Чи не бачиш, з якої великої кількості голосів твориться хор? Але, хоч би скільки їх було, всі вони зливаються в один. Є в тому хорі високі голоси, є низькі, є середні; до чоловічих долучаються жіночі, вплітаються флейти, а попри те годі вловити якийсь окремий голос: чуємо, як звучать вони разом. Кажу про хор, який був відомий давнім філософам. На наших ігрищах більше співаків, ніж у колишньому театрі було глядачів. Хоч усі проходи заповнені рядами тих, хто співає, хоч амфітеатр оточений сурмачами, а зі сцени лунають звуки всілякого роду флейт і сопілок, усе те різноголосся стає злагодженою цілістю. Хочу, щоб саме такою була наша душа: хай вона вміщає різні науки, численні настанови, хай нагромаджує приклади, почерпнуті з багатьох віків, але хай все це сплететься воєдино.
"Але в який спосіб,— запитаєш,— можна цього домогтися?" — Постійною пильністю: коли не робитимемо нічого, не порадившись перед тим із своїм розумом. Якщо зволиш його послухати, він тобі скаже: "Покинь, нарешті, все те, за чим так женеться люд! Покинь багатства, що є або небезпекою, або тягарем для того, хто їх посідає! Покинь і тілесні, й духовні насолоди, бо вони лише розніжують, ослаблюють нас! Покинь усі домагання почестей: примхливе це, пусте, марнотне, позбавлене будь-якої межі, та ще й неспокійне заняття, бо хто в погоні за почестями, той завжди у тривозі,— чи нема когось попереду, хто там у спину дихає; той відчуває дошкульну, до того ж подвійну заздрість. Уяви собі, яке то нещастя, коли заздріснику ще й заздрять! Бачиш оті доми вельмож, ті пороги, де гризуться між собою юрми тих, хто поспішив з ранковим вітанням? Чимало проковтнеш зневаг, поки туди ввійдеш, та ще більше — коли ввійдеш! Обминай же ті пишні східці, ті високі, багатоколонні передпокої: там ступиш не тільки на урвисте, стрімке, а й на слизьке місце! Краще спрямуй свій крок сюди, до мудрості, до її най-спокійніших і водночас найповноводніших джерел! Бо все те, що начебто вирізняється з-поміж людських речей, хоч насправді видається таким лише у зіставленні з чимось найнікчемнішим, навіть усе те, кажу, дається нам до рук тільки тоді, коли подолаємо тернисті й круті стежки. Дорога до високих почестей далеко не гладка. А якщо захочеш піднятися на ту вершину, де не досягне тебе й фортуна, ти побачиш ген у її підніжжі все те, що видавалося тобі таким високим, хоча йтимеш до тієї вершини рівниною.
Бувай здоров!
ЛИСТ LХХХV
Сенека вітає свого Луцілія!
Досі я тебе щадив: оминав усе заплутане, задоволений, що даю тобі змогу, так би мовити, скуштувати того, що наші говорять стосовно доброчесності, яку вважають цілком достатньою, аби сповнити життя блаженством. А тепер ти домагаєшся, щоб я виклав усі відповідні висновки, чи то наші, чи тих філософів, що хочуть підняти нас на глум. Якби я захотів виконати твоє прохання, то вийшов би не лист, а ціла книга. Втім, уже вкотре запевняю тебе, що подібними доводами я аж ніяк не захоплююся. Соромно ж ставати до бою в ім'я богів та людей, озброївшись шилом.
"Хто розважний, той поміркований; хто поміркований, той послідовний; хто послідовний, той незворушний; хто незворушний, той безтурботний; хто безтурботний, той блаженний; отже, розважна людина — блаженна, і розважність є достатньою для блаженного життя". На той висновок перипатетики відповідають ось в який спосіб. Коли йдеться про людину незворушну, послідовну та безтурботну, то вони, мовляв, розуміють це так, що ця людина незворушна через те, що вона зворушується рідко й помірно, а не через те, що взагалі не зворушується; а якщо говорять про безтурботну, то хіба в тому розумінні, що вона не весь час перебуває в турботах, не часто і не надто піддається тому порокові: це суперечило б самій природі, якби хтось із людей взагалі не знав, що таке турбота; мудреця, отже, смуток не перемагає, хоч іноді і торкнеться його душі. Одне слово, не відкидають пристрастей, а лише роблять їх поміркованими. Але чого ж тоді вартий такий мудрець, якщо він лише дещо сильніший від найслабшого, веселіший від найсмутнішого, поміркованіший від найрозгнузданішого, вищий від найнижчих? Що, якби Лад(1) похвалявся прудкістю своїх ніг, озираючись на кульгавих та кволих?
Мчала полями вона, над колоссям, та в бігу стрімкому
Не пригинала його, не ламала тонереньких стебел,
Так вона й морем над сплесками хвиль пролітала високих —
І не мочила стопи,— не встигала їх навіть торкнутись(2).
Ось вона, прудкість, оцінена такою, як є, а не розхвалена на тлі найповільнішої млявості! Хіба того, хто в напівгарячковому стані, назвеш здоровим? Незначна хвороба і добре здоров'я — це не одне й те ж саме. Вони кажуть, що "про безтурботного мудреця мовиться в такому розумінні, як про безкісточкові плоди: називаються так не тому, що в них взагалі нема твердих кісточок, а тому, що їхні кісточки м'якші". Але це помилка. Адже, наскільки розумію, доброчесна людина — це та, що взагалі позбавлена зла, а не та, в якій того зла менше. Пороків не повинно бути зовсім, а не зовсім мало. Бо якщо залишаються хоч які-небудь, то з часом вибуяють і геть оплутають людину. Як велике й повне помутніння призводить до сліпоти, так помірне — до підсліпкуватості. Якщо визнаєш за мудрецем хоч якісь пристрасті, то розум не дорівняє їм силою: його понесе, мов гірським потоком, надто коли залишиш йому не одну якусь пристрасть, з якою б він змагався, а всі, які лиш бувають. Легше-бо протистояти одній, хоч і навальній, пристрасті, аніж цілій юрбі, хоч би й слабшими вони були. Хтось там, скажімо, ласий на гроші, але помірно, жадібний до почестей, але не надто, скорий до гніву, але погамовного, схильний до непостійності, але не такої вже баламутної та гультяйської, вабкий до блуду, але не божевільного. Ні, таки справді у кращому становищі той, ким повністю заволодів один якийсь порок, аніж той, кого чіпляються всі потроху. Врешті, не так уже важливо, наскільки сильною є пристрасть: хоч би якою була — все одно не знайдеш на неї вуздечки, не закличеш до здорового глузду. Як ото жодна тварина, ні дика, ані свійська, лагідна, не слухатиме розуму, бо така вже її природа — глуха до повчань, так і пристрасті, хай навіть мізерні: не стануть ні слухати, ні осмикнути себе не дадуть. Тигри і леви ніколи не позбудуться дикості, дарма що інколи їх приборкують; коли найменше сподіваєшся, тоді й вибухають вони начебто вгамованою лютістю. Так само й пороки: їх ніколи не приборкаєш по-справжньому. Щоправда, коли розум домагається якихось успіхів, вони принаймні не висуваються, та коли всупереч розумові висунуться, то вже всупереч йому й розгортатимуть свої сили. Тому-то легше запобігти їх народженню, ніж керувати їхнім поривом.
Отже, коли йдеться про пристрасті, то помилковою, та й взагалі недоречною є ота поміркованість: це так само, якби хтось побажав помірковано сходити з розуму чи помірковано хворіти. Одній тільки доброчесності притаманна міра; пороки, якщо вони пустять коріння у чиїсь душі, жодної міри не визнають. їх легше викоренити, ніж погамувати. Хіба підлягає сумніву, що задавнені, наче закостенілі, пороки людського духу, а їх називаємо хворобами,— такі, як жадоба, жорстокість, розгнузданість, віроломність,— це щось цілком не-помірковане? Значить, такими ж непоміркованими є пристрасті — кладки до пороків. І далі: якщо зробимо хоч якусь поступку смуткові, страхові, жадобі чи іншим лихим нахилам, то вже не матимемо над ними жодної влади. Чому? Бо те, що їх спонукає,— поза нами. Отже, вони зростатимуть залежно від того, наскільки великі чи малі причини, що їх збуджують. Сильнішим, наприклад, буде страх, якщо більшим або ближчим постане перед очима те, що викликає дане почуття; жадання буде тим гостріше, чим розкішніша надія розпалюватиме хтиву людину. Якщо пристрасті існують незалежно від нас, то й сила їхня незалежно від нас зростатиме. Дозволь їм лишень з'явитись — і ростимуть разом зі своїми причинами, сягаючи такої величини, якої набувають самі ті причини. Зваж і на те, що з найнепомітніших наші пристрасті ставатимуть дедалі більшими: що згубне, те ніколи не тримається міри. Недуга, хоч і легка на самих початках, усе ж не стоїть на місці: деколи достатньо лише незначного загострення, щоб вона поглинула хворе тіло. Хіба то не божевілля — вважати, що ми владні визначати межі тим речам, чиї початки — поза нашою владою? Як то можливо, щоб я мав силу покласти край тому, чого не в силі був попередити? Таж легше не допустити якоїсь біди, аніж, допустивши, її вгамувати! Дехто, розмірковуючи, кладе тут ще таку різницю: "Щодо людини поміркованої і розважливої, то вона лише за своєю вдачею, за способом мислення є спокійною, а в дійсності не є такою. Якщо взяти до уваги звичний душевний стан такої людини, то вона справді не хвилюється, не засмучується, не боїться, але ж заходить чимало зовнішніх причин, які змушують її хвилюватися". Виходить, міг би сказати й так: то не гнівлива людина, але деколи впадає у гнів; не боязка, але часом боїться; одне слово, такій людині чужим є страх як такий, тобто як порок, але не чужим є саме відчуття страху. Якщо пристати на таку думку, то страх, з'являючись дедалі частіше, переросте у полохливість, а гнів, дозволь йому лишень увійти в душу, зітче її на свій лад — вона вже не матиме вигляду тієї, яка не знала гнівливості. А ще: хто не звик нехтувати зовнішніми причинами, хто все-таки дечого боїться, той, коли доведеться в обороні вітчизни, законів, свободи мужньо йти на вістря, вагатиметься, а якщо й піде, то з думкою, як би то втекти. У мудреця ж не може бути такої суперечливості думок.
Треба, гадаю, звернути увагу й на те, щоб не змішати двох речей, які потребують осібного доведення. Так ось: окремо слід висновувати, що благом є лише те, що чесне, і знову ж таки окремо мусимо судити про те, що доброчесність є достатньою для блаженного життя. Якщо благом є лише те, що чесне, то всяк погодиться, що для блаженного життя вистачає однієї липі доброчесності; а з дру-гогс боку, якщо одна лише доброчесність робить людину блаженною, то ніхто з того не виснує, що благом є лишень те, що чесне. Ксенократ і Спевсіпп(3) такої думки, що через одну лиш доброчесність можна сягнути блаженства; вони не вважають, одначе, що єдиним благом є те, що чесне.