Епікур теж судить, що той, хто посідає доброчесність, блаженний, але самої доброчесності, на його погляд, ще недостатньо для блаженного життя, оскільки блаженними нас робить не сама доброчесність, а насолода, що від неї походить. Дивне розрізнення! Він же сам запевняє, що нема доброчесності без насолоди. А раз насолода нерозривно з нею зв'язана, значить, достатньо й самої доброчесності: насолода ж завжди при ній, без неї вона не буває навіть тоді, коли сама-одна. Безглуздим є також твердження, начебто блаженним можна стати через одну лиш доброчесність, але те блаженство, мовляв, буде неповним. Як таке може бути — не доглупаюсь. Таж блаженне життя містить у собі повне благо, що вже не дається перевершити. Раз це так, то таке життя блаженне в усій повноті. Якщо немає нічого величнішого, нічого прекраснішого від життя богів, а блаженне життя божественне, то такому життю вже ні до чого тягтися. Окрім того, якщо блаженне життя не має потреби ні в чому, то тим самим усяке блаженне життя — досконале, і між блаженним і найблаженнішим життям немає різниці. То чи сумніваєшся, що блаженне життя є найвищим благом? А якщо воно володіє найвищим благом, то й саме є блаженним у найвищій мірі. Як найвище благо не приймає жодної додачі (бо що може стояти над тим, що найвище?), так само не вміщає її блаженне життя, яке не буває без найвищого блага. Бо якщо ти назвеш когось бла-женнішим, то згодом назвеш когось іншого набагато блаженнішим — і так поділиш найвище благо на незчисленні ступені; хоч над ним, наскільки розумію, немає жодного ступеня. Якщо хтось один менше блаженний від когось іншого, то він позаздрить тому іншому, вище поставивши його життя, ніж своє. Але ж нема чогось такого, чому блаженна людина надала б перевагу над своїм життям. Неприйнятними є обидва твердження: як те, що блаженна людина має змогу зробити ще якийсь кращий вибір, так і те, що вона взагалі не бажає чогось кращого. Адже, що розумніша людина, то більше тягнеться до чогось найкращого і прагне здобути його будь-яким способом. Але чи може бути блаженним той, хто не тільки все ще може, а й повинен бажати чогось кращого? Скажу тобі, звідки походить та помилка. Люди не знають, що блаженне життя — одне. Не від величини, а від якості залежить його досконалість. Отже, нема різниці, чи довгим є життя, чи коротким, чи розлого пливе, чи тримається вузьких берегів, чи поділене на різні місця та різні частки, а чи творить єдину цілість. Хто оцінює його числом, мірою, частинами, той забирає йому те, що в нього найкраще. Але що, власне, є найкращим у блаженному житті? Його повнота. Межею споживання їжі та пиття є, на мій погляд, ситість. Той з'їсть більше, цей — менше, різниці, однак, немає: обидва ситі. Цей більше випив, той — менше; ну й що з того — обидва ж вгамували спрагу. Цей прожив багато років, той — мало; різниці й тут немає, якщо довгий вік одному дав стільки ж блаженства, скільки другому — короткий. Кого вважаєш не дуже блаженним, той взагалі не блаженний, бо саме це слово — блаженство — несумісне з обмеженням.
"Хто хоробрий, той безстрашний; хто безстрашний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний". Такий висновок належить нашим філософам. Інші намагаються його заперечити в такий спосіб: мовляв, неправильну, сумнівну думку подаємо як загальновизнану, стверджуючи, що хоробрий не знає страху.— Виходить,— зауважують,— хоробрий не боятиметься навислої над ним небезпеки? Це ж ознака радше божевільного чи несамовитого, ніж хороброго. Хоробрий лише вміє погамувати свій страх, але поза страхом стати не може".— Ті, що так розмірковують, знову ж таки звертають на той самий манівець: менший порок вони вважають доброчесністю. Адже той, хто боїться, хоч і не так часто, й не так сильно, все ж не позбувся того зла, навіть якщо воно менше йому допікає.— "І все-таки вважаю божевільним того, хто не затремтить перед близьким лихом".— Це так, коли йдеться справді про якесь лихо, про зло; коли ж він знатиме, що тут нема жодного зла, й лише одну ганьбу вважатиме злом, то його обов'язком буде спокійно дивитися небезпеці у вічі, зневажаючи те, що на інших наганяє страх. Зрештою, коли припустити, що відсутність страху — це ознака дурня чи божевільця, то, виходить, чим людина розумніша, тим більше страх їй дошкулятиме.— "По-вашому, хоробрий сам лізтиме на рожен?" — Зовсім ні. Він не лякатиметься небезпеки, а лише уникатиме її. Обережність личить йому, страх — не личить.— "То як? Він не лякатиметься ні смерті, ні кайданів, ні вогню, ані всіх інших знарядь у руках фортуни?" — Ні! Він-бо знає, що все це — не зло, а тільки його подобизна. Він сприймає це як уявні страхи, що ними повниться людське життя. Опиши йому полон, батоги, ланцюги, злидні, страждання, що їх завдають тілу хвороба чи насильство,— все це й таке інше, на що б не спромоглася твоя уява, він уважатиме безпідставними страхами. Хай того бояться боязливі. Чи, може, зараховуєш до зла те, на що інколи ми повинні йти з власної волі?
Питаєш, що в такому разі є злом? Піддаватися тому, що лише називається злом, і через те пожертвувати своєю свободою, задля якої треба перенести будь-які труднощі. А свободи нам не бачити, якщо не знехтуємо всім тим, що бере нас під ярмо. Та вони б і не мізкували про те, що личить хороброму, якби взагалі знали, що таке хоробрість. Вона — не в бездумній зухвалості, не в пошуках небезпек, не в потязі до чогось такого, від чого кров у жилах стигне. Ні! Хоробрість — це вміння розрізняти, що справді є злом, а що ми лише приймаємо за зло. Хоробрість якнайпильніше оберігає себе і водночас найтерплячіше зносить усе те, що лише з вигляду є злом.— "То що? Коли хороброму мужеві прикладуть до шиї лезо, коли йому проколюватимуть то якусь одну, то іншу частину тіла, коли він побачить оголеними власні нутрощі, коли час від часу, аби муки були боліснішими, йому пускатимуть із присохлих ран свіжу кров,— скажеш, що він не боїться, не відчуває болю?" — Справді, відчуває біль, адже доброчесність, хоч би якою була вона, не позбавляє людину відчуттів. Але не боїться: непереможний, він звисока споглядає свої страждання. Цікавишся, в якому він тоді душевному стані? В такому, мовби підбадьорював хворого друга.
"Що є злом, те шкодить; що шкодить, те призводить до погіршання; біль і вбогість не погіршують нас, отже, вони не є злом".— "Той висновок,— скажуть,— хибний. Адже те, що шкодить, не завжди робить когось гіршим. Негода, скажімо, й розбурхане море вадять керманичу, але не роблять його гіршим". Дехто із стоїків не залишає без відповіді й цього закиду: й керманич стає гіршим від негоди та бурі, бо не може довести до кінця свого наміру й триматись визначеної дороги. Але ж він стає гіршим не щодо свого мистецтва, а щодо своєї справи. На що перипатетики: "Отже, й мудреця роблять гіршими злидні, страждання й подібні речі, бо, хоч і не позбавляють його доброчесності, та заважають йому у праці".— Ця думка була б правильною, якби керманич і мудрець не перебували у різних обставинах. Для мудреця основне в житті не те, щоб неодмінно довести до кінця все, до чого береться, а те, щоб робити все правильно. Для керманича основне — будь-що довести корабель у гавань. Мистецтва — це прислужники: вони повинні виконати те, що обіцяють; мудрість — володарка і найвища розпорядниця. Мистецтва служать життю, мудрість — наказує. Я ж гадаю, що тут треба відповісти по-іншому. Ніяка буря не робить гіршим ні мистецтва керування судном, ані застосування цього мистецтва в дії. Адже керманич пообіцяв тобі не те, що плавання буде щасливим,— він пообіцяв свою корисну працю і своє вміння керувати судном. І те вміння тим помітніше, чим більше стає на перешкоді якась випадкова сила. Хто міг сказати: "Нептуне, ти ні разу не заскочив того корабля зненацька",— той ділом довів своє вміння. Буря заважає керманичеві не в його праці, а в успіху.— "То як же це? Керманичу не шкодить те, що не дає йому змоги досягти гавані, що зводить нанівець усі його зусилля, що або жене його назад, або приковує до одного місця, обеззброює?" — Шкодить, певна річ, але як мореплавцеві, а не як керманичу. Інакше він не був би керманичем. Буря, кажу, не тільки не шкодить мистецтву керманича, а й робить те мистецтво очевидним. При погідному морі, як мовиться, кожен може бути стерничим. Лихі пригоди стають на заваді кораблеві, а не тому, хто ним керує, хто несе обов'язок стернового. У ньому, до речі, спостерігаємо мовби дві особи: одна — спільна з усіма, хто сів на той корабель, де він сам є одним із морських мандрівників; друга — властива лиш йому як стерничому. Буря шкодить йому як мандрівнику, а не як стерничому. До того ж мистецтво керування судном — це чуже добро: воно служить тим, кого стерничий везе морем, як мистецтво лікаря — тим, кого він лікує. Що ж до мудрості, то вона — спільне благо: служить і тим, серед кого мудрець живе, а водночас — йому самому. Тому-то для стерничого може виявитися шкідливим те, що буря завадила йому виконати обіцяну іншим послугу; мудрецеві ж не можуть пошкодити ні вбогість, ні біль, ані інші життєві негоди. Все це, якщо й завадить його справі, то тільки в тому, що стосується інших людей. Сам же він — завжди в дії, і найдіяльніший саме тоді, коли на дорозі стає неприхильна фортуна. Якраз тоді він і зайнятий справами мудрості, котра, як ми сказали, є і чужим, і його власним благом.
А втім, навіть пригнічений скрутою, мудрець не перестає бути корисним для інших людей. Через убогість він не зможе, приміром, повчати, як займатися суспільними справами, зате вчитиме, як переносити саму вбогість. Впродовж усього життя він знаходить застосування своїй праці. Жодна випадковість, жодна обставина не зроблять його бездіяльним: він якраз і займається тим, що заважає йому зайнятися чимось іншим. Пристосований до одних і других випадковостей, щасливими він керує, нещасливі — долає. Він, повторюю, загартував себе настільки, що свою доброчесність виявляє як за сприятливих, так і за несприятливих обставин, адже його цікавить не предмет, на якому він ту доброчесність випробовує, а сама доброчесність. Отже, йому не стануть на перешкоді ні вбогість, ні страждання, ні якісь інші труднощі, що їх сахаються і бояться як вогню недосвідчені.