Він пішов у бухту й ретельно обміряв довжину її поперечних балок у багатьох місцях, особливо міделя. Потім він повернувся на Дюранду і зміряв найбільшу ширину підставки машини. Ця ширина — ясна річ, без коліс — була на два фути менша, ніж ширина бота по міделю. Отже, машина могла вільно вміститися в боті.
Але як її туди опустити?
III
Майстерне творіння
Жільята стає в пригоді майстерному творінню Летьєрі Коли б через певний час якийсь відчайдух-рибалка заплив у цю місцину в таку пору, то його відвага була б винагороджена незвичайним видовищем між двома Дуврами.
Ось що він побачив би: чотири товсті балки, через рівні проміжки перекинуті з одної скелі на другу, були наче втиснуті туди з великою силою, що надавало споруді особливої міцності. З боку Малого Дувру їх кінці впиралися у виступи скелі й на них трималися; з боку Великого Дувру кінці брусів могутніми ударами молота були міцно-міцно вбиті в крутосхил якимсь велетом, що стояв на тій самій балці, яку заганяв. Балки були трохи довші, ніж відстань між скелями: ось чим пояснюється міцність їх опори і трохи похиле їх положення. З Великим Дувром вони з'єднувались під гострим кутом, а з Малим Дувром — під тупим. Всі вони лежали трохи похило, але схил був неоднаковий, і це була вада. Якби не вона, то можна було б подумати, що балки покладені як основа для настилу мосту.
До цих чотирьох балок були підвішені на шкентелях блоки з лопарями; дивним і занадто сміливим у їх розміщенні було те, що двошківні блоки знаходилися на одному кінці балок, а звичайні блоки — на другому. Це досить значне, а тому й небезпечне відхилення було, очевидно, обумовлене необхідністю, яку диктувало намічене Жільятом завдання. Талі були міцні, блоки — надійні. До талей були підв'язані мотузки, що здалеку скидалися на нитки; уламок корабельної катастрофи — Дюранда, — здавалося, підвішена на нитках під цією повітряною спорудою із балок та блоків.
Але насправді Дюранда ще на них не висіла. Якраз прямо під балками в палубі було пробито вісім отворів — чотири з правого і чотири з лівого боку машини, а під ними в підводній частині пароплава було пробито ще вісім отворів. Мотузки, які опускалися вертикально від чотирьох талей, проходили крізь палубу і, вийшовши з підводної частини судна через отвори правого борту, йшли під кілем і машиною, потім, знову повернувшись у пароплав через отвори лівого борту, далі тяглися вгору через палубу і намотувались на чотири блоки, прикріплені до балок, де їх перехоплювало щось на зразок сей-талей, збираючи в жмут і з'єднуючи з тросом, яким можна було б керувати однією рукою. Гачок і юферс, через отвір якого проходив і розмотувався трос, завершували споруду і в разі необхідності правили за гальмо. Таке комбіноване спорядження примушувало працювати всі чотири талі одночасно, це була справжня вуздечка для сил тяжіння, стерно, яке керувало рухом під рукою стерничого і дозволяло підтримувати рівновагу під час роботи. Вдале доповнення у вигляді сей-талей спростило і поліпшило підйомний механізм, надавши йому подібності до сучасних талей Вестона і стародавнього поліспастона Вітрувія. Жільят сам додумався до нього, дарма що він не знав ні Вітрувія, якого на світі вже не було, ні Вестона, якого ще не було на світі.
Довжина мотузок мінялася в залежності від нахилу балки, який не в усіх їх був однаковий. Вона частково виправляла цей недолік. На мотузку не можна було покладатися, несмолений трос міг лопнути; ланцюги були б надійнішими, але вони не ковзали б по талях.
Вся ця споруда з багатьма вадами, створена руками однієї людини, все ж була захоплюючою.
Зрештою, скоротімо пояснення. Само собою зрозуміло, що ми опустимо чимало деталей, які могли б усе це з'ясувати людям обізнаним, але для читачів невтаємничених тільки б затемнили картину.
Верхня частина труби пароплава проходила якраз між обома середніми балками. Жільят, сам того не підозрюючи, мимоволі здійснив запозичення, відтворивши через три століття механізм невідомого йому теслі з Сальбрі — механізм примітивний і недосконалий, небезпечний для того, хто наважився б ним орудувати. Запам'ятаймо, що навіть найгрубіші прорахунки не заважають механізмові бодай сяк-так працювати. Хай спотикається, але все ж рухається. Обеліск на площі Святого Петра в Римі зведений усупереч усім законам статики. Карета царя Петра І, здавалося, збудована таким чином, що вона повинна була б перекидатися на кожному кроці, а тим часом вона їхала. А скільки неоковирного у машині Марлі! Все в ній трималося абияк. І все ж вона постачала воду Людовікові XIV. Як би там не було, Жільят довіряв своєму твориву. Він настільки був переконаний в успіхові справи, що одного разу, прийшовши на свій бот, прикрутив до обох його бортів по два залізних кільця на тому ж місці і на тій же відстані одне від одного, що й чотири кільця на Дюранді, до яких кріпилися чотири ланцюги труби пароплава. У Жільята, очевидно, був свій закінчений і цілком визначений план. Йому загрожували всілякі випадковості, і він хотів передбачити їх і вжити застережних заходів.
Він робив речі, які, на перший погляд, здавалися непотрібними — явна ознака того, що все ретельно обдумано заздалегідь.
Його попередні приготування, як ми вже казали, могли б завести в оману навіть такого спостерігача, який у корабельному ділі з'їв не один пуд солі. Якби, наприклад, на очах такого спостерігача Жільят, наражаючи життя на небезпеку, з нечуваними зусиллями заганяв вісім або десять викутих ним величезних цвяхів у підніжжя Дуврів при вході в тіснину рифу, то цьому спостерігачеві, звичайно, нелегко було б зрозуміти, до чого тут цвяхи, і він, певно, подумав би, що навряд чи тут взагалі потрібне все оце капарство.
Якщо б він потім побачив, як Жільят вимірює шматок борту носової частини, що залишився, пригадаймо собі це, на розбитому пароплаві, як, прив'язавши міцний перлінь до верхнього краю уламка і обрубавши сокирою розхитане дерев'яне кріплення, котре утримувало цей шматок, тягне його з тіснини, користуючись відпливом, який підштовхує уламок знизу, поки Жільят тягне за верхній край, як нарешті, хоч і з великими труднощами, він прив'язує линвою це одоробло з дощок і колод, ширше, ніж вхід у протоку, до цвяхів, вбитих у підніжжя Малого Дувру, — то наш спостерігач, напевно, зовсім уже нічого не зрозумів би, подумавши, що раз Жільятові для більшої свободи дій треба було розчистити прохід між Дуврами від цієї завади, то йому досить було б скинути її в море, і хвиля понесла б її за світи.
Але у Жільята, очевидячки, були свої міркування.
Щоб застромити цвяхи в підніжжя Дуврів, Жільят, користуючись усіма щілинами в граніті, а при потребі і розколупуючи їх, спочатку забивав туди дерев'яні клинці, в які потім заганяв залізні цвяхи. Він зробив те ж саме на двох скелях у другому кінці тіснини рифу, тобто на східному його боці. Він позабивав дерев'яні затички у всі щілини, так, ніби готував їх до того, щоб в ці щілини позаганяти залізні шипи, але все це було, очевидно, зроблено про всяк випадок, бо цвяхів він туди не забивав. Зрозуміло, що з огляду на недостачу матеріалу він витрачав їх розважливо, тільки в міру необхідності і в хвилини виняткової потреби. Це ще одне ускладнення і до того його великих труднощів. Ледве закінчивши одну роботу, він починав другу. Жільят, не вагаючись, переходив від одного діла до іншого і сміливо готувався до гігантського стрибка.
IV
Sub re
Людина, яка все це здійснювала, ставала страшною.
У многоликому труді витрачались усі Жільятові сили; відновити їх було важко.
Злигодні й утома призвели до того, що він дуже схуд. Він заріс волоссям і бородою.
У нього залишилася тільки одна ціла сорочка. Ходив він босоніж; один черевик знесло вітром, другий змило водою. Осколками первісного, дуже небезпечного ковадла, за яким він працював, йому поранило руки і плечі: вони всі були у виразках — знаках праці. Ці виразки — скорше садна, ніж порізи, — були неглибокі, але їх постійно розтроюджував різкий вітер і солона вода.
Його мордували холод, голод і спрага.
Дзбан з прісною водою спорожнів.
Житнє борошно він пустив на клейстер, а решту з'їв. Залишилося тільки трохи сухарів.
Він розгризав їх зубами: не було води, щоб розмочити.
День за днем його сили виснажувались.
Страхітлива скеля висмоктувала з нього життя.
Втамувати спрагу було проблемою; попоїсти було проблемою; виспатись було проблемою.
Він їв, коли йому вдавалося спіймати морську стоногу або краба, пив, коли помічав, як морський птах опускається на вершину скелі. Він вилазив туди і знаходив западину з невеликою кількістю прісної води. Він пив із неї після птаха, а іноді разом із птахом, бо чайки і баклани призвичаїлися до нього і не тікали при його появі. Хоч який голодний був Жільят, він не завдавав їм жодної шкоди. Пригадаймо, що до птахів він ставився з якимось забобонним почуттям. Птахи після того, як його волосся розкуйовдилося і він став страшним зі своєю довгою бородою, теж перестали його боятись; зміна зовнішності заспокоїла їх, вони перестали вважати його за людину, а почали приймати за звіра.
Птахи і Жільят відтепер стали добрими друзями. Бідолахи допомагали одне одному.
Поки в Жільята залишалося житнє борошно, він кришив їм шматки перепічок, які сам виготовляв, а тепер птахи в свою чергу показували йому місця з прісною водою.
Жільят їв сирих молюсків — вони трохи заспокоювали спрагу. Крабів він пік. Не маючи каструлі, він смажив їх між двома розжареними до червоного каменями, так, як це роблять дикуни на островах Ферое.
А тим часом став даватися взнаки період рівнодення. Почався дощ, і то зловорожий.
Не ливний, не рясний, а якийсь голкастий, ніби насичений тонкими, гострими крижаними колючками, які кололи Жільята крізь одежу, проникали, здавалося, аж до кісток. Такий дощ майже не дає води для пиття, але промочує до рубця.
Скупий на допомогу, щедрий на невигоди — такий був цей недостойний неба дощ.
Жільят перебував під ним понад тиждень. Цей дощ був злісною витівкою небесної канцелярії.
Залізши вночі у свою гранітну нору, Жільят засинав тільки тому, що був до краю виснажений працею. Злітались великі морські комарі і кусали його. Він прокидався весь у пухирях.
У нього була гарячка, і це додавало йому енергії, але гарячка — це допомога, яка вбиває.