Лікарі сказали, що, тільки-но він скуштував фіг, серце його перестало битися і всі життєві функції припинились. Він не міг ні плювати, ні блювати, ні вивергати що-небудь із себе. Живіт у нього роздувся, і він помер.
Король Філіпп вистояв месу за упокій дона Карлоса і звелів поховати його в каплиці королівського палацу й покласти надгробну плиту, але він не плакав.
А слуги склали принцові глузливу епітафію:
Тут спочиває той, хто, наївшись зелених фіг,
Не хворіючи, назавжди в могилу ліг.
A qui jaze qui en para desit verdad,
Mario s'in infirmidad.
А король Філіпп хтиво позирав на принцесу Еболі[192], заміжню жінку. Він просив у неї кохання, і вона віддалася йому.
Королева Ізабелла Французька, про яку казали, ніби вона намовляла дона Карлоса домагатися Нідерландів, схудла і геть змарніла. Волосся нараз цілими пасмами стало лізти з голови, нігті на руках і ногах у неї повідпадали, вона часто блювала і, нарешті, вмерла.
Але Філіпп не плакав.
У принца Еболі волосся також повилазило. Він сумував і часто плакав. Потім у нього також повідпадали нігті на руках і ногах.
А коли він помер, король звелів поховати його.
Він потішив удову в її журі, але сам не плакав.
25
У ці весняні дні кілька жінок і дівчат міста Дамме прийшли до Неле й запитали її, чи не хоче вона стати "травневою нареченою", тобто сховатися в кущах з тим женихом, якого їй знайдуть, бо, казали жінки не без заздрощів, нема такого юнака в Дамме, та й у всій околиці, який не схотів би стати її женихом, така вона гарна, розумна, свіжа, хоч усе це, звичайно, дарунок чарівниці.
— Голубоньки мої, — відповіла Неле, — передайте хлопцям, які хотіли б мене посватати: серце Неле не тут, воно з тим, хто поневіряєтся в мандрах заради звільнення рідного краю. А що я свіжа, як ви кажете, то це не дарунок чарівниці, а просто в мене добре здоров'я.
Проте кумасі сказали:
— А все-таки з Катліною справа нечиста.
— Не вірте злим наклепам, — відповіла Неле, — Катліна зовсім не чарівниця. Судді палили їй клоччя на голові, і Господь вразив її безумством.
Катліна, що сиділа, скоцюрбившись, у кутку, затрясла головою й забурмотіла:
— Заберіть вогонь! Мій любий Ганс вернеться.
Жінки спитали, хто такий Ганс, і Неле відповіла:
— Це Клаасів син, мій молочний брат. Відколи Бог наслав на неї кару, їй усе здається, що вона його втратила.
І жалісливі жінки дали Катліні грошей, хто скільки міг. А вона, показуючи новенькі монетки комусь невидимому, говорила:
— Я багата — ось скільки в мене блискучого срібла. Приходь, Гансе, мій любий, я заплачу тобі за кохання.
А коли жінки пішли, Неле плакала, зоставшись на самоті у своїй халупі. Вона думала про Уленшпігеля, що мандрував десь далеко по країні, а вона не могла бути з ним, і про Катліну, яка все скімлила: "Заберіть вогонь!" — і раз у раз притискала обидві руки до грудей, ніби тим показуючи, що в неї і в голові, і у всьому тілі палає вогонь божевілля.
А тим часом травневий жених з нареченою ховався в кущах.
І хлопець або дівчина, що знаходили когось із них, ставали королем або королевою свята.
Неле почула радісні поклики хлопців і дівчат, коли травневу наречену знайшли у байраці, в високій траві.
І вона знову заплакала, згадавши ту щасливу пору, коли наречену шукала вона з Уленшпігелем, своїм коханим.
26
А тим часом Уленшпігель і Ламме трюхикали верхи на своїх осликах, поспускавши ноги.
— Ну так ось, слухай, Ламме, — озвався до нього Уленшпігель, — нідерландське дворянство, із заздрості до Сванського, зрадило конфедерацію, зрадило священний союз, цю славетну угоду, підписану заради порятунку вітчизни. Егмонт і Горн також зрадили, хоч і нічого на цьому не виграли. Бредероде вмер, от і залишився в цій війні бідолашний народ Фландрії та Брабанту сам-самісінький, і тепер чекає він на чесних вождів, які повели б його вперед. Крім того, сину мій, маємо ще Зеландські острови та Північну Голландію, якою править принц[193], а далі, на морі, Східну Фрісландію і Емден — там владарює граф Едзар.
— Ох, — зітхнув Ламме, — я вже добре бачу, що ми ходимо між вогнищем, колесом і мотузкою, вмираємо з голоду, знемагаємо від спраги без надії на відпочинок.
— Це ж тільки початок, — сказав Уленшпігель. — Подумай і про те, яку це дає нам утіху: ми вбиваємо наших ворогів, знущаємося з них, капшуки наші повні флоринів, а м'яса, вина, пива, горілки маємо досхочу. Та чого ж тобі ще треба, перино ти товстенна? Може, продамо наших віслюків та купимо коней?
— Сину мій, — сказав Ламме, — з моєю статурою заважко їздити на коні.
— Ну то й їзди на своєму ослі, як ото звикли їздити селюки, — мовив Уленшпігель, — ніхто з тебе не глузуватиме, бо ти й одягнений по-селянському, і озброєний не шпагою, як я, а рогатиною.
— Мій сину, — сказав Ламме, — а чи ти певен, що наші перепустки стануть нам у пригоді по маленьких містечках?
— Коли їх буде не досить, — відповів Уленшпігель, — то хіба ж немає в мене шлюбного свідоцтва з церковною печаткою на червоному сургучі, що звисає на двох пергаментних хвостиках? А наші посвідки про сповідь? Герцогські шпигуни й солдати нічого не заподіють нам двом, так добре озброєним посвідками. А чорні чотки, якими ми торгуємо? Обидва ми рейтари, ти — фламандець, я — німець, мандруємо собі з герцогового розпорядження, щоб навертати до святої католицької віри єретиків цієї країни, продаючи їм священні речі. І ми таким способом доступимось до кожного: і до вельможі, і до гладкого абата. І всюди чекатиме нас сита гостинність. А ми пронюхаємо їхні таємниці. Оближи свої губки, мій любий друже!
— Сину мій, — сказав на те Ламме, — то це, виходить, ми з тобою шпигуни?
— Таке право і закони війни, — відповів Уленшпігель.
— Коли дізнаються про трьох проповідників, то нам кінець, — сказав Ламме.
Уленшпігель заспівав йому:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Та Ламме забідкався знову:
— А в мене ж тільки одна шкура і така тендітна, що її проштрикне й легенький дотик кинджала. Краще б нам взятися за якесь корисне ремесло, аніж тинятися по горах, по долинах та прислуговувати вельможним принцам, що ходять в оксамитових штанах і жеруть ортоланів на позолочених столах. Нам стусани, сутички, небезпека, дощ, град, сніг і пісна юшка бродяг, а їм — смачні ковбаси, жирні каплуни, апетитні дрозди, соковиті пулярки.
— У тебе вже слина тече з рота, мій любий друже, — мовив Уленшпігель.
— О, де ви, золотисті пиріжки, свіжий хліб, чудесні креми? І де ти, жіночко моя?
Уленшпігель відповів:
— Попіл б'ється в мої груди й пориває мене в бій. Тобі ж, лагідному ягняті, не треба мститися ні за батька, ні за матір, ні за горе тих, що тебе люблять, ні за свою теперішню бідність. То дай же мені самому йти туди, куди велить мій обов'язок, якщо тебе лякає тягар війни.
— Самому? — перепитав Ламме і раптом зупинив свого осла, який негайно потягнувся до будяків, що купами росли край дороги. Уленшпігелів осел також зупинився і почав ласувати будяками. — Самому? — знову сказав Ламме. — Ти ж не залишиш мене самого, мій сину, це була б страшенна жорстокість. Втратити дружину і втратити друга — та це ж страхіття! Я більше й не писну, обіцяю тобі. А коли треба буде, — тут він гордо підвів голову, — то й я піду туди, де свищуть кулі! Або й прямо на мечі! Стану віч-на-віч з проклятими найманцями, цими кровожерними вовками. І якщо доведеться мені коли-небудь, смертельно пораненому, впасти біля твоїх ніг, сходячи кров'ю, то поховай мене, а як побачиш мою дружину, то скажи їй: я вмер від того, що не міг жити на цьому світі без кохання. Ні, сину мій Уленшпігелю, я не можу тебе залишити!
І Ламме заплакав. І Уленшпігель був зворушений цим виявом лагідної мужності.
27
Тим часом герцог Альба поділив своє військо на дві частини і одну з них послав на герцогство Люксембурзьке, а другу — на маркізат Намюрський.
— Тут якась воєнна хитрість, не зрозуміла для мене, — сказав Уленшпігель. — Але байдуже, все одно підемо в Маастріхт.
Коли вони берегом Маасу під'їжджали до міста, Ламме помітив, що Уленшпігель уважно придивляється до кожного судна, що пливе річкою, а потім він зупинився біля одного, що мало на носі зображення сирени. А сирена ця тримала в руках щит, на темному тлі якого були викарбувані золоті літери: Г. I. X., тобто початкові літери слів Господь Ісус Христос.
Уленшпігель дав знак Ламме зупинитися і весело защебетав жайворонком.
На палубу вийшов якийсь чоловік і заспівав півнем, а потім, коли Уленшпігель подав йому якийсь знак і, заревівши по-ослячому, показав на юрбу, що метушилася на березі, той також почав жахливо ревіти по-ослячому. Тоді за ними, нащуливши вуха, затягли свою природну пісню і віслюки Уленшпігеля і Ламме.
Повз них проходили жінки, проїжджали чоловіки верхи на конях, що тягли баржі, і Уленшпігель сказав до Ламме:
— Цей судновик глузує з нас і з наших ослів. А що, як ми підемо й відлупцюємо його на судні?
— Нехай він краще йде сюди, — сказав Ламме.
Тоді одна жінка порадила їм:
— Якщо ви не хочете вернутися з поламаними ногами, з потрощеними ребрами та розбитою пикою, то краще не чіпайте Силача Піра, хай собі реве.
— I-а! I-а! I-а! — ревів судновик.
— Хай собі реве, — сказала жінка. — Ми недавно бачили, як він підняв на плечі візок, навантажений важкими барилами з пивом, і зупинив другий віз, запряжений здоровенним битюгом. Он там, — вела вона далі, показуючи на корчму Blauwe Torre — "Блакитну вежу", — він, кинувши ножа за двадцять кроків, пробив дубову дошку завтовшки дванадцять дюймів.
— I-а! I-а! I-а! — ревів і далі судновик, а йому вторував хлопчина років дванадцяти, що саме в той час вискочив на палубу.
Уленшпігель відповів:
— Ет, що там твій Пір Силач. Ми сильніші за нього. Ось у мене друг Ламме, він таких двох проковтне і навіть не гикне.
— Та що ти мелеш, сину мій? — перебив його Ламме.
— Правду кажу, — відповів Уленшпігель. — Не будь надто скромний, не супереч мені. Авжеж, добрі люди, жіночки, реміснички, зараз ви побачите, як він ще й руками не махне, а зітре на порох вашого славетного Силача Піра.
— Та мовчи ти! — благав Ламме.
— Твоя сила відома, — відповів Уленшпігель, — і нічого її таїти.
— I-а! — ревів судновик.
— I-а! — ревів хлопчина.
Раптом Уленшпігель знову заспівав жайворонком, і то так мелодійно, що чоловіки й жінки були в захваті і питали, де він навчився так божественно щебетати.
— В раю, звідки йду просто до вас, — відповів Уленшпігель.
Потім гукнув до судновика, який, не перестаючи, ревів і глузливо показував на них пальцями:
— Що ж ти, негіднику, не злазиш зі свого судна? А спробуй ступити на берег і тут посміятися з нас та з наших тварин.
— Що, злякався? — підхопив Ламме.
— I-а! 1-а! — не вгавав судновик. — Гей, панове осли ослячі, а зійдіть лиш на судно до мене!
— Роби те, що я робитиму, — сказав нишком Уленшпігель до Ламме.