А тепер почали сміятись на кутні зуби. Особливо після того, як Непереможний нарешті зласкавився й дозволив їм викупити акції по двісті вісімдесят три монети за штуку!
— Оце так так!
— Він їх обдер, як білку, та так їм і треба — все королівство раділо з цього. Але серед оббілованих були сер Агравен і сер Мордред, племінники короля. Тут закінчується перша дія. А тепер дія друга, картина перша. Карлайлський замок, куди королівський двір прибув на кілька днів на полювання. Дійові особи: цілий виводок королівських племінників. Мордред і Агравен пропонують розкрити довірливому Артурові очі на шури-мури між Гвіневерою й сером Ланселотом. Сер Гавен, сер Гарет і сер Гахіріс заявляють, що нізащо не підуть на таку підлоту. Починається суперечка, і досить галаслива. Аж раптом заходить король. Мордред і Агравен розповідають йому геть усю страшну правду. Картина друга За королівським наказом, Ланселотові влаштовують пастку, і сер Ланселот попадає в неї. Пастка, однак, обертається неприємністю для донощиків, які її влаштували, — Мордреда, Агравена й десятка дрібніших лицарів, бо сер Ланселот відправляє на той світ їх усіх, крім Мордреда. Та це, звісно, не могло примирити й не примирило Ланселота з королем.
— О господи, і вихід із цього становища був один: війна, розкол лицарства на прибічників короля та прибічників сера Ланселота.
— Авжеж. Король звелів спалити королеву — нехай, мовляв, очиститься вогнем. Та Ланселот із своїми лицарями врятував її й, рятуючи, перебив багатьох наших давніх друзів, найкращих наших друзів — сера Беліаса Чванливого, сера Сегварідеса, сера Гріфлета Богом Даного, сера Бранділя, сера Агловаля.
— Ох, ти краєш мені серце!
— Зажди, це ще не все… сера Тора, сера Готера, сера Жіймера…
— Мого найкращого бейсболіста. Що він виробляв на полі!
— Трьох братів сера Рейнольда — сера Дама, сера Пріама, сера Кея-Чужинця…
— Мого незрівнянного середнього захисника! Він міг не те що м’яч, гарматне ядро зупинити! Ні, годі, я не можу слухати далі!
— Сера Дріана, сера Ламбегуса, сера Ермінда, сера Пертілопа, сера Перімонса і… кого б ти думав ще?
— Ну, кажи вже, не муч.
— Сера Гахіріса й сера Гарета — обох!
— Як же так? Вони ж обидва ладні були за Ланселота піти у вогонь і в воду!
— Це сталося випадково. Вони були там просто як глядачі, прийшли беззбройні подивитись, як каратимуть королеву. А сер Ланселот удерся в натовп, рубаючи праворуч і ліворуч, сліпий од люті: сера Гахіріса з сером Гаретом він поклав, навіть не помітивши, хто вони. Ось фото цього кровопролиття, його зробив один наш хлопець, воно продається в усіх газетних кіосках. Бачиш: оце королева, це сер Ланселот з піднесеним мечем, а оце конає сер Гарет. Навіть крізь дим видно, якою мукою спотворене обличчя королеви. Першокласний знімок!
— Атож, атож. Треба зберегти його. Це ж неоціненний історичний документ! Розповідай далі.
— А що далі? Далі вибухнула війна, справжнісінька війна. Ланселот відступив до свого міста, до замку Райських Утіх і зібрав там велике лицарське військо. Король з не меншою армією рушив туди й відбулася запекла кількаденна битва, після якої вся рівнина довкола міста була захаращена трупами й залізним брухтом. Потім церква сяк-так помирила Артура з Ланселотом та з королевою, власне, з усіма, за винятком сера Гавена, який вважав своїм обов’язком помститися за смерть братів — Гарета й Гахіріса. Сер Гавен попередив Ланселота, що йде на нього війною, мовляв, хай готується. Ланселот із своїми прибічниками відплив до себе, у герцогство Гієнь, а Гавен з військом незабаром вирушив слідом, та ще й умовив Артура приєднатися до походу. До твого повернення Артур доручив керувати королівством серові Мордреду…
— Королівська мудрість не знає меж!
— Так. Сер Мордред відразу ж вирішив утвердитись на троні повік і для початку одружитися з Гвіневерою, але вона втекла й замкнулась у лондонському Тауері. Мордред напав на Тауер; єпископ Кентерберійський відлучив його від церкви. Король повернувся, і Мордред тричі нападав на нього — в Дуврі, в Кентербері й під Баргемським пагорбом. Потім почалися мирні переговори. Умови: Мордред одержує Корнуолл і Кент до кінця Артурового життя, а опісля — все королівство.
— Не більше й не менше! Виходить, моя мрія про республіку так і залишиться мрією.
— Атож. Обидві армії стояли під Солсбері. Гавен — Гавенову голову поховано в Дуврському замку, він загинув там у бою, — Гавен чи принаймні його дух з’явився Артурові уві сні й застеріг, щоб він за всяку ціну уникав бойових дій протягом місяця. Але битва все-таки відбулася раніше, завдяки випадку. Артур віддав такий наказ: якщо під час мирних переговорів хоч один з Мордредових лицарів витягне з піхов меча, — відразу сурмити до бою й кидатися на ворога, бо він не йняв віри Мордредові. Ну, а Мордред віддав такий самий наказ своєму війську. Як на те, одного з лицарів ужалила в п’ятку гадюка; забувши про наказ, він вихопив меча й рубонув змію. За мить обидві величезні армії зійшлися в січі! Кривавий бенкет тривав аж до вечора. Нарешті король… А втім, стривай— після твого від’їзду в нашій газеті з’явилася нова рубрика…
— Справді? Яка саме?
— Від нашого військового кореспондента.
— Чудово!
— Так, газету розкуповували вмить, бо поки тривала війна, на відлучення ніхто не зважав. А наші кореспонденти були в обох арміях. Тому краще послухай, як написав один із них про кінець тієї баталії:
"Тоді король озирнувся довкола й побачив, що з його війська, з усіх його хоробрих лицарів живі лишилися тільки двоє — сер Лукан де Бутлер і брат його сер Бедівер; та й ці двоє тяжко поранені. "Господи Ісусе, — мовив король, — де всі мої благородні лицарі? Леле, нащо дожив я до цього гіркого дня? А тепер надходить і мій смертний час. Господи, зроби ласку, відкрий мені, де він, той зрадник сер Мордред, через якого зчинилась уся ця колотнеча!" І король Артур уздрів сера Мордреда, що стояв, спираючись на свій меч, посеред гори трупів. "Дай-но мені мого списа, — мовив Артур до сера Лукана, — бо онде я бачу зрадника, на сумлінні якого вся ця кров". "Ваша величність, не чіпайте його, — відказав сер Лукан, — бо й він тяжко страждає; а якщо ви переживете цей страшний день, то це буде ваша найкраща помста йому. Згадайте, володарю, свій сон, згадайте, від чого застерігав вас сьогодні вночі дух сера Гавена. Всеблагий Господь зберіг вам життя, хоч битва й сталася. Ради всього святого, володарю, не ризикуйте більше! Адже ви, хвалити бога, виграли битву: нас тут живих лишилося троє, а сер Мордред — сам-один. І якщо ви не чіпатимете його, цей нещасливий день мине". — "А мені жити чи не жити — однаково, — мовив король. — І попуску я йому не дам, позаяк він там сам-один, а іншої такої нагоди я не матиму". — "Ну, то нехай боронить вас Господь", — мовив сер Бодівер. І король узяв свого списа обіруч і побіг до сера Мордреда, гукаючи: "Зраднику, прощайся з життям!" Почувши сера Артура, сер Мордред кинувся йому назустріч з мечем у руці. І король Артур проштрикнув сера Мордреда під щитом наскрізь, аж гостряк списа вистромився в того за спиною на цілий сажень. І сер Мордред, побачивши, що рана його смертельна, з останніх сил настромився на спис аж по самісіньке руків’я і з розмаху, тримаючи меча обіруч, рубонув отця свого Артура по голові так, що меч розтяв йому і шолом, і череп; потім сер Мордред упав на землю й пустився духу, а благородний Артур упав на землю непритомний, і його довго не могли привести до пам’яті".
— Чудова воєнна кореспонденція, Кларенсе, ти став прекрасним журналістом. Ну, а як же король? Очунявся? Видужав?
— На жаль, ні. Бідолаха помер.
Мене ця звістка приголомшила — мені здавалося, що смерть ніколи не візьме Артура.
— А королева, Кларенсе?
— Пішла в черниці — в Амсберійський монастир.
— Скільки подій! І за такий короткий час. Аж не вкладається в голові! Що ж тепер нам робити?
— Хочеш, я скажу тобі?
— Кажи!
— Поставити на карту своє життя і битися до останнього!
— Як це розуміти?
— В країні тепер порядкує церква. А вона прокляла не тільки Мордреда, але й тебе, і поки ти живий, цього прокляття з тебе не знімуть. Ворожі тобі сили гуртуються. Церква скликає все недобите лицарство, і як тільки стане відомо, що ти повернувся, нам з тобою не минути лиха.
— Казна-що! Це з нашою досконалою смертоносною зброєю, з нашим добірним військом?..
— Облиш! Ми можемо розраховувати щонайбільше на шістдесят надійних бійців.
— Та що ти кажеш? А наші школи, наші коледжі, наші величезні заводи, наші…
— Коли з’являться лицарі, всі ці твої установи перекинуться на бік ворога. Невже ти гадаєш, що встиг за цей час витравити забобони з цих людей?
— Я був певен.
— Ти помилявся. Вони трималися мужньо до відлучення. А опісля вони вже тільки вдавали мужність, бо душа їхня у п’ятках опинилася. Будь готовий до цього: коли лицарське військо наскочить, вони зрадять тебе.
— Кепські новини. Виходить, ми пропали. Вони обернуть нашу науку проти нас.
— А от цього якраз не станеться.
— Чому?
— Бо я з вірними хлопцями вжив запобіжних заходів. Зараз я розповім тобі, яких саме і що мене до них спонукало. Розумієш, ти чоловік хитрий, але церква хитріша за тебе. Саме церква випровадила тебе в плавання за допомогою своїх найманців-лікарів.
— Кларенсе!
— Я не вигадую. Це правда. Кожен офіцер на твоєму кораблі, кожен матрос був підкуплений церквою.
— Не може бути!
— Ще й як може. Я довідався про це не зразу, але поволі переді мною вималювалася повна картина. Скажи чи велів ти капітанові свого корабля переказати мені, що коли він повернеться до тебе з припасом, ти відпливеш із Кадіса…
— Кадіса? Я зроду не був у Кадісі!
— …відпливеш із Кадіса і вирушиш у далекі моря, щоб поправити здоров’я своєї родини? Скажи, ти переказував мені таке?
— Ну, звісно, ні. Чого б це я став переказувати? Я б написав.
— І я так подумав. Занепокоївся, запідозрив, що тут щось не так. А коли капітан відпливав назад, я ухитрився послати разом із ним шпигуна. Відтоді я нічого не чув ні про той корабель, ні про свого шпигуна. Врешті я вирішив: пересиджу ще два тижні і, якщо від тебе не буде звістки, пошлю корабель у Кадіс. Але до цього так і не дійшло.
— Чому?
— Наш флот раптово й таємничо зник! І так само раптово й таємничо припинили роботу залізниці, телеграф, телефон; службовці розбіглися, стовпи позрубували, церква заборонила електричне освітлення! Я зрозумів: треба діяти, і діяти негайно.