Тут нічого не вдієш. Кожна людина має право робити з собою, що захоче.
Мориц Розенталь знав, що вже ніколи не встане. Тому звелів поставити своє ліжко так, щоб у вікно можна було бачити вулицю. Там було видно мало: лише кілька будинків навпроти. Але він, крім цього, не мав нічого, отже, й це було вже немало. Бачив вікна протилежних будинків, і вони для нього були втіленням життя. Уранці дивився, як вони одчинялись, як з них виглядали обличчя. Він уже, як на знайому, дивився на сердиту дівчину, що протирала шибки, на завжди стомлену молоду жінку, що, розсунувши гардини, майже непорушно сиділа, втупивши погляд на вулицю, і на лисого чолов'ягу з верхнього поверху, що вечорами, поодчинявши вікна, робив гімнастичні вправи. Він бачив, як увечері за спущеними шторами спалахувало світло, бачив, як-за ними туди й сюди снували тіні, бачив вечори, коли все тонуло в темряві, мов у покинутій норі, й бачив інші вечори, коли допізна світили ліхтарі. Усе це — та ще приглушений гамір вулиці — було для нього зовнішнім світом, з яким він тепер був пов'язаний тільки думками, а не своїм тілом; а другий світ, життя в спогадах, був у його кімнаті на стінах. Зібравши всі свої сили й покликавши на допомогу покоївку, він прикріпив на них кнопками всі фотокартки і малюнки, що були в нього.
На стіні над ліжком висіли вицвілі фотографії його родини: батька та матері, дружини, яка померла сорок років тому; фото одного внука, що помер сімнадцятирічним; фото невістки, яка прожила всього тільки тридцять п'ять років, — усі мертві, серед яких Мориц Розенталь був старезним дідом і спокійно чекав своєї смерті.
Протилежна стіна була вся вкрита пейзажами. Фотознімки Рейну, старовинних замків, палаців та виноградників, між ними — кольорові вирізки з журналів, схід сонця над Рейном, гроза на Рейні, а в кінці — краєвиди міста Годесберга-на-Рейні.
— Ну, що мені робити, — ніяково говорив Мориц Розенталь. — Тут, власне, треба було б порозвішувати краєвиди Палестини… принаймні хоч один чи два поміж іншими — але вони мені ні до чого.
— А скільки ви прожили в Годесберзі? — поцікавилась Рут.
— До вісімнадцяти років. Потім ми виїхали звідти.
— А пізніше?
— Потім я вже більше не був там.
— Давненько це було, дідусю Мориц, — зауважила Рут.
— Давненько, тебе ще тоді й на світі не було. Може, тоді твоя мати тільки народилась.
"Дивно, — думала Рут, — моя мати народилась, коли ці краєвиди вже були спогадами в мозку під оцим черепом; вона прожила своє тяжке життя і згасла, а під цим старим черепом ще й досі блукають привидами ті самі спогади, ніби вони сильніші за життя людини".
У двері постукали, й до кімнати зайшла Едит Розенфельд.
— Едит, — пожвавішав Мориц Розенталь, — моя вічна любове! Звідки ти йдеш?
— З вокзалу, Морице. Провела Макса на поїзд. Він ще в Лондон, а звідти — до Мексики.
— То тепер ти лишилась сама, Едит…
— Так, Морице, — тепер я влаштувала їх усіх, і вони можуть працювати.
— Що ж робитиме Макс у Мексиці?
— Завербувався робітником. Але потім спробує влаштуватись у торгівлі автомашинами.
— Ти добра мати, Едит, — мовив Мориц Розенталь після паузи.
— Як і всі матері, Морице.
— Що ж ти робитимеш тепер сама?
— Трохи відпочину. Потім у мене знову буде робота. Тут, у готелі, є дитина. Два тижні тому народилася. Матері скоро треба знову виходити на роботу. От я й буду названою бабусею.
Мориц Розенталь трохи підвівся на постелі.
— Дитятко? Півмісячне? Тоді воно вже француз! А я цього не домігся й до вісімдесяти років. — Старий посміхнувся. — А ти не забула співати колискових пісень, Едит?
— Ні.
— Тих пісень, які ти колись моєму синові співала на ніч. Давно це було, Едит. Несподівано все стало далеким минулим. А ти не можеш заспівати мені яку-небудь із них? Часом я теж стаю мов дитя, що хоче спатки.
— Яку ж тобі, Морице?
— Про бідну єврейську дитину. Ти співала її сорок років тому. Тоді ти була така гарна й молода. Ти й тепер іще гарна, Едит.
Едит Розенфельд усміхнулася. Потім трохи випросталась і почала співати своїм надломленим голосом стару єврейську пісню. Голос її трохи деренчав, як мелодія старої музичної скриньки. Мориц Розенталь відкинув голову на подушку і слухав. Він заплющив очі й спокійно дихав. А стара Едит стиха співала тужливу мелодію бездомних на сумні слова:
Мигдаль та родзинки,
Продай — купи.
Такий твій хліб єврейський, синку.
Спи, синку, спи…
Рут і Керн сиділи мовчки й слухали. Над їхніми головами шумів вітер часу — сорок, п'ятдесят років пролинуло в розмові старої Едит і старого Морица, і обом старим здавалося цілком природним, що ті роки минули. А тут поруч тулилося двоє двадцятирічних молодят, яким і один рік здавався чимось нескінченним, чого й думкою майже не осягнути, і їх охопив примарний страх: все минає і мусить минути, а колись черга дійде й до них…
Едит Розенфельд підвелася й схилилась над Морицом Розенталем. Старий слав. Вона постояла, подивилась на велике старече обличчя, потім сказала:
— Ходімо, хай собі поспить.
Вона погасила світло, всі тихо вийшли з кімнати в темний коридор і попрямували навпомацки до своїх кімнат.
* * *
Пхаючи від павільйону важку тачку із землею, Керн саме наближався до Мариля, як тут його зупинили два чоловіки.
— Одну хвилиночку, будь ласка! І ви теж, — звернувся один із них до Мариля.
Керн неквапно поставив тачку на опори. Він уже знав, у чому річ. Знайомий тон: хоч би заїхав на край світу і заснув би найміцнішим сном, то, почувши біля свого ліжка цей тихий, ввічливий і невблаганний тон, одразу схопився б на ноги.
— Чи не будете ви такі ласкаві показати нам свої документи?
— У мене при собі їх немає, — відповів Керн.
— А може, ви будете такі ласкаві й спершу покажете свої документи? — спитав Мариль.
— Та звичайно ж, будь ласка! Дивіться, адже цього досить, чи не так? Поліція. Цей добродій — контролер міністерства праці. Ви самі розумієте: велика кількість безробітних французів змушує нас контролювати…
— Розумію, мсьє. На жаль, я можу показати вам тільки дозвіл на проживання; дозволу працювати я не маю; та ви, напевно, й не сподівались іншого…
— Ви маєте рацію, шановний, — ввічливо сказав контролер, — ми й не сподівалися. Але нам і цього досить. Можете й далі працювати. У цьому винятковому випадку, на будівництві виставки, уряд не збирається вдаватись до надто суворих розпоряджень. Будь ласка, пробачте, що потурбували.
— Прошу, прошу, адже це ваш обов'язок.
— Можна подивитись на вашу посвідку? — звернувся контролер до Керна.
— У мене її немає.
— І жодного папірця?
— Жодного.
— То ви приїхали сюди нелегально?
— Іншої можливості в мене й не було.
— Дуже шкодую, — втрутився агент поліції, — але вам доведеться поїхати з нами до префектури.
— Я розумію, — відповів Керн і повернув голову до Мариля. — Передайте Рут, що мене таки схопили; я постараюсь повернутись якомога швидше. Нехай не хвилюється.
Усе це він сказав німецькою мовою.
— Можете поговорити ще трохи, — люб'язно заявив контролер.
— Я піклуватимуся про Рут, поки ви повернетесь, — мовив Мариль німецькою. — Ні пуху, ні пера вам, друже. Просіть, щоб вас випхнули через Базель. А через Бургфельден повернетесь назад. Із заїзду Штайфа подзвоните в готель Штайфа в Сен-Луї, попросите таксі до Мюлуза, а звідти — до Бельфора. Це найкращий шлях. Якщо ж вас помістять у Санте , тоді пишіть мені якомога скоріше. Клас-ман прослідкує за вами зі свого боку. Я зараз подзвоню йому.
На прощання Керн кивнув Марилю, потім сказав:
— Я готовий.
Представник поліції передав його агентові, що чекав поблизу. Контролер посміхнувся до Мариля.
— Добре напутнє слово сказали ви йому, — чистою німецькою мовою зауважив він. — Здається, непогано знаєте наші кордони.
— На жаль, — відповів Мариль.
* * *
Мариль із Вазером сиділи в бістро.
— Давайте ковтнемо ще по чарочці, — запропонував Мариль. — Чогось мені боязко йти в готель. Це зі мною таке вперше діється! Що ви п'єте — фін чи перно?
— Звичайно, фін, — з гідністю заявив Вазер. — Ганусівка — то скорше для жіноцтва.
— Тільки не у Франції. — Мариль підкликав офіціанта й замовив коньяк та чисте перно.
— Я можу сказати їй про це, — запропонував Вазер. — У наших колах це доводиться робити досить часто. Не встигнеш огледітись, як уже когось та злапали, і треба обережно повідомити про це його дружині чи нареченій. Найкраще в цьому ділі — почати з великої спільної справи, яка вимагає жертв.
— Про яку це ви спільну справу?
— Ну, звичайно, про антифашистський рух! Революційна освіта мас і таке інше.
Мариль хвилинку уважно придивлявся до молодого комуніста, потім спокійно сказав:
— Ні, Вазере, так ми, певно, недалеко зайдемо. Щось подібне годиться для якось-там соціалістичного маніфесту і не більше. Я й забув, що ви завзятий політик. Давайте доп'ємо наші чарки та й до зброї! Якось та впораємося з цим ділом.
Вони розплатилися й пішли до готелю, місячи ногами брудну снігову кашу. Вазер пірнув у катакомби, а Мариль поволі попрямував сходами нагору. Підійшов до кімнати Рут і постукав у двері. Дівчина одчинила так швидко, ніби чекала під дверима. Коли побачила Мариля, усмішка на її личку згасла.
— А, це ви, Марилю… — мовила вона.
— Я. А ви, певно, не ждали мене, правда ж?
— Я думала — Людвіг. Він теж ось-ось має прийти.
— Ага…
Мариль зайшов до кімнати. На столі стояли тарілки з хлібом та накришеною ковбасою, на спиртівці кипіла вода, у вазі стриміли квіти. Мариль подивився на все це, глянув на Рут, яка стояла перед ним, чекаючи, що він скаже, потім — аби не стовбичити без діла — нерішуче взяв у руки вазу й підняв її вгору.
— Квіти… — пробурмотів він. — Навіть іще й квіти…
— У Парижі квіти дешеві, — зауважила Рут.
— Еге ж. Та я нічого й не кажу. Тільки… — Мариль поставив вазу назад так обережно, наче вона була не з грубого дешевого скла, а з найтоншої порцеляни. — Тільки все це страшенно утруднює мені справу…
— А що сталося?
Мариль не відповів.
— Тоді все ясно, — збагнула Рут. — Людвіга схопила поліція.
Мариль обернувся до неї:
— Так, Рут.
— Де він?
— У префектурі.
Рут мовчки взяла пальто, одягла його, запхнула до кишень деякі речі й попрямувала повз Мариля до дверей. Але той затримав її.
— Це безглуздо, — мовив він. — Ні йому, ні вам це не допоможе. У нас є людина в префектурі, яка стежитиме за ним.