Одначе що ж, я тебе розумію. Хоч не скажу, що мені це легко далося.
— Гайн Чірне — ворог Стерчів. Ворог Кунца Аулока. Ворог моїх ворогів, а отже, мій природний союзник. Завдяки ньому в мене може з'явитися шанс помститися за брата. Не зітхай, Самсоне. Тут не місце і не час для чергового диспуту, який би закінчився висновком, що помста — річ надаремна й безглузда. Убивці мого брата не тільки спокійно ходять по землі, а ще й безперервно наступають мені на п'яти, погрожують смертю, переслідують жінку, яку я кохаю. Ні, Самсоне. Я не втечу в Угорщину, залишивши їх тут зі славою і хвалою. Маю добру нагоду, маю союзника, знайшов ворога мого ворога. Чірне пообіцяв випустити кишки зі Стерчів і Аулока. Може, це нічого не дасть, може, це приземлено, може, недостойно, може, безглуздо, але я хочу йому в цьому допомогти і хочу при цьому бути. Хочу бачити, як він випускатиме…
Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з'являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.
— Шарлей… — почав він, затягуючи попругу. — Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком… І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!
Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.
— Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом…
Рейневан замовк.
— Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, — ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.
Самсон Медок довго мовчав.
— Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, — сказав він врешті-решт. — Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу… Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.
Рейневан довго мовчав.
— Самсоне, — нарешті промовив він. — Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді… Чи те, що ти говорив про себе… Хто ти?
— Ego sum, qui sum, — м'яко перервав Самсон. — Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.
— Шарлей — чоловік бувалий і спритний, — швидко сказав Рейневан. — В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто…
— Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.
* * *
Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки — принаймні наразі — заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів глоду, що виступали з білого савану. Крім того, далеко в темряві мерехтів і вказував дорогу невиразний, танцюючий вогник — ліхтар загону Гайна фон Чірне.
Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в'їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. "Що ж, — подумав він, — зрештою, це ж уже вересень".
Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала — як не дивно — над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?
Зненацька два кущі перегородили йому шлях, а третій вихопив віжки. Четвертий же приставив до грудей щось таке, що могло бути тільки наконечником рогатини.
Навколо затупотіли копита, посилився запах кінського і людського поту. Скреготнуло кресало, посипалися іскри, загорілися ліхтарі. Рейневан примружив очі й відхилився в сідлі, бо один з ліхтарів йому підсунули майже під носа.
— Як на шпига він занадто гарний, — сказав Гайн фон Чірне. — Як на платного вбивцю занадто молодий. Але не завжди варто довіряти очам.
— Я є…
Він запнувся і зіщулився в сідлі, бо дістав чимось твердим по спині.
— Наразі я вирішую, чим ти є, — холодно зауважив Чірне. — І чим ти не є. Наприклад, ти не є роздовбаним арбалетними стрілами трупом у рові. Поки що, саме завдяки моєму рішенню. А тепер помовчи, бо я думаю.
— А що тут думати, — озвався Вітелоццо Гаетані, італієць. Він по-німецьки говорив вільно, але його зраджував мелодійний акцент. — Ножем його через горло — і баста. Та їдьмо вже, бо холодно і їсти хочеться.
Ззаду затупотіли копита, зафиркали коні.
— Він сам, — гукнув Фричко фон Ностіц, якого, своєю чергою, зраджував молодий і приємний голос. — За ним ніхто не їде.
— Не завжди варто довіряти очам, — повторив Чірне.
Над ніздрями його коня клубочилася біла пара. Він під'їхав близько, зовсім близько, так що вони торкнулися стременами. Рейневан із вражаючою ясністю зрозумів, чому: Чірне перевіряв його. Провокував.
— А я, — повторив з мороку італієць, — говорю, щоб його ножем по горлу.
— Ножем, ножем! — спалахнув Чірне. — У вас усе просто. А мені потім сповідник голову прогризає, марудить, випоминає: мовляв, то великий гріх — убивати без причини, треба, мовляв, мати важливу причину, щоб убити. Що не сповідь, то так мені торочить: причина, причина, не можна без причини, закінчиться тим, що візьму і розтрощу ксьондзові череп булавою, врешті-решт, якщо він мене дратує — то це теж причина, га? Але наразі хай буде так, як він мені на сповіді наказав.
— Ну, братику, — звернувся він до Рейневана, — кажи, хто ти. Побачимо, є причина чи її ще тільки треба придумати.
— Я звуся Рейнмар з Беляви, — почав Рейневан. А оскільки його ніхто не переривав, продовжував: — Мій брат, Петер з Беляви, був убитий. Убивство замовили брати Стерчі, а виконав Кунц Аулок і його шайка. Тому я не маю причин їх любити. У Кромоліні я почув, що і між вами дружби немає. Тому я їду слідом за вами, щоб повідомити, що Стерчі були у сільбищі, але втекли звідти, довідавшись, що ви на підході. Поїхали на південь, через брід на річці. Я кажу все це і роблю, бо мною керує ненависть до Стерчів. Сам я помститися їм не зможу. Маю надію зробити це у вашій компанії. Нічого більше я не хочу. Якщо я помилився… Вибачте мені й дозвольте їхати своєю дорогою.
Рейневан зробив глибокий вдих, втомлений поспішно виголошеною промовою. Коні раубрітерів похрапували, подзенькували упряжжю, ліхтарі вихоплювали з мороку страхітливі танцюючі тіні.
— Фон Беляу, — пирснув Фричко Ностіц. — Хай йому біс, виходить, що це, певно, якийсь мій далекий родич.
Вітелоццо Гаетані матюкнувся по-італійськи.
— Їдьмо, — раптом коротко наказав Гайн фон Чірне. — Ти, пане з Беляви, біля мене. Зовсім близько.
"Він навіть не звелів мене обшукати, — подумав Рейневан, рушаючи. — Не перевірив, чи в мене немає захованої зброї. І наказує бути біля нього. Ще одна перевірка. І провокація".
На придорожній вербі гойдався почеплений ліхтар — хитрий трюк, який мав би ввести в оману того, хто їхав слідом, переконати його, що загін знаходиться далеко попереду. Чірне зняв ліхтар, ще раз освітив Рейневана.
— Чесне обличчя, — відзначив він. — Щире, порядне обличчя. Виходить, очам можна довіряти, і цей ось тут ось правду нам каже. Ворог Стерчів, так?
— Так, пане Чірне.
— Рейнмар з Беляви, так?
— Так.
— Зрозуміло. Гей, там, узяти його. Роззброїти, зв'язати. Посторонок на шию. Швидко!
— Пане Чірне… — видушив із себе схоплений міцними руками Рейневан. — Як же так… Як же…
— На тебе є єпископський significavit[331], хлопче, — недбало кинув Гайн фон Чірне. — І нагорода за живого. Тебе, бач, розшукує Інквізиція. Чаклунство чи єресь, мені, зрештою, байдуже. Але поїдеш зв'язаний до Свидниці, до домініканців.
— Пустіть мене… — Рейневан зойкнув, бо мотузки боляче врізалися в суглоби рук. — Прошу, пане Чірне… Адже ви лицар… А я мушу… Я поспішаю… До жінки, яку кохаю!
— Як і всі ми.
— Але ж ви ненавидите моїх ворогів! Стерчів і Аулока!
— Факт, — визнав раубрітер. — Ненавиджу сучих синів. Але я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії.
— Але… Пане Чірне…
— По конях, панове.
— Пане Чірне… Я…
— Пане Ностіц! — різко перебив Гайн. — Це нібито ваш родич. То зробіть так, щоб він притих.
Рейневан дістав кулаком у вухо так, що з очей посипалися іскри, а голову пригнуло майже до кінської гриви.
Більше він не озивався.
* * *
Небо на сході посвітлішало в передчутті світанку. Стало ще холодніше. Зв'язаний Рейневан тремтів, дрижав однаково як від холоду, так і від страху. Ностіц кілька разів мусив втихомирювати його, шарпаючи за мотузку.
— Що ми з ним зробимо? — зненацька запитав Вітелоццо Гаетані. — Будемо тягти із собою через усі гори? Чи ослабимо загін, давши йому ескорт до Свидниці? Га?
— Я ще не знаю, — у голосі Гайна фон Чірне чулося роздратування. — Думаю.
— А чи, — не відступав італієць, — та нагорода аж така велика? І чи за мертвого дають набагато менше?
— Мені йдеться не про нагороду, — огризнувся Чірне, — а про добрі відносини зі Святою Курією. І взагалі, годі теревенити! Я сказав — думаю.
Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна — скажімо, на нічліг.