— Тому що ти крадеш чоловіків, коли в тебе є власний. Тому що ти не вірна своєму чоловікові, принаймні в думках: на більше в тебе не було ще можливості.
— У мене немає чоловіка, — спокійно заперечила Леонсія.
— Ну, є наречений... Адже ви, по-моєму, мали одружитися наступного дня після нашого від’їзду.
— У мене немає і нареченого, — продовжувала Леонсія так само спокійно.
Королева напружилася, а обличчя набрало такого виразу, що Леонсія мимоволі порівняла її з тигрицею.
— А Генрі Морган? — закричала Королева.
— Він мій брат.
— Це слово, Леонсіє Солано, може значити надто багато. Я довідалася, що в Нью-Йорку є люди, що поклоняються якимсь незрозумілим божествам і називають усіх чоловіків братами, а всіх жінок — сестрами.
— Батько Генрі був моїм батьком, — терпляче пояснила їй Леонсія. — Його мати була моєю матір’ю. Ми рідні брат і сестра.
— А Френк? — запитала Королева раптом зацікавившись. — Йому ти теж сестра?
Леонсія похитала головою.
— Виходить, ти кохаєш Френка? — вигукнула Королева в пориві гіркого розчарування.
— Але ж він належить вам, — сказала Леонсія.
— Ні, ти відібрала його в мене.
Леонсія повільно і сумно похитала головою і так само сумно подивилася вдалину — туди, де слалася, виблискуючи на сонці, лагуна Чирикви.
Після довгого мовчання вона стомлено промовила:
— Якщо хочете, вірте цьому. Вірте усьому, що вам завгодно.
— Я відразу розгадала тебе! — вигукнула Королева. — Ти маєш дивну владу над чоловіками. Я жінка, і теж вродлива: тут, у великому світі, на мене дивляться чоловіки, я помітила це. Я знаю, що можу бути бажаною. Навіть у поглядах жалюгідних чоловіків моєї Долини Загублених Душ, що вічно опускали очі, я читала про їхнє кохання. Один з них насмілився сказати мені про це — і помер заради мене або, вірніше, через мене: він був кинутий у вир. Але ти своїми чарами настільки підкорила собі Френка, що навіть у моїх обіймах він думає про тебе. Я знаю це. Я знаю, що і тоді він думає про тебе!
Ці останні слова були криком ураженого пристрастю наболілого серця. Наступної миті, нітрохи не здивувавши цим Леонсію, яка у безпросвітній апатії нічому вже не дивувалася, Королева випустила кинджал, сіла на пісок і, затуливши обличчя руками, істерично розридалася. Зовсім машинально Леонсія обійняла її за плечі і стала втішати. Минув якийсь час, поки Королева заспокоїлася.
— Я залишила Френка відразу, як тільки довідалася, що він кохає тебе, — сказала вона рішучим тоном. — Я простромила кинджалом твій портрет, який стояв у нього на столику в спальні, — і приїхала сюди, щоб простромити й тебе саму. Але я помилилася. Адже ти не винна і Френк також. Одна я винна, що не зуміла завоювати його кохання. І це не ти, а я маю померти. Але спочатку мені треба повернутися в Долину і забрати свої самоцвіти. Френк нині у великій тривозі, тому що бог, храм якого називається Уолл-стріт, розгнівався на нього. Він хоче відняти у Френка його багатство, і Френку потрібно інше багатство, щоб врятувати своє. У мене воно є. Не можна втрачати часу. Чи можеш ти допомогти мені — ти і твої рідні? Адже це заради Френка!
РОЗДІЛ XXVII
Сталося так, що в Долину Загублених Душ одночасно з двох боків пробиралися крізь гори дві партії шукачів скарбу. З одного боку — і досить швидко — просувалися Королева, Леонсія, Генрі Морган і вся родина Солано. Куди повільніше, хоча виступили в похід набагато раніше, просувалися Торес і начальник поліції. Діставшись гори, Торес зрозумів, що проникнути в неї буде нелегко. Щоб розчистити вхід до печери, потрібно було більше динаміту, ніж він припускав: скеля виявилася значно міцнішою. Коли вони нарешті підірвали частину скелі й у ній утворився пролом, виявилося, що він усе одно не може служити стоком, бо знаходиться вище від печери. Довелося підривати скелю ще раз. І ще один вибух знадобився, коли вони вже потрапили в печеру, де плавали у воді мумії конкістадорів, а потім вузьким проходом добралися і до зали, де стояли бог і богиня. Але перш ніж рушити далі, у серце гори, Торес викрав рубінові очі Чіа і смарагдові очі Хцатля. Тим часом Королева та її супутники майже без затримок просувалися в долину через гору, що огороджувала її з протилежного боку. Вони йшли зараз трохи іншим шляхом, ніж тоді, коли вибиралися з долини. Королева, яка довгі роки дивилася в Свічадо Світу, знала кожний дюйм шляху. Там, де підземна ріка вливалася в отвір під скелею і потім впадала в річку Гвалаку, довелося кинути човни. Чоловіки разом із Королевою обстежували все навколо і знайшли в стрімкій скелі вузький вхід до печери, схований у заростях чагарнику; потрапити до нього міг лише той, хто знав, де він знаходиться. Обв’язавши човни канатами, мандрівники втягли їх у печеру, потім пронесли на плечах звивистим проходом і спустили на воду там, де підземна річка спокійно текла між порівняно широкими берегами, так що без зусиль можна було гребти проти течії. В інших місцях, де течія ставала занадто швидкою, вони виходили на берег і тягли човна линвою. А там, де ріка поринала в надра гори, Королева показувала своїм супутникам проходи, безумовно прорубані рукою людини, очевидно, ще в давні часи. По цих проходах вони без зусиль пронесли свої легкі човни.
— Тут ми їх залишимо, — сказала нарешті Королева, і чоловіки при блимливому світлі смолоскипів поприв’язували їх до брил, нагромаджених на березі. — Нам зосталося пройти зовсім небагато. Цей останній прохід виведе нас до невеликого отвору в скелі, схованому диким виноградом і папороттю. Звідти ми побачимо те місце, де колись стояв мій будинок над озером. Потім ми на мотузках спустимося зі скелі — це невисоко, футів з п’ятдесят, не більше.
Генрі з електричним ліхтариком йшов попереду, поруч з ним — Королева, а старий Енріко з Леонсією замикали хід, пильно стежачи за тим, щоб якийсь легкодухий пеон чи індіанець-човняр не здумав утекти. Але коли вони дійшли до того місця, де мав бути отвір, його не виявилося. Вихід був завалений камінням різної величини — від звичайних кругляків до величезних брил, завбільшки з хатину тубільця.
— Хто міг це зробити? — обурилася Королева.
Але Генрі, швидко озирнувшись, заспокоїв її.
— Це просто обвал, — сказав він. — Обсипалося каміння, що складає верхній покрив гори. Ми швидко усунемо цю перешкоду за допомогою динаміту. Добре, що ми його прихопили із собою.
Проте часу на це пішло чимало. Довелося працювати решту дня і всю піч. Вибухівку закладали невеликими зарядами, бо Генрі остерігався великого обвалу. О восьмій ранку вони підірвали чергову шашку, у скелі утворилася щілина, і вони побачили перед собою денне світло. Тоді вони почали діяти ще обережніше. Нарешті залишилася тільки одна десятитонна брила, що загороджувала прохід. З обох боків брили були щілини, у них вільно можна було просунути руку і навіть відчути, як припікає сонце, але вилізти назовні було неможливо. Усі спроби підняти брилу не приводили ні до чого — вона лише хиталася, але не посувалася з місця. Тоді Генрі вирішив ще раз закласти динаміт, сподіваючись, що вибухова хвиля скине брилу в долину.
— Загублені Душі, звичайно, здогадалися, що до них ідуть гості: адже ми вже п’ятнадцять годин стукаємо до них з чорного ходу, — розсміявся він, готуючись запалити ґніт.
* * *
Усе населення Долини Загублених Душ, що зібралося перед вівтарем Бога Сонця біля Великого Дому, і справді не без жаху здогадувалося про наближення непрошених гостей. Настільки тяжка була їхня остання зустріч з чужоземцями, коли згорів будинок на озері й загинула їхня Королева, що тепер вони благали Бога Сонця не посилати їм більше гостей. Але в той же час, підбурювані палкими закликами жерця, вони ухвалили рішення убивати всіх, хто з’явиться до них у долину.
— Навіть якщо це буде сам да Васко! — вигукнув жрець.
— Навіть сам да Васко! — вторили йому Загублені Душі.
Усі вони були озброєні списами, бойовими кийками, луками і стрілами й, очікуючи на прибульців, молилися перед вівтарем. Майже щохвилини з озера прибігали гінці і повідомляли те саме: гора гуркоче, але ніхто з неї не показується.
Маленька дівчинка з Великого Дому, що приймала минулого разу Леонсію, першою побачила чужоземців. А вийшло так тому, що вся увага племені була зосереджена на горі над озером, і ніхто не очікував вторгнення чужоземців із протилежного боку.
— Да Васко! — закричала дівчинка. — Да Васко!
Усі озирнулися на її крик і побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю за п’ятдесят ярдів від вівтаря. На голові Тореса знову був шолом, украдений з голови свого висохлого предка в печері мумій. Гостей радо привітали градом стріл, які миттю вразили двох. Загублені Душі — чоловіки і жінки — рушили в наступ. Але тут заговорили рушниці поліцейських і Тореса. Загарбники найменше очікували такої атаки, та ще з настільки близької відстані, і хоча багато Загублених Душ упали, скошені кулями, більшість усе-таки добігли до своїх ворогів — і тут почалася запекла рукопашна сутичка. За цих умов переваги вогнепальної зброї були зведені до мінімуму і списи Загублених Душ простромили чимало жандармів та інших учасників експедиції, а кийки трощили черепи ворогів.
Зрештою, Загублені Душі були все-таки відкинуті, — адже з револьвера можна стріляти і в купі людей, — а живим довелося втікати. Але й прибульці теж втратили половину. Жінки племені подбали про те, щоб вороги не довго мучилися. Начальник поліції ревів від болю і люті, намагаючись витягти стрілу, що пронизала його руку. Проте зусилля його були марні, і Вісенте довелося відрізати оперений кінець стріли і тільки після цього витягти її. Торес, якщо не вважати того, що в нього нила рука від удару дрюком, загалом відбувся легким переляком; він вельми зрадів, побачивши старого жерця, що помирав, поклавши голову на коліна дочки.
Бачачи, що їх поранені вже не мають потреби в медичній допомозі, Торес і начальник поліції повели залишки загону до озера і берегом дісталися до руїн житла Королеви. Лише обгорілі палі, що виступали з води, показували те місце, де колись був будинок. Побачивши це, Торес розгубився, а начальник поліції розлютився.
— Але тут, у цьому будинку, і стояла скриня зі скарбом! — заїкаючись, пробурмотів Торес.
— Шукай голку в сіні! — заревів начальник поліції.