Моє почуття як раптовий вітер, про який думаєш, що це тільки грайливий подмух, аж поки раптом серце не зігнеться від нього, як верба в бурю. Я кохаю тебе, серце мого серця, єдиний затишку серед всесвітнього неспокою, я кохаю тебе за те, що ти чуєш, як квітки хочуть пити і як час стомлюється, ніби мисливський собака, що набігався за день, я кохаю тебе, і кохання струмує з мене, як із щойно відчиненої брами, за якою ховається невідомий сад. Я ще не зовсім розумію своє почуття, я здивований ним і ще трохи соромлюся гучних слів, та вони самі лунають, ніби хтось невідомий мені говорить замість мене, я не збагну хто: чи якийсь третьорядний автор, чи моє серце, що вже не має страху…
Ізабелла раптом зупиняється. Ми стоїмо на тій самій алеї, якою вона колись поверталася до палати гола, але тепер тут зовсім інакше. Алея залита червоним вечірнім світлом, сповнена непрожитої юності, туги й щастя, що виливається то плачем, то нестримною радістю. І це вже не алея з двох рядів дерев, це алея з примарного світла. Дерева в ній схиляються одне до одного, ніби темні віяла, щоб утримати те світло, а ми стоїмо в ньому, наче невагомі, напоєні ним, немов приготовані на новорічний вечір коропи — духом рому, в якому вони плавають і яким так просякли, що аж розпадаються.
— Ти кохаєш мене? — шепоче Ізабелла.
— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як тепер, цієї миті, яка минає, поки я кажу про неї, і яку я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…
Ізабелла дивиться на мене широко розплющеними променистими очима.
— Нарешті ти зрозумів це! — шепоче вона. — Нарешті ти відчув його — щастя без назви, смуток, і мрію, і подвійність обличчя! Це райдуга, Рудольфе, і по ній можна йти. Але той, хто сумнівається, — падає! Тепер ти, нарешті, віриш цьому?
— Так, — мурмочу я і знаю, що вірю цьому, й що хвилину тому теж вірив, і що вже не зовсім вірю.
У парку ще видно, але кутки вже затягує сірий серпанок, темні плями більшають, повільно підступають ближче до нас, і разом із ними насувається хвороба думок, тільки залікована, але не вилікувана. Диво пролетіло повз мене, зачепило мене, але не змінило: я й досі маю те саме ім'я і знаю, що, мабуть, тягтиму його за собою до самої смерті, я не фенікс, мені не судилося відродитись, я пробував злетіти, але впав назад на землю, на колючий дріт, як засліплена курка.
Ізабелла уважно дивиться на мене і втішає:
— Не сумуй.
— Я не можу ходити по райдузі, Ізабелло, — кажу я. — Але дуже хотів би. А хто може?
— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.
— Ніхто? А ти також не можеш?
Ізабелла хитає головою.
— Ніхто не може, — знов каже вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.
Довкола швидко сутеніє. Колись уже все це було, думаю я, проте не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабеллу біля себе і зненацька обіймаю її. Ми цілуємось відчайдушно, як прокляті, як ті, кого розлучають навіки.
— Я все прогавив, — кажу я, насилу переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабелло.
— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…
Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди й зупиняємося коло брами парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом іще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум'ям.
Хвилину ми стоїмо мовчки.
— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець! — каже раптом Ізабелла.
Я не відразу розумію її.
Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік грат, палає, кипить усе в бурхливому алхі-мічному процесі. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на думці: це зарозумілість — викроювати й виділяти з того кипіння й шумовиння своє коротке буття й робити свою мізерну свідомість суддею його тривалості, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб'ячої свідомості, яка не хоче гинути, не хоче бути поглинута чимось більшим.
— Ізабелло, — кажу я, — мила моя, люба, життя моє! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя,
тільки життя, найвищий злет хвилі до вечірнього неба, до збляклих зірок і до себе самого, злет, що знов і знов виявляється даремним, злет смертного до безсмертного, — але часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і зречення іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…
Я замовкаю на півслові.
— Я сам не знаю, що кажу, — озиваюся я нарешті.— Слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі і намагатися щось віддати ними — це все одно що намагатися кухлями перехопити водограй. Але ти розумієш мене і без слів, усе це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити. Я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватися, чи довго це кохання триватиме, чи ні, і чи я можу його затримати, чи ні, чи можу його висловити, чи ні…
— Я розумію, — каже Ізабелла.
— Розумієш?
Вона киває головою, очі в неї сяють.
— А я вже боялася за тебе, Рудольфе.
Чого вона могла боятися? Я ж не хворий.
— Боялася? — перепитую я. — Чого ж ти боялася?
— Боялася, — каже вона. — Але тепер уже не боюся. Прощай, Рудольфе.
Я дивлюся на неї і міцно тримаю її за руки.
— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось не так?
Ізабелла хитає головою і намагається звільнити руки.
— Справді не так! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, порожня балаканина…
— Не руйнуй його, Рудольфе! Навіщо ти, коли щось прагнеш мати, завжди руйнуєш його, як воно вже в тебе є?
— Так, — кажу я. — Навіщо?
— Це вогонь без диму й попелу. Не руйнуй його. Прощай, Рудольфе.
Що це? Ми ніби граємо на сцені, думаю я. Та хіба нам до гри? А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!
Я міцно тримаю її за руки.
— Ми залишимося разом, — кажу я.
Ізабелла киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.
— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливії
— Так, — каже вона. Потім цілує мене і вислизає з моїх обіймів. — Прощай, Рудольфе.
— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємося! Завтра я знов прийду.
Ізабелла дивиться на мене.
— Ох, Рудольфе, — довірливо мовить вона, ніби знов не може мені щось пояснити. — А як же помирати, коли не можна прощатися?
— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.
Ми стоїмо біля флігеля, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.
— Ходи сюди, — каже раптом Ізабелла.
Якусь мить я вагаюсь. Але я нізащо в світі не можу сказати їй тепер "ні", тому йду за нею сходами нагору. Ізабелла, не оглядаючись, простує до своєї кімнати. Я зупиняюся на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.
— Ходи сюди, Рудольфе! — каже вона.
Я сідаю біля неї, бо не хочу знов розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити й що буде, коли зайде сестра або Вер-ніке.
— Ходи, — каже Ізабелла.
Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.
— Нарешті, Рудольфе, — мурмоче вона, хвилину лежить, глибоко дихаючи, потім засинає.
У кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабелла і як час від часу хтось тихо мурмоче в сусідній кімнаті.
Раптом Ізабелла прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.
— Це я, — кажу, — Рудольф.
— Хто?
— Я, Рудольф. Я залишився в тебе.
— Ти тут спав?
Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.
— Я залишився тут, — відповідаю я.
— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!
Я не знаю, чи вона впізнає мене.
— Де тут умикач? — питаю я.
— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Йди!
Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.
— Не бійся, Ізабелло, — кажу я.
Вона ворушиться, ніби хоче натягти на себе ковдру.
— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — А то вона побачить тебе, РальфеІ Швидше!
Я зачиняю за собою двері і спускаюся сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що я маю дозвіл відвідувати Ізабеллу.
— Вона спокійна? — питає сестра.
Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до брами, якою заходять відвідувачі. Що це знов було з нею? Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І чого вона боялася, щоб мене хтось не побачив? Я ж увечері не раз уже бував у її кімнаті.
Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і пригадую всі свої гучні слова. Мене охоплює нестерпна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його світлом і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю і здоровою неприязню до загадковості й хаосу, хоч би ми як там його називали.
Уночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно й бачу, що фельдфебеля Кнопфа несуть додому. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:
— Триклятий п'яниця!
Це вдова Конерсман, найбільша пліткарка на нашій вулиці. Вона не має чого робити й веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.
— Стуліть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.
Я не маю уявлення, чи він знає вдову Конерсман. У кожному разі після миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям нашого міста, нашої держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Нарешті вдова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, єпископові, поліції і тому, в кого він служить.
— Стуліть пельку, бридка відьмо! — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, мабуть, незвичайної сміливості.— Пан Кнопф тяжко захворів. Краще б вас була схопила якась чума.
Вдова відразу ж починає нову атаку, вдвічі завзятіше, ніж досі, хоч, здавалося б, куди вже можна завзятіше. Присвічуючи ліхтариком, вона силкується розглядіти грішника з вікна, проте світло надто слабке.
— Я знаю, хто ви! — горлає вона. — Ви — Генріх Брюге-ман! Не минути вам в'язниці за те, що ображаєте беззахисну вдову! Вбивце! Ще ваша мати…
Далі я не слухаю.