Сонце освітлювало зараз частину стіни між вікнами. Пролунав гудок, почалася обідня перерва.
– Можна тебе на хвилинку? – Пауль чекав Фідлера у дворі. Фідлер подумав: "Виходить, його таки щось гнітить. Цікаво, що може засмутити такого хлопця, як Пауль?"
Пауль мовчав. Фідлер здивувався: зблизька Пауль здавався зовсім не такий, як він собі його уявляв, особливо очі були зовсім інші. Не лукаві й не дитячі, а холодні й суворі.
– Мені потрібна твоя порада, – почав Пауль.
– Я слухаю! – сказав Фідлер.
Пауль знову завагався, але потім сказав цілком розважно й чітко:
– Йдеться про в'язнів з Вестгофена, ти ж розумієш, Фідлер, що я маю на увазі, – про втікачів, вірніше – про одного.
Промовивши ці слова, Пауль страшенно зблід, – він так само зблід, коли Георг усе йому розказав. І Фідлер аж побілів, почувши перші слова. Він навіть примружився.
Як шумно у дворі! Що це за вихор підхопив їх обох!
Фідлер спитав:
– Чого ти звернувся саме до мене?
– Цього я тобі не можу пояснити. Просто довіряю.
Фідлер опанував себе. Він почав крізь зуби ставити запитання коротко й суворо, і Редер відповідав йому так само коротко і суворо, – здавалося, вони сваряться.
Обидва були бліді й насуплені. Нарешті Фідлер легенько ляснув Пауля по плечу й сказав:
– За сорок п'ять хвилин по зміні приходь у пивницю Фінка і жди там мене. Все треба обміркувати. Зараз я тобі ще нічого не можу пообіцяти.
Це було найдивніші години в їхньому житті – друга половина зміни. Пауль кілька разів повертався до Фідлера. Чи справді він той, хто йому потрібний? У всякому разі, йому доведеться стати ним. "Чого він звернувся саме до мене, – думав Фідлер. – Невже по мені щось помітно? Ех, Фідлере, Фідлере! Ти надто довго й ретельно старався, щоб нічого не було помітно. І зараз не помітно, бо нема чого й помічати.
Але, видно, все-таки щось лишилося, – сказав він собі, – лишилося проти твоєї волі, попри всю твою обережність, і Редер відчув це.
Може, я повинен був сказати: Редере, ти помиляєшся, я тобі нічим не можу запомогти. Я вже давно відрізаний від керівництва й товаришів. Між нами вже давно немає ніяких зв'язків, хоч, може, їх не так уже й важко було б поновити. Але я не зробив цього. А тепер я відірваний від усіх і нічим не можу тобі зарадити. Але хіба зміг би я сказати отаке Редерові, коли він виявив до мене таку довіру? І як це могло статися, що я лишився сам, відрізаний від усіх? Та хіба можна було підтримувати зв'язок з товаришами після масових арештів, коли рвалася одна нитка за другою? Чи, може, я не дуже й старався підтримувати цей зв'язок?
Ні, я ще не зовсім пропаща людина, не може цього бути!
Душею я не змінився. Хіба Пауль звернувся б до мене, аби я зовсім отупів і зачерствів. І я знову знайду товаришів. Я встановлю з ними зв'язок! Та й без них я мушу йому допомогти. Не можна весь час тільки чекати, тільки вагатися.
Просто я тоді страшенно занепав духом, коли усіх заарештували. Кожен казав собі: якщо тебе схоплять, то в кращому разі протримають шість-вісім років у таборі, а то й уб'ють. І всі казали мені: "Фідлере, я не можу важити своїм життям!" І раптом я сам почав так відповідати. Мене приголомшив арешт нашого комітету. Так, саме тоді я й покинув роботу; тоді ж таки заарештували й Георга Гайслера".
VI
– Це наш останній обід приреченого до страти, – сказав Ернст. – Якби пан Мессер навесні не продав панові Прокаскі ділянку за лісочком, мені б тепер не довелося пасти його вівці на чужій землі.
– Ну, це не так уже й далеко, – озвалась Ойгені. – З вікна спальні я можу привітатися з тобою.
– Розлука є розлука, – сказав Ернст. – Хоч посидьте коло мене, поки я з'їм ці останні картопляники.
– Я не маю часу, – відповіла Ойгені. Але вона все-таки сіла боком на підвіконня. – Мені треба ще пекти й варити: завтра приїдуть наші хлопці. Максові – він у шістдесят шостому полку – вперше дали відпустку, у Гензеля зараз канікули, і Йозеф теж приїде. Певно, хоче попросити в батька грошей.
– Скажіть-но, Ойгені, а ваш хлопчик теж інколи приїздить сюди?
– Який хлопчик? – холодно перепитала Ойгені. – Ні, ні, він ніколи не буває вільний у неділю. Мій Роберт вчиться у Вісбадені на кельнера.
– Не подобається мені така професія, – промовив Ернст.
– Він хоче вийти в люди, – ніжно сказала Ойгені. – Роберт уміє поводитися з культурними людьми. Це у нього в крові.
– Але сюди він приїздить?
– Роберт? Навіщо? Старий Мессер, мабуть, нічого не мав би проти, Гензеля ніколи не буває вдома, Макс хороший хлопець, а от Йозеф… Він почне ляпати язиком, я не змовчу – буде скандал, а я цього не хочу.
– Чого ж він почне ляпати язиком? – знову починає Ернст, бо хоче затримати біля себе Ойгені, яка вже взяла його тарілки й шклянку. – Адже батько хлопця був не єврей.
– Ні, на щастя, тільки француз, – відповіла Ойгені.
Вона все-таки підвелася. – Ну, на все добре, Ернсте, свисни Неллі, я хочу з нею попрощатися. На все добре, Неллі. Ти дуже хороша собачка. Бувай здоровий, Ернсте!
Але вона все-таки знову сіла на підвіконня, щоб подивитись, як іде отара. Ернст стоїть спиною до будинку, він виставив уперед ногу і підперся рукою в бік. Вітер надимає йЬго шарф. Пильно позираючи з-під приплющених повік, наче полководець, що перегруповує свої війська, Ернст неголосно віддає короткі накази, і собачка бігає то сюди, то туди, поки отара не обертається у довгасту густу хмаринку, що губиться в ялиннику.
Яка порожня тепер лука! В Ойгені болісно стискається серце. Правда, Ернст тут ні до чого. Ті три дні, що він тут пас вівці, він тільки завдавав їй клопоту й набридав своїми теревенями. Аж ось їх усіх поглинув гайок, і череда вже, певно, виходить по той бік, і на луці буде порожньо до наступного року. Це нагадує про все те, що проходило повз тебе, а коли пішло, то забрало щось із собою, і стало до болю тихо й порожньо.
Коли Герман після обідньої перерви проходив двором, він побачив Лерша, що вигукував якісь короткі команди, і вираз його обличчя чомусь не сподобався Германові.
Малий Отто висів на мотузках між вагонними колесами і невміло повертав важкий поршень. Двір був нижчий від рівня вулиці. Вагон можна було підняти або пересунути за допомогою підйомного крана так, щоб він нависав над двором. Хлопець легенько погойдувався, міцно тримаючися за мотузку. Він дивився то вниз на двір, який неначе лежав десь глибоко під ним, то вгору, на вагон, який, здавалось, ось-ось упаде на нього. Молодий робітник, що керував краном, щось крикнув йому – не владно й насмішкувато, а весело й підбадьорливо. Отто, очевидно, відчував один з тих нападів страху, що часто бувають в учнів, коли не можеш зробити найпростішої речі.
Ідучи далі, Герман почув, як молодий робітник розсміявся. Лерш кричав на Отто таким тоном, який більше пасував до казарми, ніж до заводського двору. Герман обернувся. Хлопчик страшенно зблід, він боявся, що не впорається з своєю роботою, і Герман подумав, які недоречні тут і Лершеве гримання, і надмірне учневе самолюбство.
У цеху за роботою Лерш нічим не відрізнявся від звичайного кваліфікованого робітника. Але зараз, навчаючи молодого робітника, він горлав, мов несамовитий, очі його гнівно блищали, губи кривила зневажлива усмішка.
Герман пройшов мимо, подумавши, що це його зовсім не стосується. Але ступивши кілька кроків, він зупинився і сказав собі, що його усе стосується.
Герман почекав біля залізних сходів, поки Лерш вичитував хлопцеві. Отто стояв струнко, підвівши бліде обличчя, він боявся навіть моргнути, його дитячий рот був напіврозтулений.
Підіймаючись разом з Отто, Герман сказав йому:
– Попервах це з кожним буває. Не треба так напружуватися, навпаки, тримайся якомога вільніше. І взагалі не думай, що висиш у повітрі. Я працюю тут уже десять років, і жодного разу ніхто не впав. Ось про що ти маєш пам'ятати, коли тобі стане страшно. Попервах усім страшно, і мені було страшно.
Герман поклав хлопцеві руку на плече, але Отто легенько зрушив плечем, і Германова рука сковзнула вниз.
Той холодно подивився на літнього робітника. Він, мабуть, подумав: "Це справа моя і Лершева, а ти тут зовсім ні до чого". "Що ж вийде з цього хлопця, – подумав Герман, – для якого добрість – порожнє базікання, а солідарність – безглуздий пережиток. Другий Лерш – або ще гірше, адже його так виховують".
Герман пройшов через обидва двори, що були на рівні вулиці. Він увійшов у цех, сповнений оглушливого гуркоту, білих і жовтих спалахів вогню. То тут, то там його вітали усмішками, що на почорнілих обличчях більше скидалися на гримаси, швидкими поглядами очей з блискучими, як у негрів, білками й вигуками, яких він не міг розібрати. "Я не самотній, – сказав собі Герман. – Те, що я зараз думав про Отто, – безглуздя, він звичайнісінький хлопець. Я візьму його під опіку. Я відіб'ю цього хлопця у Лерша. Неодмінно відіб'ю. Ми ще побачимо, хто сильніший".
Так, але ж на таке потрібен час. А часу йому, можливо, й забракне. І Герман забув про це завдання, що вимагало багато часу і за яке він несподівано вирішив узятися так, наче йому хтось його загадав, і знову почав думати про те завдання, що заховувало в собі страшну небезпеку.
Учора після зміни архітектор Зауер чекав на нього в одному місці, де вони зустрічалися тільки тоді, коли траплялося щось надзвичайне. Зауера мучили сумніви, чи правильно він зробив, що вигнав незнайомого, і його портрет – низенький, блакитноокий, веснянкуватий – точно збігався з тим, як Франц Марнет описував Пауля Редера.
Якщо цей Редер і досі працює на заводі Покорні, то там є надійна людина, що може поговорити з ним – літній чоловік, твердий і обережний: він лишився на волі тільки тому, що ще за два роки до Гітлера майже зовсім покинув партійну роботу, і багато хто думав, ніби він не в згоді зі своїми однодумцями. В понеділок цей чоловік повинен поговорити з Редером. Герман знав його давно, йому можна довірити й гроші, й документи для Гайслера, коли той іще живий. Серед гуркоту й полум'я звичайного робочого ранку Герман думав, чи мають вони право ставити усе під загрозу заради однієї людини. Робітник, який мав поговорити з Редером, був єдина надійна людина на заводі Покорні. Чи можна наражати на небезпеку одного заради другого? А коли можна, то за яких умов?
Герман іще раз старанно обміркував усе.