А далі, в лісі та на всипаних квітами галявах, їх змінили дятли й блакитні сойки.
— Оце ми вже на нашій землі, — сказав Буйний День, коли вони переїхали луки. — Вона лежить тут по найзгористіших місцях. Зараз побачиш сама.
Знов, як і тоді, він звернув перед глинищем ліворуч; поїхали лісом, минули перше джерело, перескочили через напіврозламану огорожу. Далі вже Діді не могла ні на хвилину стямитись від захвату. Над другим джерелом, що дзюрчало серед купки могутніх секвой, знов росла дика лілея. Пишна шапка білих, неначе воскових дзвіночків вінчала її тонке високе стебло. Цим разом Буйний День не зсів з коня, а поїхав далі, до глибокого яру, що його прорізав між пагорбами потік. Він уже попрацював там, і через потік вела вузенька крута стежечка, що нею міг пройти кінь. Перекинувшись на той бік, вони в'їхали під тінисте склепіння високих секвой, а далі побралися вгору гущиною з дубів та мадронів і опинилися на розчищеній галявині в кілька акрів, де трава стояла до пояса.
— Наше, — сказав Буйний День.
Діді нахилилася з сідла, зірвала билинку й пожувала її.
— Солодка гірська трава! — вигукнула вона. — Це ж таке сіно любить Меб.
Цілу дорогу вона безперестану захоплювалась і дивувалася.
— І ти мені досі ні разу про це не сказав! — промовила вона докірливо, задивившись далі, за галявину, за лісисті схили, на розлогий заворот Сономської долини.
— Їдьмо, — озвався він.
Вони повернули коней, і знов їх огорнула лісова сутінь. Переїхавши потік, вони вернулись до дикої лілеї над джерелом. Звідти й по крутому схилу було вже прокладено вузеньку кривулясту стежку для коней. Спинаючись нею вгору, вони позирали на боки й униз крізь усі просвітки в морі зеленого листя. Та щоразу погляд упирався в дальшу зелену стіну. А над головами весь час нависало зелене склепіння, й тільки де-не-де крізь вікнини в ньому сонце посилало вниз свої довгі стріли. Навколо було справжнє царство папороті — з кільканадцять порід, від дрібненької золотавої та "дівочого волосу" до найбільших, заввишки на сім-вісім футів. Позаду, внизу, видніли карячкуваті стовбури й гілля, а над головами таке саме грубе карячкувате віття старих дерев.
Діді спинила коня і аж зітхнула, впиваючись цією красою.
— Ми неначе плавці, — сказала вона, — і випливаємо з якоїсь зеленої безодні спокою. Над нами небо й сонце, але це безодня, і ми в ній незмірно глибоко.
Вони вже були торкнули коней, коли Діді помітила маленьку фіалку серед зеленого "дівочого волосу" і знову натягла повода.
Піднявшись на верховину, вони виринули з зеленої безодні неначе в якийсь інший світ. Тепер вони опинились у гущавині мадронів з оксамитними стовбурами і дивились на залляту сонцем полонину, де хвилювала густа трава, на смуги блакитних і білих квітів, що килимом стелилися нижче, обабіч струмочка. Діді сплеснула в долоні.
— Далебі, краще за конторську обставу, — промовив Буйний День.
— А таки, далебі, краще!
Він знав свою звичку до цього слова — "далебі" — і зрозумів, що вона підхопила його навмисне, з любові до нього.
Вони переїхали струмок, піднялись коров'ячою стежкою на невисокий кам'янистий пагорок, минули мансанітовий гайок і спустилися в другий вузенький видолинок із таким самим маленьким струмочком.
— Не я буду, як ми не натрапимо зараз на перепелячий вивід.
Не встиг він договорити, як з-під самого носа у Вовка, гучно залопотівши крильми, вилетіла стара перепілка, а перепелята вмить сипнули врозтіч і поховались, мовби розтанули.
Буйний День показав їй шулічине гніздо на розколотому громом вершку секвойї, а вона знайшла кубло лісового щура, якого він перше не бачив. Вони поїхали старою лісовою дорогою і вибралися на прогалину, де на винно-червоному вулканічному грунті росло акрів десять винограду. Коров'яча стежка вивела їх лісом, кущами та галявами на схил пагорба, де, ніби повиснувши над великим яром, стояла їхня садиба. Вони побачили її тільки тоді, як виїхали просто на неї.
Діді стала на широкій веранді, що тяглась уподовж цілого будинку, а Буйний День пішов прив'язувати коні. Тиша була — анішелесь. Діді стояла ніби зачарована спокоєм безвітрого, сухого, гарячого каліфорнійського дня. Здавалось, увесь світ задрімав. Тільки здалеку-здалеку долинав лінивий туркіт горлиці. Вовк, досхочу напившися з усіх струмків дорогою, з насолодою позіхнув і розлігся в холодку веранди.
Ззаду почулася хода Буйного Дня. Їй на мить зайняло дух. Він узяв її за руку і натиснув клямку. Відчувши, що Діді ніби вагається, він обняв її; двері розчинились, і вони разом увійшли.
РОЗДІЛ XXV
Чимало людей, що народились і зросли в місті, втекли від міського життя до природи, до землі й знайшли там своє велике щастя. Але дійшли вони до нього через цілу низку часом дуже тяжких розчарувань. Одначе в Діді й Буйного Дня вийшло не так. Обоє вони народилися не в місті й знали всю голу простоту й суворість сільського життя. Вони неначе повернулись додому з далеких мандрів, і для них зустріч з природою не крила в собі ніяких несподіванок, а тільки радість спогаду. Що іншому, випещеному, здалося б жалюгідним і брудним, те для них було цілком природне й здорове. Життя природи не вражало їх чимсь незнайомим, незвіданим, і вони уникли багатьох помилок. Вони все знали й давніше, і великою втіхою було їм пригадувати забуте.
І ще одне вони зрозуміли: тому, хто зажив розкошів на бенкеті життя, легше вдовольнитися сухою шкоринкою, ніж тому, хто зроду нічого не знав, крім тієї сухої шкоринки. Не те щоб життя їхнє стало нужденне. Просто вони навчилися знаходити гострішу радість, глибше задоволення в дрібних речах. Буйний День, що звик до гри в величезних, фантастичних масштабах, побачив, що та сама гра чекала його й на схилі Сономської гори. І тут, як і скрізь, доводиться працювати, змагатися з ворожими силами, долати перешкоди. Надумавшись розводити голубів на продаж, він так само захоплено вираховував зиск з голубенят, як колись із мільйонів. Здобутки лишалися здобутками, але сама справа видавалась доцільніша, корисніша, розумніша.
Здичавілий кіт, що полював на його голубів, являв для нього на свій лад не менш поважну загрозу, ніж колись у діловій царині Чарлз Клінкнер, що намагався обікрасти його на кілька мільйонів. Потай він дивом дивувався, наскільки шуліки, ласиці та єноти нагадують йому Даусетів, Леттонів та Гугенгамерів. Море дикої рості, що билося об береги оброблених ділянок і часом, удершись, за тиждень понімало їх, було також неабияким ворогом: з ним доводилося боротись і боротись. Город у затишку між пагорбами теж змусив його сушити голову, бо земля, хоч і сита, не родила так добре, як малося б. А коли він розв'язав ту проблему, поклавши дренаж із череп'яних труб, його радість не знала меж.
Чимало поморочився він з водогоном. Потрібні матеріали йому пощастило купити, вигідно продавши частину своїх волосяних гнуздечок, а всю роботу він справив сам, хоча й не раз мусив кликати на допомогу Діді, щоб потримала йому гайкового ключа. Коли він усе закінчив, поставив і ванну, й наливні кадоби і підвів усюди воду, то довго-довго не міг намилуватися на свою роботу. Ввечері Діді, дивуючись, де це він, пішла його шукати. Він, з лампою в руці, щасливий, мовчки дивився на ванну. Тоді тихенько засміявся, погладжуючи рівненькі дерев'яні вінця. Коли дружина застала його на тому, він засоромився, мов хлопчак.
Всіляка теслярська робота та прокладання водогону змусили його поставити невеличку майстерню, де потроху в нього зібралась ціла колекція інструменту. Він, колись мільйонер, який міг купити відразу все, що тільки заманеться, тепер спізнав, як то радісно щось придбати, довго й суворо ощадивши на те гроші. Він мусив чекати цілих три місяці, доки дозволив србі розкіш купити механічну викрутку. Та чудова машинка так його тішила, що в Діді раптом зароїлась грандіозна ідея. Шість місяців вона відкладала виторг за яйця — за умовою, ті гроші належали їй — і на день народження подарувала йому токарню — дивовижно просту і з силою всякого приладдя. І сама разом з ним тішилася токарнею не менше, ніж обоє вони тішилися першим лошатком Меб — цілковитої власності Діді, теж за умовою.
Аж на друге літо Буйний День склав великого коминка, що далеко перевершив Фергюсонів. На все те треба було часу, а Діді й Буйний День нікуди не поспішали. Вони не хапалися до всього зразу, як здебільшого роблять наївні міщухи, що втікають з міста, зовсім не знаючи сільського життя. Багатства вони не прагнули, платити за оренду чи по заставному листові не мусили. Вони задовольнялись дуже малим, споживали просту їжу. Не залітали в хмари з гордими планами, жили одне для одного і як винагороду мали ті втіхи сільського життя, що бувають неприступні звичайним селянам. За добрий приклад правив їм Фергюсон. Цей чоловік задовольнявся найпростішою їжею, порав усю роботу коло себе сам і лиш тоді йшов працювати поденно, коли потребував грошей на книжки та журнали, бо намагався мати якнайбільше дозвілля й приємності з життя. Пополудні він здебільшого сидів десь у холодку з книжкою; або ж, уставши вдосвіта, йшов блукати по горах.
Фергюсонові не раз доводилось водити Буйного Дня з Діді полювати на оленів по диких ярах та урвищах гори Гуд. А втім, частіше вони їздили верхи самі. Ті подорожі були їм найкращою розвагою. Вони дослідили кожний горбик і кожний виярок, вишукали кожне невидне джерельце й кожну мальовничу улоговинку в горах обабіч долини. Вони знали вже всі дороги й коров'ячі стежки; та найдужче любили вони продиратись найдикішими, найнеприступнішими місцями, де треба було згинці, трохи не рачки лізти ледве помітними оленячими стежечками й вести за собою коні, що насилу спиналися крутизною.
З цих подорожей вони звичайно привозили викопані дикі рослини або насіння й розсаджували їх на улюблених місцинках по своїй фермі. Понад стежкою, що збігала до маленького ставочка, де набиралась вода для водогону, вони насадили всілякої папороті. Але вони не заводили в тому якоїсь культури. Просто час від часу приносили з різних місць нові й нові рослини, саджали їх і давали їм рости як собі знають. Так само було й з диким бузком, що Буйний День виписав з округи Мендосіно. Перший рік його доглядали, а тоді полишили самому розростатися.