втім вона його майже не слухала. Час було повертатися додому, а їй так шкода було йти звідси! Мало не плачучи, вона підвелася й пішла.
Вдома стояв ще більший гамір, ще веселіше було, ніж уранці. Прибігла Настка Голуб, і вони з Юзькою цокотіли так, що на вулиці було чути.
— Знаєш, гілочка моя розцвіла! — гукнула Юзя Ягні, коли та зайшла в хату.
— Яка гілочка?
— А та, що я зрізала на Андрія, посадила в пісок і тримала на печі! Вчора дивилася — ще жодної квіточки не було, а за ніч вона вся розцвіла. Ось поглянь!
Вона обережно принесла горнятко з піском, у якому стриміла велика вишнева гілка, вся всипана ніжними пахучими квіточками.
— Це черешня,— квіточки рожеві й пахнуть! — поважно заявив Вітек.
— Правда, правда, черешня!
Всі оточили Юзю й з несвідомою радістю та захватом дивилися на запашну квітучу гілочку. В цю хвилину зайшла Ягустинка, вже знову самовпевнена, зухвала, говірка, тільки й чекаючи нагоди, щоб зачепити когось гострим словом.
— Розцвіла гілочка, це правда, але не для тебе, Юзю, тобі ще ремінь потрібний або що-небудь твердіше! — сказала вона, ледве встигши переступити поріг.
— Ні, для мене! Я її сама зрізала, вночі проти Андрія, сама...
— Ти ще молода.