Вона хотіла крикнути, покликати на допомогу, проте мала затулила їй рота рукою.
— Не кричи, тобі нічого не буде; Чікіта сказала, що ніколи не переріже тобі горло, ти ж подарувала мені перли, які я хотіла вкрасти.
— Але що ж тобі треба тут, нещасне дитя? — промовила Ізабелла, яка вже трохи заспокоїлась, бо ця квола немічна істота не могла бути дуже небезпечною; крім того, дівчинка проявляла щодо неї якусь дивну вдячність.
— Треба відсунути засув, на який ти щовечора замикаєш двері,— відповіла Чікіта спокійнісінько, видно, зовсім не сумніваючись у законності свого вчинку.— Це доручили мені, бо я спритна й тонка, як вуж. Немає такої дірки, в яку я не пролізла б.
— А навіщо тобі .хказали відсунути засув? Обікрасти мене?
— Та ні! — зневажливо відповіла Чікіта.— Для того, щоб чоловіки зайшли в кімнату і винесли тебе.
— Боже мій, я пропала! — вигукнула Ізабелла і, склавши руки, застогнала.
— Ні,-— заперечила Чікіта,— бо я не відсуну засува. А ламати двері вони не наважаться — був би гармидер, збіглися б люди і схопили б їх; вони не такі дурні!
— Я ж би кричала, чіплялася за стіни, мене почули б.
— Заткнути рота — і крику не почуєш,—сказала Чікіта з гордістю майстра, який пояснює необізнаному таємницю свого ремества.— А як ще закутати в ковдру, то це дуже й поворухнешся. Це дуже просто. Конюха підкупили, щоб він одчинив задні ворота.
— Хто це задумав такі мерзенні підступи? — запитала бідна актриса, злякано думаючи про ту небезпеку, яка їй загрожувала.
—— Тоиг великий пан, що дав гроші. О, багато грошей, повні пригорщі! — відповіла Чікіта, і очі їй засвітилися диким жадним блиском.— Та це байдуже, ти ж мені подарувала перли; я скажу їм, що ти ще не спала, що в кімнаті у тебе був чоловік, от нічого й не вийшло. І вони підуть собі. Дай я подивлюся на тебе; ти гарна, і я тебе люблю, дуже люблю, майже так, як Агостена. Диви! — раптом скрикнула вона, побачивши на столі ніж, знайдений у кареті.— Це ніж, якого я загубила, ніж мого батька. Хай він буче у тебе, це добрий ніж:
Кого оця змія кусає, Тому рятуику вже немає.
Поглянь, тут треба ось так повернути кільце, а бити знизу вгору, тоді лезо краще входить. Носи його за пазухою, і коли якийсь лихий чоловік захоче тебе покривдить, ти — бах! — і розпореш йому пузо.— Розповідаючи, дівчина й показувала, як що робиться.
Цей урок з ножем, даний серед ночі, за таких дивних обставин дикою, напівбожевільною малою злодійкою, справив на Ізабеллу враження кошмару, якого неможливо позбутися.
— Тримай иіж у руці ось так, міцно стиснувши пальці. Тобі ніхто нічого не зробить. А тепер я йду. Прощавай, пам'ятай Чікіту!
Мала спільниця Агостена підсунула стілець до стіни, стала на нього, піднялась навшпиньки, схопилася за металевий прут, зігнулась дугою,.вперлася ногами в стіну, підскочивши, дісталася до краю віконця і швидко вилізла через нього, тихо мугикаючи якусь наче пісеньку в прозі:
— Чікіта пробирається крізь замкову щілинку, танцює на гострих гратах, на склі битої пляшки, і їй хоч би що. Немає спритника, щоб її піймав!
Ізабелла насилу діждала ранку, навіть не склепивши очей, так схвилювала її ця дивна пригода; одначе решта ночі минула спокійно.
Та коли молода актриса вийшла до сніданку, всі були вражені блідістю її і темними кругами під очима. Товариші почали допитуватися, що сталось, і вона розповіла про нічну пригоду. Роз'ярений Сігоньяк, не сумніваючись, що цей підлий замах — діло рук герцога, ладен був щонайменше розвалити будинок де Валомбреза.
— На мою думку,— мовив Блазіус,— треба спішне) згортати декорації і мерщій ЇХАТИ В Париж — це океан, де можна загубитись, а точніше — врятуватися. Діло складається кепсько.
Актори підтримали Педанта, і від'їзд призначили на другий день.
XI. Новий міст
Довго й нудно було б описувати крок за кроком усю мандрівку трупи до великого міста — Парижа; в дорозі не сталося нічого такого, щоб про це розповідати. У наших акторів був повний гаманець, вони могли міняти коней і їхали без затримок, роблячи великі перегони. В Турі і в Орлеані трупа дала кілька вистав, виручка від них задовольнила Ірода — як керівник і скарбничий, він був чутливіший за інших до грошового успіху. Блазіус помалу заспокоювався і вже сміявся над тими страхами, які навіювала йому мстива вдача Валомбреза. А от Ізабелла все ще тремтіла, згадуючи спробу викрадення, яка, на щастя, не вдалась, і хоча в заїздах вона тепер завжди була в одній кімнаті з Зербі-ною, а проте не раз бачила вві сні, як з темної глибини круглого віконця висовується, шкірячи білі зуби, люта і дика голова Чікіти. Перелякана тим видивом, Ізабелла з криком прокидалась, і подрузі насилу вдавалося заспокоїти її. Нічим не виказуючи свого занепокоєння, Сігоньяк, одначе, влаштувався в найближчій кімнаті, і спав, не роздягаючись, поклавши під подушку шпагу па випадок пічного нападу. Вдень він ішов здебільшого пішки попереду воза, як дозорець, особливо коли поблизу дороги були кущі, гаї, рештки зруйнованих стін або розвалені халупи, підходящі для засади. Побачивши групу чимось підозрілих подорожан, він підступав до воза: Тиран, Скапен, Блазіус і Леандр усе-таки могли підтримати, хоч із двох останніх один був старий, а другий — лякливий, наче заєць. Інколи Сігоньяк, мов бувалий бойовий генерал, здатний розгадати ворожі підступи, тримався позаду, бо небезпека могла прийти і з того боку. Але ця обачність була надмірна і зайва. Ніхто зненацька не напав на трупу,— герцог чи то не мав часу все продумати, чи відмовився від своєї витівки, а може, його сміливість стримувала рана, яка ще не загоїлась і боліла.
Зима випала не дуже сувора. Актори були ситі, тепло одягнені — у торговця старим лахміттям вони передбачливо запаслись одягом, більш підходящим для цієї пори, аніж театральні саржеві плащі,— і не мерзли на північному вітрі, у молодих актрис тільки трохи дужче, ніж завжди, червоніли щоки, а часом і ніжні носики. Без цих зимових рум'ян можна було б і обійтись, одначе вони й не шкодили, 5о гарненьким молодим жінкам усе до лиця. Що ж до пані Леопарди, то колір лиця Дуеньї за сорок років гримування став такий, що його вже ніщо не могло змінити. Північні вітри хіба що полірували її обличчя.
Надвечір, десь близько четвертої години, під'їхали нарешті до великого міста з боку Б'евра, по мосту переїхали річку і рушили далі вздовж Сени — найславетнішої з усіх річок, якій випала честь обмивати своїми водами палац французьких королів і багато інших споруд, відомих цілому світові. Дим, що клубами валив з коминів, збирався на горизонті у велике напівпрозоре пасмо рудого туману, за яким сідало червоне, без проміння, сонце. На тлі цього затуманеного крайнеба здалеку вимальовувались, утворюючи широку панораму, лілувато-сірі контури житлових будинків, церков і громадських споруд. По той бік річки, за островом Лув'е, видно було бастіон Арсеналу, монастир целестинців ], а майже навпроти нього — косу острова Богоматері. Мандрівці проїхали Сен-Бернарську браму, і перед ними відкрилося розкішне видовисько. Попереду виднів собор Паризької бо-гоматері з підпірними арками, схожими на ребра велетенських риб, з двома чотирикутними вежами і високим гострим шпилем дзвіниці. Менші дзвіниці, впиваючись своїми чорними зубцями в ясну смугу неба, здіймалися над дахами, показуючи місце, де тулилися серед тисняви будівель інші щзркви та каплиці, але собор особливо привертав увагу Сігоньяка, який ще ніколи не був у Парижі і тепер зачудовано дивився на величну споруду.
Громохкі вози, навантажені всяким продовольством, гамірні потоки вершників та пішоходів безладно сунули понад річкою, по набережній і сусідніх вулицях, куди часом, намагаючись скоротити дорогу, звертала акторська балагу-ла,— і весь той гармидер приголомшував барона, який звик до безлюдних просторів ланд і могильної тиші свого занедбаного замку. Йому здавалося, ніби в голові у нього крутяться, як у млині, яорна, він навіть відчував, що хитається, мов п'яний. Незабаром над покрівлями показався витончений шпиль церкви Сен-Шапель, осяяний останніми відблисками сонця. Засвічувались вогні, червоними крапками цяткували темні фасади будинків і відбивалися в річці, чорні води якої витягували ті відблиски, й вони ставали схожі на довгих вогненних зміїв.
Невдовзі попереду з темряви, яка все густішала, виринули церква й монастир Великих Августинців 2, а з правого боку від себе, на насипу4 Нового мосту, Сігоньяк побачив невиразні обриси вершника — то була кінна статуя славного короля Генріха IV; але фургон звернув на вулицю Дофіна, недавно прокладену по монастирській землі, і вершник з конем скоро зникли.
В горішній частині вулиці Дофіна, за ворітьми з вивіскою, на якій видніла та сама назва, був великий заїжджий двір, де часом зупинялися посли з якихось незнаних земель. Він міг прийняти одразу багатьох пожильців. Для коней тут завжди було сіно в яслах, а для їхніх господарів — постіль. Саме його Ірод і вибрав як зручне місце, де тимчасово могла розміститись уся театральна ватага. Чудовий стан каси дозволяв таку розкіш; від тої розкоші була зрештою і користь, бо вона вирізняла трупу, показувала, що в ній зібралися не бродяги, пройдисвіти і розпусники, яких недоля примусила зайнятися неприємним ремеством провінційних лицедіїв, а справжні артисти, котрі своїм талантом чесно заробляють хліб, і доказом того, що це саме так, є п!єса славнозвісного поета, добродія ІГєра де Корнеля "Комічна ілюзія".
Кухня, куди зайшли актори, чекаючи, * поки їм приготують кімнати, була така завбільшки, що в ній з успіхом могли б готувати їжу для Гаргантюа чи Пантагрюеля. У вогні, що палав на мурованому підвищенні, дихаючи жаром, нймов пекельна паща, як її зображають штукарі з Дує3, горіли цілі дерева. На розміщених один над одним рожнах, що їх крутив собака, бігаючи, мов скажений, усередині колеса, смажилися, беручись золотою кіркою, настромлені гуси, кури та молоді півники, тьмяно полискували куски бичачих туш, телячі окости, не кажучи вже про куріпок, куликів, перепелиць та іншу впольовану дичину. Кухарчук, сам напівзасмажений, мокрий від поту, хочана ньому була тільки легенька полотняна куртка, поливав усю цю живність розтопленим жиром — набере його ополоником з бляхи, виллє і знову набирає: суща робота Данаїд 4, бо жир одразу ж стікав назад.
Круг довгого дубового столу, на якому готували страви, метушились усі кухарі й кухарчуки; помічники повара брали оброблені, нашпиговані салом і прянощами куски м'яса її несли їх до розжарених вогнедишних печей, схожих скоріше на кузню Вулкана, аніж на кухню, тим більше, що самі кухарі в цьому вогненному тумані скидалися на циклопів.