— Ні.
— Чарівна жінка, сер, — мовив майор, витиснувши з куцого горла масний смішок, що мало не задушив, його.
— По-моєму, міс Токс вельми симпатична особа, — відказав містер Домбі.
Холодна зверхність, з якою це було сказано, здавалось, виповнила майора Бегстока безмежною насолодою, що розпирала його все дужче і дужче, і він навіть одклав на мить ніж та виделку, щоб потерти собі руки.
— Старий Джо, сер, — сказав майор, — був колись улюбленцем у цім кварталі. Та часи Джо минулися. Дж. Бегстока, сер, затерли, перескочили, поклали на лопатки, сер. Кажу вам, Домбі, — майор навіть їсти перестав й прибрав загадково-обуреного вигляду — це збіса гонориста жінка, сер.
Містер Домбі кинув "Невже?" з кам'яною байдужістю, та ще, можливо, з крихтою презирливого недовір'я до вістки, що міс Токс посміла зазіхнути на такі високі поривання.
— Ця жінка, сер, — вів далі майор, — свого роду Люципер. Часи старого Джо минулися, сер, але око в нього гостре. Він усе бачить, той старий Джо. Його величність покійний герцог Йоркський зауважив якось на прийомі, що Джо усе бачить.
Майор додав до цього такишпогляд, а від їства, питва, гарячого чаю, смаженини з перцем, булочок і підтексту так непомірно роздувся й побагровів, що навіть містер Домбі почав непокоїтись.
— І це посміховище, сер, — провадив майор, — ще має претензії! Вона пнеться до неба, сер. Тобто, у шлюбних сподіваннях, Домбі.
— Мені її шкода, — озвався містер Домбі.
— Не кажіть так, Домбі,— застережливим тоном мовив майор.
— Чого це раптом? — здивувався той.
Майор тільки пирхнув, як кінь, і знову накинувся на сніданок.
— Вона цікавиться вашими хатніми справами, — зненацька відклав виделку майор, — і від якогось часу вчащає до вас.
— Ага, — вельми статечно підтвердив містер Домбі. — Вперше міс Токс завітала до нас як приятелька моєї сестри, коли померла місіс Домбі. А що особа вона цілком пристойна і прихилилася до всиротілого хлопчика, то їй було дозволено — навіть охоче — й далі навідуватися до нас разом з моєю сестрою, й отак потрохи вона, можна сказати, ввійшла у близькі стосунки з нашою родиною. Я, — сказав містер Домбі тоном людини, що чинить велику ласку — я поважаю міс Токс. Вона, з доброго серця, зробила для нас чимало усяких послуг, — хай незначних і дрібних, але не поставити їх їй на карб не можна, майоре. Сподіваюся, і я зумів принагідно віддячитися їй своєю увагою й усім, що було мені під силу. До того ж, майоре, — злегка ворухнув рукою містер Домбі, — це їй я завдячую приємністю бути знайомим із вами.
— Домбі, — потеплів майор. — Ні, сер! Ні! Джозеф Бегсток не може не спростувати це твердження. Початок вашому знайомству зі старим Джо, сер, таким, як він є, і знайомству старого Джо з вами, сер, поклав один благородний хлопчик, сер, — видатна особа, сер. Домбі! — сказав, явно поборюючи себе, майор, — удати таке йому було неважко, він усе життя боровся, щоб його грець не побив, — ми познайомилися один з одним через вашого сина.
Ці слова, як, імовірно, і передбачав майор, вочевидь розчулили містера Домбі. Він похнюпився й зітхнув, а майор, люто випроставшись, знов проголосив — у зв'язку з почуттями, які загрожували от-от ним оволодіти, — що все це слабкість, і він їй нізащо не піддасться.
— Наша приятелька має віддалену причетність до цієї події, — сказав майор, — і Дж. Б. охоче визнає усе їй належне, сер. А все ж таки, мадам, — додав майор, відірвавши погляд від тарілки й пославши його по той бік Принцесиного майдану, де у вікні саме з'явилася міс Токс, поливаючи квіти, — ви капосна хвойда, мадам, а ваші гонори — небачене зухвальство. Та якби вони, — майор махнув головою в бік невинної міс Токс, а очі його вилізли так, наче намірялися стрибнути просто на неї, — якби ваші гонори тільки вас виставляли на посміховище, то ви б могли витворяти все, що вам завгодно, мадам, і — запевняю вас — без будь-яких застережень з боку Бегстока. — Тут майор зайшовся жахним реготом, що розтяг йому рот від вуха до вуха і мало не розірвав жили на голові.— Але коли ви компрометуєте інших осіб, мадам, — компрометуєте порядних безневинних людей, на віддяку за їхню поблажливість, то ви зачіпаєте старого Джо за живе.
— Майоре, — містер Домбі аж почервонів, — сподіваюся, ви не натякаєте на таку несусвітню річ, що міс Токс…
— Я ні на що не натякаю, Домбі,— відповів майор. — Але Джой Б. живе між людей, сер, живе між людей, нашорошивши вуха й розплющивши очі. І Джо каже вам, Домбі, що по той бік майдану мешкає збіса хитрюща та гоноровита жінка!
Містер Домбі мимохіть глипнув по той бік майдану, і погляд, посланий ним туди, був недобрий.
— Оце й усе, що може сказати Джозеф Бегсток з даного приводу, — рішуче мовив майор. — Джо не баламут, але бувають хвилини, коли він мусить сказати слово, і він скаже своє слово! Він не дасть вам коверзувати, мадам! — вигукнув майор, знову з великим гнівом адресуючись до своєї милої сусідки. — Він на такі відверті провокації не змовчить!
Всі ці емоції привели майора до цілого нападу кінських пирхань, що тривав досить довго. Очутившись, він додав:
— А тепер, Домбі, коли ви уже запросили старого Джо, відомого тільки тим, що має він круту вдачу та м'яке серце, — коли ви запросили цого бути вашим гостем і гідом у Лімінгтоні, — то командуйте ним, як знаєте. Він цілком до ваших послуг. Не знаю, сер, — сказав майор, грайливо погладжуючи своє подвійне підборіддя, — що такого ви всі знаходите в Джо, аж не можете обійтися без нього. Знаю тільки, сер, що якби він так круто і вперто не відмовлявся від усяких запросин тощо, ви всі разом уже б давно його доконали.
Містер Домбі кількома словами пояснив, як він розцінює те, що з-поміж усіх інших членів вибраного товариства — претендентів на право володіти майором Бегстоком — перевагу надано саме йому.
Проте майор обірвав його, даючи зрозуміти, що поступив так у згоді з власними бажаннями, які зібралися воєдино й одноголосно заявили йому: "Джей Б., ти повинен обрати собі містера Домбі за друга".
Майор на ту пору вже дійшов стану цілковитого насичення, бо від гостроти пряного паштету йому сльозилися очі, а смаженина з перцем і нирки геть розпирали краватку. Та й час одходу поїзда на Бірмінгем, яким вони мали їхати, наближався. Отож тубілець з величезними труднощами убгав майора в пальто, а коли застібнув його на всі гудзики, то обличчя майорове визирало з-над цього убрання, наче з барила. Тоді тубілець по черзі, звичайно, витримуючи належні інтервали, подав йому замшеві рукавички, грубезний ціпок і капелюх. Останній убір майор носив по-гультяйському, набакир, аби пом'якшити враження від своєї грубої пики. Ще раніше тубілець порозпихав по всіх можливих і неможливих кутках карети містера Домбі, що чекала внизу, неймовірну кількість валізок та портпледів, не менш апоплектичних на вигляд, ніж сам майор, а власні кишені понабивав пляшками із сельтерською водою та ост-індським хересом, сендвічами, хустками, підзорними трубами, картами та газетами, — будь-що (чи й усе) з цього ручного багажу майор міг зажадати першої-ліпшої хвилини, — й оголосив, що все готово. А на довершення цієї екіпіровки, коли безталанний чужинець, що в себе вдома був за царка, примостився на задку поруч із Тавлінсоном, у нього полетіли майорові плащі та пальта, що їх власник будинку вергав з хідника, як титан, закидавши нещасного з головою, — він так і поїхав на станцію, похований живцем.
Та перш ніж карета рушила з місця — саме тоді, як тубілець відбував поховальний обряд, — у вікні з'явилася міс Токс і стала вимахувати білою, мов лілея, хустинкою. Містер Домбі прийняв цей прощальний привіт дуже холодно — дуже холодно, навіть як на нього — і, вшанувавши її якомога недбалішим кивком голови, з вельми невдоволеним виглядом відкинувся на спинку сидіння. Його красномовна поведінка, видно, сповнила майора (котрий у взаєминах з міс Токс був сама гречність) невимовною втіхою, бо він довго ще квоктав та підморгував, наче обгодований Мефістофель.
Поки на вокзалі тривала звичайна в таких випадках метушня, містер Домбі з майором пліч-о-пліч походжали по платформі, — перший похмуро мовчав, а другий розважав його — або, вірніше, себе, — різними анекдотами та випадками з життя, у яких головною дійовою особою був Джо Бегсток. Ніхто з них не помітив, що вони привернули до себе увагу якогось робітника, котрий порався біля паровоза і кожен раз, як вони проходили мимо, підносив руку до кашкета. Та й як вони могли помітити його, коли містер Домбі, своїм звичаєм, дивився не на нього, а поверх цієї отари людської, а майор зазирав у глиб своїх спогадів. Нарешті чоловік ступив їм назустріч і, скинувши кашкета, вклонився містерові Домбі.
— Перепрошую, сер, — сказав він, — сподіваюся, ви в доброму здоров'ї, сер.
На ньому був полотняний, засмальцьований, весь у вугільному поросі костюм; бакенбарди мов припорошені сажею, і від нього відгонило димом та кіптявою. І все ж неохайним чи просто брудним його не можна було назвати. Одне слово, то був містер Тудл у професійному строї.
— Маю честь опалювати вас, сер, — сказав містер Тудл. — Прошу пробачення, сер; сподіваюсь, ви почуваєте себе краще?
Замість відповіді на це співчутливе запитання містер Домбі глянув на Тудла так, ніби сама його присутність забруднює йому зір.
— Вибачте за вільність, сер, — мовив Тудл, побачивши, що містер Домбі його не впізнає, — але моя дружина Поллі, яку у вас звали Річардс…
Містер Домбі змінився на виду — видно, пригадав собі, хто то, але в тім зміненім обличчі було стільки сердитої зневаги, що містер Тудл немов скам'янів.
— Вашій дружині, напевне, потрібні гроші, — сказав містер Домбі, як завжди, згорда і засунув руку в кишеню.
— Та ні, спасибі, сер, — озвався Тудл. — Не знаю, чи вони їй потрібні. Мені, в усякому разі, ні.
Тепер скам'янів містер Домбі; він так і застиг з рукою в кишені, навіть зніяковів.
— Ні, сер, — вів далі Тудл, вертячи в руках свій зашмарований кашкет. — Нам дуже непогано ведеться, сер. Гріх було б нарікати, сер. У нас відтоді ще четверо з'явилося, сер. Якось воно котиться.
Містер Домбі був би радий в цю мить котитися в поїзді, хай навіть топильник від цього мав би покотитися під колеса, та раптом увагу його привернула якась річ на кашкеті, що й досі ходив колом у того в руках.
— Одненьке, правда, нам померло, — пояснив Тудл, — що й казати.
— Недавно, — підсумував містер Домбі, дивлячись на кашкет.
— Ні, сер, років зо три тому, але решта — здорові.