Він спершу не звернув на цей звук ніякої уваги, але потім стрепенувся і став, дивлячись догори, вертіти головою. Далеко на горизонті він побачив маленьку цятку. Від цієї цятки й долинав звук. "Літак!" — подумки охнув Чонкін. Та одразу ж сам собі заперечив, згадавши, як колись сплутав з літаком комара. Тепер він не вірив ні своїм очам, ні передчуттям. Він заплющив очі. Але звук наростав... З кожною секундою він ставав усе потужнішим.
Чонкін розплющив очі й побачив справжній літак. Тепер уже в цьому не було ніяких сумнівів.
— Літак! — вигукнув Чонкін і ткнув Свинцова кулаком у спину.
— Ну й що, коли літак? — сказав Свинцов.— Чи, либонь, вперше бачиш?
— Дурило! — закричав Чонкін.— І як ти не можеш втямити своєю дурною головою! Дак це ж за мною!
— Аякже ж! — посміхнувся" недовірливо Свинцов.
— Ось тобі й "аякже ж". Егей! — Чонкін підхопився на ноги, зірвав з голови пілотку і почав нею розмахувати, запрошуючи льотчиків знизитися.— Гей, ти! — кричав він, підстрибуючи на тряскому возі і не турбуючись про рівновагу.— Давай сюди! Ось я, тутай!
Наче відповідаючи на заклик Чонкіна, літак різко клюнув носом і, набираючи швидкість, пішов на зниження.
— Давай! — кричав Чонкін, розмахуючи пілоткою.— Сідай! На дорогу сідай!
У його свідомості все відбулося наче окремо. Спочатку він побачив, як розпороло на повороті дорогу. Потім уже почув кулеметну чергу. Над самою головою Чонкіна літак з жахливим виттям круто взяв угору, і Іван побачив на крилах чіткі хрести. Він не встиг здивуватися, тому що в цей час коняка рвонула й понесла. Чонкін, втративши рівновагу, полетів з воза.
Деякий час він лежав, і йому здавалося, що він убитий. Літак ще раз пройшов над ним. Чонкін зіщулився. Самому собі він здавався якоюсь велетенською плямою на курній дорозі. Він розумів, що треба сховатися, хоча б за придорожні кущі, де його було б не так помітно, але для цього забракло сил. Нарешті він підвівся і тут втретє побачив над собою літака. Льотчик, очевидно, не сподівався, що Чонкін підведеться. Він дав чергу, та було пізно, кулі збили землю далеко попереду.
— Тю! — зірвавшись на ноги, гукнув Чонкін і покрутив біля скроні пальцем.— Дурень пришелепуватий!
Напевне, льотчик образився. Та, поки він виконував бойовий розворот, Чонкін щосили кинувся до лісу. І, забігши туди, припав грудьми до великої сосни. Знову ближче почулося ревіння двигуна. Ось у просвіті майнули крила з хрестами, але цього разу льотчик не побачив Чонкіна, і остання його черга по кущах була вже зовсім даремною.
70
Перечекавши якийсь час і бачачи, що літак не повертається, Чонкін одірвався від сосни й рушив далі. Він ішов навпростець, невідомо куди й навіщо, але знаючи чому і звідки, йшов, уперше свідомо порушивши обов'язки солдата і в'язня, вперше ухиляючись від визначеної йому долі.
Поминувши болото й колючі зарослі, опинився він на неширокій галявині, посеред якої лежало велике трухляве дерево з обрубаним гіллям.
Чонкін огледівся. Навколо було тихо й мирно. Неляканий дятел довбав вершечок папіввисохлої сосни, і в осінньому смуткові десь заливалась зозуля.
Він сів на стовбур трухлявого дерева, перемотав одну онучу, взявся за другу. Раптом заворушилися й затріщали кущі.
"Ведмідь",— обімлівши, подумав Чонкін і з черевиком у руках схопився на ноги.
Кущі розсунулись, і на галявині, з розідраною щокою, з гвинтівкою і порожнім речовим мішком Чонкіна, з'явився Свинцов. Дивлячись на Чонкіна спідлоба, він наближався. Відступаючи вздовж дерева, Чонкін скинув для зручності онучу й переклав черевика з лівої руки на праву. Черевик, звичайно, не граната і супроти гвинтівки зброя слабка, та якби зацідити ним вдало по лобі...
— На, тримай! — сказав Свинцов і жбурнув гвинтівку, як на навчаннях.
Чонкін встиг випустити черевика й схопити гвинтівку, але забив великого пальця.
— І це тримай! — біля його ніг плавно ліг порожній речовий мішок.
Свинцов сів на дерево і, обмацуючи шкарубкими пальцями подряпану щоку, коротко пояснив свою поведінку:
— Надумав і я від їх драпанути.— І криво посміхнувся: — Надокучили.
Було якось дивно, чудно, незрозуміло. Обмірковуючи те, що сталося, Чонкін підібрав онучу, сів оддалік від Свинцова. З одного краю онуча була геть мокрою, з іншого — ще нічого. Викрутивши мокрий кінець, він сухий приклав до ступні— і почав пеленати її, мов дитину.
— Демаскуєш,— покрутив носом Свинцов.
— Що? — не зрозумів Чонкін.
— Мотай, кажу, скоріше, а то нас з тобою тут винюхають.
— А-а-а,— протягнув Чонкін і, сприйнявши слова Свинцова всерйоз, заквапився.
Покінчивши з онучею, надів черевика, обдивився його критично — надовго не вистачить.
Свинцов дістав цигарки, одну запропонував Чонкіну, і той взяв її обережно, все ще боячись підступу.
Запалили.
— Ну, що,— сказав Свинцов, помовчавши,— далі разом підемо чи кожен сам по собі?
— Та куди ж іти? — сумно зітхнув Чонкін.
— Куди? — перепитав Свинцов.— Отак лісами й будемо бродити. Зайдемо вглибину, курінь змайструємо і заживем на волі, як хижаки. А чого ж? — Свинцов звів голову.— Зброя є, набої є, дичини всілякої настріляємо, грибів, ягід насушимо, компот варитимем. Компот любиш?
— Компот? — Чонкін поглянув на Свинцова, як на при-дурка.— Ти ба! — покрутив головою.— Компот, каже. Таж для компоту цукру треба.
— Від цукру зуби болять,— заперечив Свинцов, усміхаючись.— А от, звичайно, сіллю б, та тютюнцем, та сірниками запастися треба. Але нічого. До Красного дочвалаємо, а там побачимо. Якщо все спокійно, забіжиш до Нюрки, на перший час чого треба візьмеш. Ну, пограєшся з нею наостанок. Залишатись не раджу. Зловлять. Згоден?
Щодо всього іншого Чонкін ще не обміркував, а зустрітися з Нюрою хоч ненадовго кортіло йому навіть дуже.
Вечоріло, коли підійшли до Красного.
Лишивши гвинтівку Свинцову, Чонкін вийшов з лісу з порожнім речовим мішком. Пройшов частину дороги берегом Тьопи, прокрався до комор, що стояли віддалік, і за ними надовго причаївся, однак звідти ні біса не було видно.
Перебіг до Нюриної хати, ткнувся у двері — зачинені. Хотів, було, полізти по ключ під дошку, та, зачувши віддалені голоси, придивився і побачив, що в сутінках біля контори з'юрмилися люди, а на дорозі, вкрита пилом, стоїть легкова автомашина.
"Невже знов мітинг?" — подумав Чонкін і, гнаний небезпечною для нього цікавістю, рушив спочатку до тину, далі — до хати Гладишева і швидко перебіг до машини, а вже від неї — до контори.
Люди стояли щільним гуртом. Чонкін звівся навшпиньки, випнув уперед підборіддя й роззявив рота.
На ґанку контори худий довготелесий німець у чорному мундирі й окулярах розмахував руками, вигукуючи:
— Селяни! Переможна німецька армія прийшла вам на допомогу і назавжди звільнила вас від влади більшовиків. Євреї і комісари ніколи більше не грабуватимуть вас. Німецьке верховне командування сподівається, що ви з вдячністю зустрінете своїх визволителів і добровільно здасте надлишки продуктів нашим уповноваженим.
Широко розставивши ноги, попереду всіх у своєму крислатому солом'яному капелюсі стояв Кузьма Гладишев.
— Правильно! — казав він, в потрібний момент плескаючи в долоні.
Чонкін позадкував до машини і, ніким не помічений, подався із села.