482] Ще раз... Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!
483] Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива
484] Мати й дружино володарська,— Азії образ квітучий!
485] Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний
486] Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї
487] Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!
488] Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,
489] Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,
490] Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,
491] Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично
492] В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,
493] Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:
494] "Доню, остання,— бо що ж позосталося? — матері втрато!
495] Доню, лежиш,— і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!
496] Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля,— сьогодні
497] Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній
498] Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!
499] Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —
500] Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.
501] Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,
502] Легше зітхнулось мені. "Не страшний вже Ахілл нам!" — гадала.
503] Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла [231]
504] Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.
506] Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.
507] Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!
508] Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,
509] В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,-
510] На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,
511] Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже
512] Пальцем на мене, служницю за прядкою: "Ось вона, мати
513] Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!"
514] Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла
515] Біль материнський, тепер... полягла на ворожій могилі!
516] Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,
517] Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?
518] Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися
519] Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама
520] Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?
521] В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,
522] Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.
523] Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?
525] Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть
526] Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!
527] Втрачено все... Але ні! Є одне, ради чого могла б я
528] Жити ще деякий час,— найлюбіша для мене дитина,
529] Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,
530] В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.
531] Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани
532] Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя".
533] Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,
534] До побережжя бреде. "Дайте кухля якого, троянки,
535] Щоб зачерпнути води!" — проказала, нещасна. Та що це? —
536] Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло...
537] Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.
538] Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.
539] Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,
540] Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом
541] Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,
542] То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,
543] То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить
544] Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.
545] Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,
546] Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.
547] Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне
548] Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,
549] Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,
550] Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши, [232]
551] До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,
552] Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче
553] Решту речей золотих, прибережених для Полідора.
554] Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий,
555] В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,-
556] "Що ж, я готовий,— сказав,— передай, що там маєш, для сина.
557] Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —
558] Піде до рук Полідора". На кривоприсяжника грізно,
559] Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово
560] Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,
561] Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —
562] Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.
563] Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,
564] Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.
565] Вражені станом свого владаря, на шалену троянку
566] Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці
567] Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —
568] Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —
569] Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва
570] Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха,
571] Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.
572] Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.
573] Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж
574] І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:
575] Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.
576] Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,
577] Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:
578] В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —
579] Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,
580] Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,
581] Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий
582] Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.
583] І не могла того мати знести, як Мемнона поклали
584] На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,
585] Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —
586] Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:
587] "Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому,
588] Я найскромніша (не часто для мене будують святині),
589] Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити
590] Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.
591] Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку
592] В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,-
593] Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,
594] Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:
595] Втративши сина, прийшла.я сюди. Він підняв надаремно
596] Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний,
597] В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла. [233]
598] Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,
599] Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!"
600] Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,
601] Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались
602] Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає
603] Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,-
604] Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово
605] Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає
606] Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.
607] Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця
608] Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,
609] Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.
610] Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря
611] Голос один подали. На четвертім витку — розділились.
612] Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись
613] Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому
614] Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами,
615] На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл
616] Падають мертві. Що воїн початок їм дав,— пам'ятають.
617] Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:
618] їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять
619] Знаків,— Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.
620] Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт,
621] Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні
622] Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.
623] Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої
624] Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —
625] Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський;
626] З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,
627] Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю
628] Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний,
629] Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.
630] А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,
631] З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався.
632] Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,
633] Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.
634] Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми
635] Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.
636] Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,
637] Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,
638] Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,
639] Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.
640] Мовчанку зрушив Анхіс: "Незрівнянний служителю Феба,
641] В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також
642] Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни".
643] Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита,
644] Сумно схитнувши, сказав: "Твоя правда, герою великий! [234]
645] Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався.
646] Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! —
647] Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина
648] Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього
649] Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька.
650] Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе,
651] Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати,
652] Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись,-
653] Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині
654] Жовтоволосої дар, і велика була з того користь.
655] Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався,-
656] Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю
657] Не докотився й сюди,— моїх дочок він силою зброї
658] Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним
659] Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців.
660] От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею
661] Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата.