І проте, незважаючи ні на що, йому хотілося вірити в чудо.
Після заметілі, що розкошувала минулої ночі, на перевалі було сніжно й тихо. Сніг блищав до болю в очах. На жаль, віхола геть-чисто замела всі вчорашні сліди, і тепер Бостон не міг точно визначити, де той розлом у льодах. Але, як завжди, в житті нема лиха без щастя — хтось із рятівників знайшов у снігу кинутий Бостоном напередодні кожух, а за кілька кроків від кожуха знайшлося і сідло. Орієнтуючись за цими речами, вдалося досить точно визначити місце розколини, заметеної за ніч. На той час поспіли й альпіністи. Вони і спустилися в ущелину, за їхніми словами, завглибшки мало не з шестиповерховий будинок...
Піднявшись нагору, альпіністи заявили, що дістати Ерназара не можуть. Його тіло дуже міцно вмерзло, впаялося в товщу льоду, так само, як і труп його коня. Альпіністи пояснили, що від різких ударів лід може зміститися, почнеться обвал, і тоді рятівники самі стануть жертвами, будуть розчавлені... Альпіністи сказали, що Бостону залишається тільки спуститися в ущелину і попрощатися з Ерназаром. Іншого виходу немає...
І ще довго, роки і роки, Бостонові снився той самий сон, що навічно вкарбувався в його пам'ять, страшний сон. Йому снилося, що він спускається на мотузках у ту прірву, освітлюючи крижані стіни ручним ліхтариком. При ньому ще один запасний ліхтарик на той випадок, якщо він упустить перший. Раптом він виявив, що запасний ліхтарик кудись щез, і від цього йому не по собі. Тривожно і страшно. Хочеться кричати. Та він повільно спускається все глибше і глибше в страхітливе льодове підземелля, і нарешті світло ліхтаря вихоплює з темряви вмерзлого в лід Ерназара: Ерназар (так воно й було) стоїть на колінах, кожух задерся йому на голову, обличчя його закривавлене, губи міцно стиснуті, очі заплющені. "Ерназаре! — кличе його Бостон.— Це я! Чуєш, я хотів залишити тобі запасний ліхтар — тут так страшно і темно,— але я загубив його. Розумієш, Ерназаре, загубив. І все одно я віддам тобі свій. На, візьми мій ліхтар. Візьми, Ерназаре, прошу тебе!" Але Ерназар не бере в нього ліхтар і не відгукується. Бостон плаче, здригається від ридань і прокидається в сльозах.
І цілий день потім йому непереливки — у такі дні Бостон похмурий і сумний. Про цей сон він ніколи нікому не розподівав, жодній душі, і тим більше — Гулюмкан, навіть після того, як вона стала його дружиною. Нікому з сім'ї Ерназара не розповідав він також і про те, що спускався у прірву попрощатися з Ерназаром.
Коли він повернувся з перевалу додому, у бригаді всі вже знали про трагедію, що сталася. І не було для Бостона нічого важчого, ніж бачити прибиту горем, ридаючу Гулюмкан, йому здавалося, краще б йому загинути там, на перевалі, краще б йому ще тисячу разів спуститися в ту прірву і заново пережити весь той жах. Гулюмкан тяжко переносила загибель чоловіка. Боялися, як би вона не втратила розуму. Вона весь час поривалася кудись бігти: "Не вірю, не вірю, що він загинув! Відпустіть мене! Я знайду його! Я піду до нього!"
І якось уночі вона справді втекла. Натомившись за день, Бостон збирався було відпочити, ось уже кілька днів підряд йому не вдавалося роздягтися і лягти в постіль — доводилося зустрічати співчуваючих: люди їхали з усієї околиці, багато хто за старовинним звичаєм починав оплакувати Ерназара ще здалеку: "Ерназаре, рідний ти мій, як печінка моя, де побачу тебе?" — і він допомагав спішитися, заспокоював їх... А того дня вечір випав більш-менш вільний, і Бостон, роздягнувшись до пояса, вмивався на подвір'ї, поливаючи себе з ковша. Арзигуль була в Гулюмкан: ці дні вона майже весь час була в сусідки.
— Бостоне, Бостоне, де ти? — раптом долинув крик Арзигуль.
— Що трапилося?
— Біжи швидше, дожени Гулюмкан! Вона кудись побігла. Дочки її плачуть, а я не змогла її зупинити.
Бостон ледве встиг натягти майку і, як був з рушником на шиї, витираючись на ходу, побіг наздоганяти знавіснілу Гулюмкан.
Наздогнав він її не одразу.
Вона швидко йшла похилим байраком, простуючи в бік
гір.
— Гулюмкан, зупинися, куди ти? — покликав її Бостон.
Вона йшла не озираючись. Бостон пришвидшив крок, він подумав, що Гулюмкан у такому стані може зараз кинути йому в обличчя звинувачення, котрого він найбільше боявся, скаже, що це він, Бостон, звів зі світу Ерназара, і ця думка як окропом обпалила його, адже й сам він мучився, карався від того, і не було спокою його душі. І що тоді він відповість їй?
Хіба він буде виправдовуватися? Та й їй яка4 користь з виправдань? Як довести, що бувають фатальні обставини, над якими людина не владна? Але й ті слова не тішили, і не було в природі таких слів, аби душа змирилася з тим, що трапилося. І не було слів, аби пояснити Гулюмкан, чому він іще живий після всього, що сталося.
— Гулюмкан, куди ти? — Захекавшись від бігу, Бостон порівнявся з нею.— Зупинися, послухай мене, ходімо додому...
Ще було добре видно в той вечірній час, гори ще бовваніли в тихому присмерку згасаючого дня, і, коли Гулюмкан обернулася, Бостонові здалося, що від неї, як примарне випромінювання, лилося горе, обличчя її було спотворене, наче вона дивилася на нього з-під товщі води. Йому було дуже боляче бачити її страждання, боляче за її жалюгідний вигляд — адже ще вчора вона була пишною, життєрадісною жінкою,— боляче за те, що вона бігла, не тямлячи себе, за те, що зім'яте шовкове плаття, в яке її вбрали, розійшлося на грудях, за те, що нові чорні ічиги здавалися на ній жалобними чобітьми, а коса її була розплетена на знак трауру.
— Ти куди, Гулюмкан? Куди йдеш? — сказав Бостон і мимоволі схопив її за руку.
— Я туди, до нього на перевал піду,— мовила вона якимсь чужим голосом.
Замість того, щоб сказати: "Ти що, здуріла? Коли ж ти туди доберешся? Та ти ж там задубієш одразу в такому тонкому платті!" — він став просити її:
— треба сьогодні. Скоро вже ніч, Гулюмкан. Підеш якось іншим разом. Я сам покажу тобі те місце. А тепер не треба. Ходімо додому. Там дівчатка плачуть, Арзигуль тривожиться. Скоро ніч. Ходімо, прошу тебе, Гулюмкан.
Гулюмкан мовчала, зігнувшись від горя.
— Як же я буду жити без нього? — тужливо прошепотіла вона, хитаючи головою.— Як же він залишився зовсім один, не похований, не оплаканий — без могили?
Бостон не знав, як її втішити. Він стояв перед нею, пониклий, винний, в обвислій на худих плечах майці, з рушником на шиї, у кирзових чоботях, у яких чабан ходить і взимку і влітку. Нещасний, винний, пригнічений. Він розумів, що нічим і ніяк не може компенсувати втрату цій жінці. І якби він міг оживити її чоловіка, помінявшись з ним місцями, він би, ні хвилини не вагаючись, зробив це.
Вони мовчали, кожен думав про своє.
— Ходімо.— Бостон узяв Гулюмкан за руку.— Ми повинні бути там, куди люди приходять згадувати Ерназара. Повинні бути вдома.
Гулюмкан припала до його плеча і, мовби батькові рідному виливаючи горе, щось нерозбірливо бурмотіла, захлинаючись риданнями, здригаючись. Він підтримав її під руку, і так, разом сумуючи і плачучи, вони повернулися додому. Спадав тихий літній вечір, повний терпких запахів квітучих гірських трав. Назустріч їм, ведучи за руки Ерна-зарових дівчаток, ішла Арзигуль. Побачивши одна одну, жінки обнялися і з новою силою заплакали, наче після довгої розлуки...
Через півроку, коли Арзигуль уже лежала в районній лікарні, а Гулюмкан давно переїхала в рибальське селище на Побережжі, Бостонові пригадався той вечір, і очі його затуманилися від почуттів, що нахлинули на нього.
Бостон сидів у палаті в дружини, біля її ліжка, і з болем у душі дивився на її виснажене, знекровлене обличчя. День був теплий, осінній, сусіди по палаті переважно гуляли у дворі, і тому відбулася та розмова, яку почала сама Арзигуль.
— Мені хочеться тобі дещо сказати.— Повільно вимовляючи слова, Арзигуль ледве підвела очі на чоловіка, і Бостон помітив, що вона ще дужче пожовтіла й схудла за цю ніч.
— Я тебе слухаю. Що ти хотіла сказати, Арзигуль? — лагідно спитав Бостон.
— Ти лікаря бачив?
— Бачив. Він сказав...
— Стривай. Не має значення, що він сказав, про це потім. Зрозумій, Бостоне, ми повинні серйозно поговорити з тобою.
Від цих слів у Бостона стислося серце. Він дістав хусточку з кишені й витер на лобі піт.
— А може, не варто про це, видужаєш — тоді поговоримо.— Бостон спробував відвести розмову, що назріла, та з погляду дружини зрозумів, що наполягати не можна.
— Усьому свій час,— вперто ворушила блідими губами хвора.— Я тут усе думала — а що ще робити в лікарні, якщо не думати? Думала про те, що прожила з тобою хороше життя, і долею своєю я задоволена. Навіщо бога гнівити — дітей виростили, на ноги поставили, тепер вони можуть жити самостійно. Про дітей у мене з тобою окрема розмова буде. Але тебе, Бостоне, мені шкода. Найбільше за всіх мені шкода тебе. Неловкий ти, до людей підходу в тебе нема, ні перед ким не кланяєшся. Та й немолодий ти вже. Після мене не цурайся людей. Я до того, що після мене не бурлакуй, Бостоне. Справиш поминки, подумай, що тобі робити далі, я не хочу, щоб ти жив сам. Адже у дітей своє життя.
— Навіщо ти все це,— глухо мовив Бостон.— Чи про це нам говорити?
— Про це, Бостоне, про це! Про що ж іще! Про це й говорять наостанку. Адже після смерті не скажеш. Так-от, думала я і про тебе, і про себе. Часто приходить до мене Гулюмкан. Сам знаєш, не стороння вона для нас людина. Так уже склалося життя, що залишилась вона вдовою з малими дітьми. Достойна жінка. Моя тобі порада — одружися з нею. А там уже сам вирішуй, як тобі вчинити. Кожен вільний сам за себе вирішувати. Коли мене не стане, скажи їй про цю нашу розмову... А раптом і вийде так, як мені хотілося, І в Ерназарових дітей буде батько...
Приїжджі на Іссик-Куль часто підсміюються над іссик-кульцями: живуть біля озера, а озера не бачать — усе ніколи їм. От і Бостон вряди-годи виривається до берега, а то все здалеку та мимохіть милувався іссик-кульською синизною.
А цього разу, вийшовши під вечір з лікарні, пішов одразу на берег — закортіло побути на самоті біля синього дива серед гір. Бостон дивився, як вітер жене~по озеру білі буруни, що здіймалися рівними, мовби борозни за невидимим плугом, рядами. Йому хотілося плакати, хотілося щезнути в Іссик-Кулі — хотілося і не хотілося жити...