Бездіяльність Палатія підтверджувала чутки про слабкість війська.
Зібрання відомих людей відбувалося в церкві святої Анни, у Влахернах,— віддаленому північно-західному демі міста.
— Раніше піддані вітали імператора, стаючи на одне коліно. Приймаючи поцілунок патрикія в праве плече, імператори відповідали поцілунком у голову. Жону імператора вітали, як личить жінці благородного походження. А тепер повинні всі розпластуватися перед базилевсом і базилисою, як винний пес перед господарем, і цілувати обидві ноги. Такого ми не вимагаємо навіть від куплених рабів...
Так говорив патрикій Таціт. Він казав далі:
— Вимагається називати базилевса Божественним, Бого-подібним, що є блюзнірством перед Христом, і вигадувати йому нові й нові величальні клички. Згадуючи при ньому інших, слід додавати до їхніх імен: "твій раб". Хто відмовиться від ганебного звичаю, того звинувачують у грубості, зухвальстві, на такого дивляться, як на батьковбивцю. В приниженні людської гідності я вбачаю причину лих батьківщини.
Кілька чемних поляскувань у долоні довели, що присутні не зрозуміли зв'язку між прагненням Юстиніана утвердити автократію і принизливими формами палатійського етикету. Сам Таціт не дуже ясно бачив цей зв'язок. Мимоволі захоплюючись образами минулого, до того ж очищеного уявою, потомок знаменитого історика не вловлював нового в діях базилевса. Відраза затуманювала гостроту погляду
Таціта змінив сенатор Оріген.
— Співгромадяни, римляни,— мовив Оріген,— місто потрапило в біду. Відомо, що непоступливість і сліпа впертість не доводить до добра, та й зловмисність проти базилевса є чином богупротивним і карним за законом, усіма визнаваним.
Оріген був худий і гостроносий. В його обличчі була особлива блідість, як у людей, що рідко бачили сонце. Зробивши паузу, сенатор глянув угору. Під куполом навряд чи можна було щось побачити. Десяток полікандил з кипарисового дерева, зібраних у напівколо перед амвоном, давали слабке світло. В кожному горіла тільки одна свіча. До тридцяти чоловік — старшини демів обох кольорів і сенатори — почували себе незатишно в погано освітленій, похмурій церкві. Багато хто із запрошених не вважали за необхідне прийти. Можливо, дехто з присутніх шкодував, що не вибрав найблагородніше: втриматися, вичекати, поки не визначиться, за ким сила. Від Орігена сподівались заклику, проклять, мстивих планів. А він почав як вірнопідданий. Присутні чекали, що ще скаже оганьблений Фео-дорою сенатор.
— Чи так, вельмишанований Руфіне? — розірвав мовчанку Оріген.— Чи так, глибокошанований Арімате?
Тут усі вміли володіти собою, всі уміли дивитися пильно, уважно — і байдуже. Руфін, один із старшин прасинів, обмежився грою густих брів. Він не розумів запитання. Сенатор Арімат, запеклий венет, чоловік років під п'ятдесят, з профілем породистого римлянина, гучно заперечив:
— Боязкість мого друга Орігена не знайде в мене підтримки. Не знаю, як Руфін, а я вважаю своїм обов'язком радитися не про законність чи незаконність народних повстань, а про небезпечність для вітчизни Юстиніанового урядування.
— Нехай буде так,— погодився Оріген. Він ударив себе в груди.— Я стежив за Руфіном і Аріматом. І ось здобич! — Оріген показав пергамент, згорнутий у трубку. Тонка шкіра, не набравши ще форми звитка, слухняно розгорнулася:
— І лихо, і зловмисність, і богопротивність — все запозичене мною з цього послання. Сьогодні поблизу Палатія мої люди схопили домоправителя Арімата. Арімат і Руфін доносять на нас базилевсу. На нас, які ще нічого не вирішили і нічим ще не провинились, і на багатьох, кого тут, на жаль, немає. Ви спитаєте, то чого ж Арімат і Руфін
9* 259
прийшли? Чому вони не припали до ніг базилевса? І от, нічого не знаючи, нічого не підозрюючи, патрикій Таціт відповів вам. Нікчемне рабство розтліває душу. Погляньте на цих двох. Гравці без програшу, вони ставлять на двох візничих одразу.
Руфін швидко зійшов на амвон.
— Співгромадяни і патрикії! — щосили вигукнув Руфін.— Ви знаєте, я не прибічник необміркованого. Тому свідчення — мої торгові книги. В найтяжчі роки я не залишався без прибутку. Саме тому заможні люди мого дему вшанували мене обранням. Недарма і я, і Арімат тут. Базилевс переможе охлос, нам не варто допомагати заколоту. Так же, Арі мате?
Сенатор Арімат схвально ляснув у долоні. Руфін правильно ставив, як гравець, на квит чи на подвійний програш, нічого іншого не залишалося. Безглуздо заперечувати донос базилевсу.
— Так, співгромадяни,— заговорив Арімат,— стривожені діями базилевса в провінціях і тут, ми, венети, і ви, прасини, погодилися діяти разом. Разом ми хотіли власкавити базилевса. Та, наче Капаней і Амфіарай ', викликали блискавицю, що нас убиває, ударили землю, готову нас проковтнути. Погляньте! Охлос розбиває тюрми і палить місто. Наші раби і клієнти покидають нас. Ожили схизматики. Я чую голоси донатистів 2. Не хочете ж ви розподілу земель і майна, як робили в Африці ті безумці? Закликаю вас іменем Христа всемогутнього, порятуйте себе й майно, не йдіть на погибель! Знищимо цей пергамент, який не зрозумів вельмишановний Оріген, напишемо новий, і нехай усі викажуть відданість базилевсу, помазаному на престол священною оливою від цвяхів Ісуса Христа!
Нагнувшись з амвону, Оріген чогось чекав. З гостряка полікандила зісковзнула свічка і м'яко впала на кам'яну підлогу; затріщав натертий селітрою гніт. Поховані під храмом праведники спали вічним сном. Чийсь голос вступив у боротьбу із самотністю і приреченістю.
— Христосе боже наш,— молився старшина прасинів Манассіос,— дякую тобі, ти відкрив нам таємницю душі
Капаней і Амфіарай — герої стародавніх грецьких міфів, покарані богами за гру з силами природи.
2 Донатисти — релігійна секта з ознаками соціально-політичної партії в Північній Африці. Частково прагнули до розподілу майна та матеріальної рівності.
Юди. Хіба не був він визначений нести твоє слово? — І зрадив. Та він пішов мовчки. Ці ж пишаються, хваляться своїм розумом, бряжчать тридцятьма срібляниками...
Арімат вибіг на амвон; разом з Руфіном він вхопився за ризи ікони Христа, разом обидва закричали:
— Захист, захист!
Але хтось уже розмахнувся полікандилом, як ломакою.
Північно-східний вітер роздмухував вогнища пожеж. У деяких місцях жителям щастило відстояти свої житла, та великі будинки розвалювалися, і місто затягувало димом.
Переказували суперечливі чутки: в місто через Золоті Ворота ввійшли десять тисяч найнятих варварів, яких базилевс викликав для придушення бунту; базилевс уночі втік, і заколотники захопили Палаті й.
На березі Золотого Рогу і Пропонтиди, в портах Юліа-на, Контоскалій і Єлевферія товпилися перелякані жителі. На світанку човнярі ще вдовольнялися п'ятьма оболами з душі за переправу на азійський берег. Після сходу сонця почали правити по срібному мілліарезію. Човнів не вистачало. Незважаючи на крижану воду, люди кидалися з берега, щоб перехопити човен перевізника, який повертався порожній.
Голосили жінки, плакали діти.
Деякі пообв'язували обличчя ганчірками, скаржилися на опіки та болячки. Озброєні чим завгодно групи по п'ять, по десять чоловік когось шукали. Казали, що префект Євдемоній і квезитор Стефан ховаються в місті, що їх бачили на березі.
Люди, що втратили у вогні все добро, чогось чекали, позбувшись спромоги рухатись.
Сьогодні не було звичних постів з легіонерів. Сторожі, озброєні палицями, виявилися безсилими. Ворота складів були розбиті, двері виламані. Товписька розтягували сіль, зерно, сушені фрукти, борошно, амфори з олією, вино. Вино пили тут же, закусуючи сухими абрикосами і пшеницею зі жмені.
Двоє, сивобородий і молодий, стоячи на колінах, вибирали зерно зі щілин за давньою звичкою бідності, хоч поруч стояв набитий куль.
Хтось кричав під ножем, когось тягли на мис кам яного молу, кидали у воду, і месники хижо нахилялися, простежуючи, чи не відв язався камінь, чи не спливе суддя, здирник податей, лихвар чи якийсь служитель Палатія.
— Кінець світу настав, воістину кінець! Боже, зглянься на гріхи наші, наведи кару на безбожного! — вголос молився священик в порваній рясі, і не можна було зрозуміти, на чию голову він накликає грізну длань божества.
Разом з попелом і кіптявою вітер розносив дзвін. Бронзові дошки дзвонили квапливо, невлад, тривожно. Лише Софія Премудрість, тверда фортеця кафолійської догми, вдавала, що нічого не бачить, не знає. її била висотою на п'ять ліктів, вигнуті, наче римські щити, здригаючись на міцних ланцюгах, твердили, як завжди:
Ми — тут! Ми — ждем! Ми — б'єм!
А менші підголоски підлещувались:
Ти все, ти все, Влада ти, влада ти, Ти є, ти є.
Тюрми погоріли, префектура теж. Легіон відійшов, місто належало бунтівникам. Що ж робити далі? Ніхто не знав.
Фарбувальник і Гололобий не розлучались, за ними після розгрому префектури йшло сотень дві рішучих людей. Фарбувальник роздобув собі щит і Каску, Гололобий встиг оббрити голову.
Оточені своїми, вони радилися коротко, рішуче. Що б там не сталося, а треба напасти на Палатій. Більше, ніж хто, Фарбувальник розумів нелегкість задуму. Плебеї з ножами і саморобними списами ставали у войовничі пози бувалих солдатів. Без сумніву, між натовпами знайшлися б і легіонери, несправедливо, як Фарбувальник, вигнані з війська. Немає часу підняти вербувальний знак. Нема зброї. Залишається гнів.
— Друзі, брати! Не гайтеся, не дайте тиранові оговтатися від страху! На Палатій!—крикнув Фарбувальник.
З натовпу виокремився худий, блідий чоловік.
— Співгромадяни, вільні люди, тиран тремтить! Сила з вами. Так хоче бог. Старшини всіх демів з вами. Будуть знижені ціни на хліб, на м'ясо, на рибу. Відновиться дарова роздача незабезпеченим. Не буде грабіжницької монополії на сіль. Кожен купуватиме сіль без примусу і за ціну, яку схоче заплатити! У нас буде справедливий суд у демах, за давнім звичаєм. Без дозволу демів ніхто не буде осуджений і скараний. На тирана! Перемагай! У натовпі перемовлялися:
— Це Оріген, сенатор. Його образила базилиса, йому можна вірити.
І знову натовп рушив до майдану Костянтина, а там недалеко до Палатія. Вулиця, що вела до Мідних Воріт, була перекрита одинадцятим легіоном.
Перша когорта, утворивши чотири густих ряди, правим боком упиралася в мур.