Нащо, скажи, змушувати батьків чи опікунів до таких тяжких і болісних присяг? Нащо відбирати у них дітей? Адже довкола повно таких, яких відбирати не треба. По дорогах блукають цілі ватаги бездомних і сиріт. У кожному селі можна дешево купити дитину, на переднівку кожен кметь охоче продасть, бо що йому там, одразу змайструє іншу. То чому? Чому ти змусив Дуні, Паветту й мене присягати? Чому ти з'являєшся тут рівно через шість років після народження дитини? І чому, до холери, не хочеш її, чому кажеш, що це для тебе не важливо?
Він мовчав. Каланте покивала головою.
— Не відповідаєш, — сказала, відхилившись на спинку крісла. — Задумаймось над причиною твого мовчання. Логіка є матір'ю всякого знання. А що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьми́на, який шукає приречення, схованого у дивному та сумнівному Законі Несподіванки. Відьми́н знаходить це приречення. І зненацька відмовляється від нього. Не хоче, як твердить, Дитини Несподіванки. Обличчя в нього кам'яне, а в голосі лід та метал. Думає, що королева, — жінка, що не кажи, — дозволить себе ошукати, обманути полудою твердої мужності. Ні, Геральте, я тебе не пощаджу. Знаю, чому ти відмовляєшся вибрати дитину. Відмовляєшся, бо не віриш у приречення. Бо ти не впевнений. А коли ти не впевнений…, тоді починаєш боятися. Так, Геральте. Те, що тобою керує, — це страх. Ти боїшся. Запереч.
Він повільно поставив кубок на стіл. Повільно, щоб брязканням скла об малахіт не видати тремтіння руки, якого не міг стримати.
— Ти не заперечуєш?
— Ні.
Вона швидко перегнулася, вхопила його руку. Сильно.
— Ти виграв у моїх очах, — сказала. І посміхнулася. То була гарна усмішка. Мимоволі, цілком мимоволі він відповів усмішкою.
— Як ти про це здогадалася, Каланте?
— Я не здогадалася, — вона не випустила його руки. — Сказала навмання.
Вони одночасно засміялися. Потім мовчки сиділи серед зелені та запаху черемхи, серед тепла і бриніння бджіл.
— Геральте?
— Так, Каланте?
— Ти не віриш у приречення?
— Не знаю, чи я у щось вірю. А що ж до приречення… Боюся, що його не досить. Потрібне щось більше.
— Я мушу про дещо тебе запитати. А як було з тобою? Адже ж ти сам, начебто, був Несподіванкою. Мишовур твердить…
— Ні, Каланте. Мишовур мав на гадці щось цілковито інше. Мишовур… Він, мабуть, знає. Але вживає цей зручний міф, коли це йому зручно. Це неправда, наче я той, кого застали вдома, хоча не сподівалися. Неправда, наче я саме тому став відьми́ном. Я звичайний підкидьок, Каланте. Небажаний байстрюк однієї жінки, якої не пам'ятаю. Але знаю, хто вона.
Королева проникливо глянула на нього, але відьми́н не продовжував.
— А всі перекази про Закон Несподіванки — легенди?
— Всі. Випадок складно назвати приреченням.
— Але ви, відьми́ни, не перестаєте шукати?
— Не перестаємо. Та це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.
— Ви вірите, що Дитина Приречення пройде випробування без ризику?
— Ми віримо, що така дитина не потребуватиме випробування.
— Одне питання, Геральте. Доволі особисте. Можна?
Він кивнув головою.
— Як відомо, найкращий спосіб передати спадкові риси — природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для тебе важливою є дитина, що має особливі властивості та опірність… Чому ти не знайдеш жінки, яка… Я неделікатна, так? Але, здається, відгадала?
— Як завжди, — сумно посміхнувся він, — ти робиш безпомильні висновки, Каланте. Ти, звісно, вгадала. Те, про що ти кажеш, для мене недосяжне.
— Вибач, — сказала, а посмішка зникла з її обличчя. — Що ж, це по-людськи.
— Це не по-людськи.
— Ах… Отож, жоден відьми́н…
— Жоден. Випробування Травами, Каланте, жахливе. А те, що з хлопцями відбувається під час Змін, є ще гіршим. І необоротним.
— Тільки не розчулюйся, — дещо тихіше сказала вона. — Це тобі не личить. Несуттєво, що з тобою робили. Я бачу результат. Як на мій смак, цілком задовільний. Коли б я могла припустити, що дитина Паветти стане колись схожою на тебе, то не вагалася б ні хвилини.
— Ризик надто великий, — швидко сказав він. — Як ти й казала. Виживає не більше чотирьох із десяти.
— До лиха, хіба ж тільки Випробування Травами є ризикованим? Хіба лише майбутні відьми́ни ризикують? Життя повне ризику, в житті, Геральте, теж іде селекція. Її здійснюють нещасливий випадок, хвороба, війна. Протиставитися долі, — це може бути таким самим ризиком, як віддатися в її руки. Геральте… Я б тобі віддала цю дитину. Але… Я теж боюся.
— Я не забрав би дитину. Не міг би взяти на себе відповідальності. Не згодився б обтяжувати нею тебе. Не хотів би, щоб ця дитина згадувала тебе колись так… Як я…
— Ти ненавидиш цю жінку, Геральте?
— Мою матір? Ні, Каланте. Здогадуюсь, що вона стояла перед вибором… Може, не мала вибору? Ні, мала, адже ж знаєш, достатньо відповідного заклинання чи еліксиру… Вибір. Вибір, який треба шанувати, бо це святе і безсумнівне право кожної жінки. Емоції не відіграють тут жодної ролі. Вона мала безсумнівне право прийняти рішення і прийняла його. Але думаю, що зустріч із нею, міна, яку б вона тоді зробила… Це дало б мені щось на кшталт нездорової приємності, якщо розумієш, про що я.
— Я чудово розумію, про що ти кажеш, — усміхнулася вона. — Але маєш невеликі шанси на таку приємність. Я неспроможна оцінити твій вік, відьми́не, але припускаю, що ти значно старший, ніж виглядаєш. Тому ця жінка…
— Ця жінка, — холодно перебив він, — напевне виглядає тепер значно молодшою від мене.
— Чародійка?
— Так.
— Цікаво. Я думала, що чародійки не можуть…
— Вона, мабуть, теж так думала.
— Напевно. Але ти маєш рацію, не дискутуймо про право жінки на рішення, це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Ти не забереш дитини? Остаточно?
— Остаточно.
— А якщо… Якщо приречення — це не лише міф? Якщо воно існує насправді, то чи не виникне побоювання, що може помститися?
— Якщо помститься, то мені, — спокійно відповів він. — Це я виступаю проти нього. Натомість ти виконала свою частину зобов'язання. Якщо ж приречення не є легендою, то я мусив би серед запропонованих тобою дітей вибрати саме ту дитину, що потрібно. Адже серед цих дітей є дитина Паветти?
— Є, — Каланте повільно кивнула головою. — Ти хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі приреченню?
— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся своїх прав на цього хлопця. Не хочу дивитися у вічі приреченню, бо не вірю в нього. Бо знаю, — щоби злучити двох людей, самого приречення не досить. Потрібне щось більше, ніж приречення. Я сміюся з такого приречення, не йтиму за ним, немов ведений за руку сліпець, безтямний і наївний. Це моє остаточне рішення, Каланте з Цинтри.
Королева встала. Посміхнулася. Він не міг одгадати, що приховує ця посмішка.
— Хай так буде, Геральте з Ривії. Можливо, твоїм приреченням було саме зректися і відмовитись? Гадаю, що саме так і було. Бо знай, що, коли б ти вибрав, коли б ти правильно вибрав, то довідався б, що приречення, з якого ти смієшся, — жорстоко посміялося з тебе.
Він глянув у її очі, їдко-зелені. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати цієї посмішки.
Біля альтанки ріс трояндовий кущ. Він зламав гілку, зірвав квітку, опустився навколішки, вручив їй, обіруч, схиливши голову.
— Шкода, що я не познайомилась з тобою раніше, біловолосий, — шепнула вона, беручи троянду з його рук. — Устань.
Він устав.
— Якщо ти зміниш думку, — сказала вона, наближаючи троянду до обличчя. — Якщо вирішиш… Повертайся до Цинтри. Я чекатиму. І твоє приречення тебе чекатиме. Можливо, не безконечно довго, але, безперечно, ще якийсь час.
— Прощавай, Каланте.
— Прощавай, відьми́не. Бережи себе. Я маю… Мала щойно передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.
— Прощавай, королево.
V
Він прокинувся і здивовано відзначив, що біль, який свердлив стегно, зник, здалося також, що перестала дошкуляти пульсуюча, напинаюча шкіру пухлина. Хотів сягнути рукою, торкнутися, але не міг поворухнутися. Перш ніж зорієнтувався, що знерухомлює його виключно тягар шкур, якими він укритий, холодний огидний страх сплив аж до живота, впився в нутрощі, наче яструбині пазурі. Стискав і розтискав пальці, поступово, подумки повторюючи, ні, ні, я не…
Паралізований.
— Ти прокинувся.
Це було твердженням, не питанням. Тихий, але виразний, м'який голос. Жінка. Мабуть, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.
— Не ворушися. Принаймні, не так різко. Болить?
— Нннн…, — наліт, що зліплював губи, розірвався. — Нні. Не рана… Спина…
— Пролежні, — байдуже холодне твердження, що не пасувало до цього м'якого альту. — Я цьому зараджу. Ось, випий. Повільно, маленькими ковтками.
В рідині переважав запах і смак ялівцю. Старий спосіб, подумав. Ялівець чи м'ята, обидва додатки без значення, тільки щоб замаскувати справжній склад. Попри це, розпізнав однотрубник, може каситицю. Так, напевне каситиця, каситиця нейтралізує токсини, очищає кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.
— Пий. До дна. Повільніше, бо захлинешся.
Медальйон на його шиї почав легенько вібрувати. Отож, у напої була й магія. Він із зусиллям розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла йому голову, міг краще придивитися до неї. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Личко мала невелике і бліде в темряві.
— Де ми?
— На поляні смолокурів.
Справді, в повітрі чутно було живицю. Від вогнищ долинали голоси. Хтось саме докинув хмизу, полум'я з тріском стрельнуло вгору. Знову глянув, користаючи зі світла. Волосся мала перев'язане опаскою зі зміїної шкіри. Волосся…
Здавлюючий біль у горлі та груднині. Долоні, різко стиснуті в кулаки.
Волосся було рудим, полум'яно рудим, освітлене блиском вогнища, воно видавалося червоним, як цинобра.
— Болить? — вона прочитала емоції, але неправильно. — Вже… Хвилинку…
Він відчув раптовий удар тепла, що бив з її руки, розливався по спині, спливав униз, до сідниць.
— Перевернемо тебе, — сказала. — Сам не намагайся. Ти дуже ослаблений. Гей, чи хтось міг би мені допомогти?
Кроки з боку вогнища, тіні, постаті. Хтось схилився. Юрга.
— Як вам, пане? Краще?
— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, повільно. О, так… Добре. Дякую.
Він уже не мусив дивитися на неї. Лежачи на животі, уникнув ризику глянути їй в очі.