Бачачи таку шану до себе, переможці в лахманах запишалися. Юссоне й Фредерік також відчули певне вдоволення.
Запал підбадьорив їх. Вони вернулися до Пале-Рояля. Перед вулицею Фроманто лежали скидані на солому трупи солдатів. Обидва пройшли мимо спокійнісінько, навіть горді з такої незворушності.
В палаці було повно народу. На внутрішнім дворі палало сім багать. Через вікна викидали роялі, комоди, настінні годинники. Пожежні помпи метали воду до самих дахів. Одчайдухи намагалися шаблями перетяти шланги. Фредерік почав умовляти якогось студента Політехнічної школи перешкодити цьому. Студент не зрозумів, він мав вигляд цілковитого дурня. Довкола, в обох галереях, чернь, здобувши винні льохи, пиячила до нестями. Вино лилося струмками, мочило ноги, вуличні хлопчаки пили із денець пляшок і, хитаючись, галасували на все горло.
— Ходімо звідсіль, — сказав Юссоне, — цей набрід збуджує в мене огиду.
Вздовж усієї Орлеанської галереї на матрацах, розстелених долі, лежали поранені, замість ковдр понакривані пурпуровими гардинами; городяночки з сусіднього кварталу приносили пораненим бульйон та білизну.
— Хай там що, — сказав Фредерік, — а як на мене, то народ чудовий!
У великому вестибюлі нуртували охижіли юрби, що поривалися на горішні поверхи, прагнучи зруйнувати геть усе дощенту; національні гвардійці, котрі стояли на сходах, силкувалися зупинити їх. Найхоробрішим виявився стрілець без шапки, із розкуйовдженою чуприною, в подраному шкіряному спорядженні. Його сорочка здулася між поясом і курткою; він разом із іншими розлючено відбивався. Гостроокий Юссоне здалеку впізнав Арну.
Нарешті вони дісталися до саду Тюїльрі, щоб на волі віддихатись. Вони посідали на лаву і просиділи кілька хвилин із заплющеними очима, такі приголомшені, що не мали сил говорити. Перехожі розмовляли між собою. Герцогиню Орлеанську призначено на регентшу; всьому був край, і відчувалося те особливе заспокоєння, яке настає по швидкій розв'язці, як раптом у кожній мансарді палацу показалися в вікнах слуги, що шматували на собі лівреї. Вони шпурляли їх у сад на знак зречення. Народ освистав їх. Вони поховалися.
Увагу Юссоне й Фредеріка привернув до себе високий парубок, що швидко простував алеєю із рушницею на плечі. Червону блузу в поясі стягував патронташ; лоб його під картузом був пов'язаний хустиною. Він повернув голову. То був Дюссардьє; він кинувся їм в обійми.
— О! Яке щастя, мої любі! — Він так задихався від знемоги й радощів, що більше не мав сили щось сказати.
Дві доби він був на ногах. Він споруджував барикади в Латинському кварталі, бився на вулиці Рамбюто, врятував трьох драгунів, увійшов у Тюїльрі з загоном Дюнуайє, тоді подався в палату, по тому — до Ратуші.
— Я оце звідтіля! Все йде гаразд! Народ тріумфує! Робітники обнімаються з буржуа! О, знали б ви, що я бачив! Які прекрасні люди! Як це чудово! — І, не помітивши, що вони беззбройні, додав: — Я був певен, що зустріну вас тут! Тяжкі були хвилини, ну, та дарма! — По щоці в нього скотилася краплина крові, й на запитання друзів він одмахнувся: — Хе, дурниця, багнетом дряпнули!
— Однак потрібно з цим щось робити.
— Та ну! Я здоровий! Що та дряпина? Республіку проголошено! Тепер настане благодать! Ось журналісти казали при мені, що буде визволено Польщу й Італію! Королям уже край! Ви розумієте? Воля всьому світові! Воля всьому світові!
І, обвівши поглядом обрій, він із переможним виглядом підняв руки. Але по терасі вздовж берега довгою низкою бігли люди.
— О! Прокляття! Я й забув! Вони ж і досі втримують форти! Мені потрібно туди! Прощайте! — Він оглянувся й гукнув до них, розмахуючи рушницею: — Хай живе республіка!
З палацових димарів шугали величезні клуби чорного диму, несучи з собою іскри. Калатання дзвонів удалині здавалося беканням наляканих овець. Праворуч і ліворуч — повсюди переможці розряджали свої рушниці. Фредерік, хоч і не був войовничої вдачі, відчув, як у ньому клекоче галльська кров. Йому передавався магнетизм збудженого натовпу. Він із насолодою вдихав грозове повітря, насичене запахом пороху, і тремтів од напливу безмірної любові, од високої всеосяжної ніжності, ніби серце всього народу забилося в його грудях.
Юссоне, позіхаючи, мовив:
— Мабуть, пора йти оповіщати населення!
Фредерік пішов із ним у редакцію його газети, що містилася на Біржовій площі, і заходився складати для газети в Труа звіт про події — справжній літературний твір у ліричному ключі, який підписав своїм прізвищем. Потім вони разом пообідали в ресторані. Юссоне був задуманий; ексцентричність революції перевершувала його власне навіженство.
Після кафе, коли вони подалися в Ратушу, щоб узнати новини, його природжене бешкетництво взяло гору. Він, як сарна, перестрибував барикади і відповідав вартовим патріотичними жартами.
При світлі смолоскипів вони почули, як проголошують тимчасовий уряд. Нарешті, опівночі, Фредерік, падаючи з ніг від утоми, вернувся додому.
— Ну то як, — спитав він свого лакея, що роздягав його, — ти задоволений?
— Авжеж, звісно, пане! Тільки не подобається мені, коли народ отак розперізується!
Прокинувшись другого дня вранці, Фредерік подумав про Делор'є. Він подався до нього. Адвокат щойно виїхав — його призначено на комісара в провінцію. Напередодні ввечері він, прибувши до Ледрю-Роллена, доти набридав йому проханнями від імені вищих шкіл, доки не вирвав собі місце, домігшись призначення. Зрештою, як сказав воротар, адвокат наступного тижня мав написати, повідомити свою адресу.
По тому Фредерік пішов навідати Капітаншу. Вона зустріла його холодно, ображена тим, що він покинув її саму. Гнів її розвіявся, коли він запевнив її, що мир буде відновлено. Тепер усе вже вляглося, боятися нема ніяких причин; він обіймав її, і вона оголосила себе прихильницею республіки, як це зробив уже архієпископ Паризький і як мали незабаром зробити з дивним поспіхом і ревністю магістратура, Державна рада, Академія, маршали Франції, Шангарньє, пан де Фаллу, всі бонапартисти, всі легітимісти й чимала частина орлеаністів.
Падіння монархії здійснилося з такою швидкістю, що, коли минуло перше остовпіння, буржуа були ніби здивовані: як вони зосталися живі? Страта без будь-якого суду кількох злодіїв здавалася чимось цілком справедливим. На протязі місяця повторювали Ламартінову фразу про червоний прапор, "що його лише раз пронесли довкола Марсового поля, тим часом як трибарвний прапор…" і т. д., і всі стали під нього, бо з трьох його кольорів кожна партія бачила тільки свій колір, маючи намір знищити два інші, коли зміцніє сама.
Оскільки ділове життя припинилося, то хвилювання й цікавість штовхали людей на вулицю. Недбальство в одежі згладжувало різницю суспільного становища, ненависть приховувалась, надії виставлялися напоказ, юрма були привітна. На обличчях сяяла гордість завойованого права. Всюди — карнавальні веселощі, вигляд бівуаку; не було нічого забавнішого за Париж в оці перші дні.
Фредерік брав Капітаншу під руку, і вони гуляли вулицями. Її тішили бантики, якими всі поприкрашували петельки, прапори, що висіли біля кожного вікна, барвисті афіші, понаклеювані на мурах, і вона вкидала кілька монет на пожертву пораненим у карнавку, виставлену десь на стільці посеред вулиці. Вона зупинялася перед карикатурами, які зображали Луї-Філіппа в подобі кондитера, штукаря, собачати чи п'явки. Але люди Коссідьєра, їхні шаблі й шарфи страхали її. Іноді випадало бачити, як саджають "дерево Свободи". В цій церемонії брали участь і панове священики, вони в супроводі послугачів із золотими галунами благословляли республіку; і юрба вважала, що це чудово. Найбуденнішим видовищем були всілякі депутації, що простували до Ратуші з яким-небудь проханням, бо всі ремесла, всі промисли очікували, що уряд покладе нарешті край їхнім прикрощам. Дехто, щоправда, йшов, аби подати правителям раду, поздоровити їх чи просто навідати й подивитися, як орудує машина.
Десь у половині березня, коли Фредерік вирушив за дорученням Розанетти в Латинський квартал і вже прийшов до Аркольського мосту, він побачив загін якихось бородачів у кумедних капелюхах. На чолі загону, б'ючи в барабан, ішов негр, колишній натурник; розмаяного прапора з написом "Художники" ніс не хто інший, як сам Пеллерен.
Він подав Фредерікові знак почекати на нього і за п'ять хвилин вернувся, бо ще мав час, оскільки зараз уряд приймав каменярів. Пеллерен із своїми колегами йшов вимагати створення Форуму Мистецтв, певної біржі, де обмірковували б питання мистецтва; коли всі митці об'єднають свої таланти, виникнуть великі творіння. Невдовзі Париж зарясніє велетенськими спорудами, і оздоблюватиме їх він; він уже навіть почав писати фігуру "Республіки". Тут надійшов один із Пеллеренових друзів і забрав його з собою, бо вже наближалася депутація торговців живністю.
— Що за безглуздя! — бурмотів чийсь голос із юрби. — Завжди якась нісенітниця! Нічого путящого!
То був Режембар. Він не привітався з Фредеріком, але скористався з нагоди, щоб вилити свою досаду.
Громадянин марнував час, цілі дні вештаючись вулицями, покручував вуса, поводив очима, вислуховував і поширював зловісні новини і мав на все лише дві фрази: "Будьте пильні, нас хочуть вишпурнути!" і "Сто чортів! Вони хочуть тайкома вкрасти у нас Республіку!" Він був із усього незадоволений і зокрема з того, що ми не відновили своїх природних кордонів. Почувши ім'я Ламартіна, він тільки знизував плечима, вважав, що Ледрю-Роллен "не відповідає вимогам часу", Дюпона де л'Ера вважав за "стару ганчірку", Альбера — за ідіота, Луї Блана — за утопіста, Бланкі — за людину вкрай небезпечну, а коли Фредерік запитав його, що потрібно було б робити, він відповів, ухопивши його за руку й стиснувши до болю:
— Захопити Рейн, кажу вам, захопити Рейн, сто чортів!
Потім він став звинувачувати реакцію.
Вона скинула з себе машкару. Пограбування замків Нейї та Сюрен, пожежа в Батіньйолі, заворушення в Ліоні, всіляка несамовитість, всіляка кривда були тепер приводом для перебільшення, так само як і циркуляр Ледрю-Роллена, примусовий курс кредитних знаків, рента, що впала до шістдесяти франків і, нарешті, найвище беззаконня, як останній удар, на довершення лиха — податок сорок п'ять сантимів.