Він зробив нам честь, попивши чаю з нами, і ми вдячні йому за товариство; так само вдячні ми й вам, сер, за ваше ласкаве зауваження!
– Мем, – відказав містер Мікоубер, уклонившись, – ви дуже люб'язні... Так як же йдуть справи у вас, Копперфілде? Все ще працюєте в торгівлі вином?
Мені дуже хотілося скоріше вивести містера Мікоубера звідси. Тримаючи капелюха в руках і, безперечно, дуже почервонівши, я відповів, що тепер я – один із учнів доктора Стронга.
– Учень? – перепитав містер Мікоубер, здивовано підіймаючи брови. – Я неймовірно щасливий почути це. Хоч розум, подібний до розуму мого друга Копперфілда, – звернувся він до Урії та місіс Гіп, – не потребує такого догляду, якого він потребував би без своїх знань людей і речей, а все ж таки це багатий ґрунт, що обіцяє рясні плоди... коротко кажучи, – всміхнувся містер Мікоубер у новому приступі відвертості, – це інтелект, здатний подолати скільки завгодно класичної мудрості.
Урія, поволі потираючи руки, поспішно зігнувся, щоб висловити свою повагу до мене.
– Ходімо побачитися з місіс Мікоубер, сер, – сказав я, щоб якось витягти звідси містера Мікоубера.
– Коли ви зробите їй цю ласку, Копперфілде, – відповів той, підводячись з місця. – Я не вагаючись заявляю тут, у присутності наших друзів, що я протягом кількох років протистояв тискові надзвичайних труднощів. – Я передчував, що він скаже щось у цьому роді, він бо завжди вихвалявся своїми труднощами. – Іноді я підіймався вище своїх труднощів. Іноді ці труднощі... коротко кажучи, збивали мене з ніг. Були часи, коли я виходив проти них з відкритими грудьми; були часи, коли іх було забагато, і я здавався й говорив місіс Мікоубер словами Катона: "Ти маєш рацію, Платоне. Тепер загинуло все! Я більше битися не можу!" Але в усякі часи мого життя, – вів далі містер Мікоубер, – не відчував я більшого задоволення, ніж розвіюючи своє лихо (якщо смію я назвати цим словом труднощі, які здебільшого походили від ордерів на арешт на два-чотири місяці) в обіймах мого друга Копперфілда!
Містер Мікоубер закінчив свою блискучу промову словами:
– Містере Гіп! Надобраніч! Місіс Гіп! Ваш покірний слуга!
По тому він вийшов разом зі мною, гучно гупаючи чобітьми об бруківку і наспівуючи дорогою веселу пісеньку.
Зупинився містер Мікоубер у маленькому готелі; займав він там крихітну кімнатку, перероблену з якоїсь крамнички, яка вся наскрізь пропахла тютюновим димом. Кімната ця, мабуть, містилася над кухнею, бо крізь щілину в підлозі струмив теплий чад жиру, а стіни були вкриті випарами. Безперечно, бар був десь поблизу, бо чути було запах спиртних напоїв і дзенькіт склянок. Тут знайшли ми місіс Мікоубер. Вона лежала на маленькій канапі під малюнком, що зображував баского коня. Місіс Мікоубер лежала головою до каміна, а ногами зіштовхувала банку гірчиці зі столика в іншому кінці кімнати.
Перші слова містера Мікоубера, коли він відчинив двері, були такі:
– Люба моя, дозволь мені відрекомендувати тобі одного з учнів доктора Стронга.
Згодом я помітив, що хоч містер Мікоубер завжди забував мій вік і становище, але він повсякчас пригадував моє благородне звання – учень доктора Стронга.
Місіс Мікоубер здивувалась, але дуже зраділа, побачивши мене. Я також був радий бачити її. Обмінявшись щирими привітаннями, ми посідали на канапі.
– Люба моя, – сказав містер Мікоубер, – розкажи Копперфілду, в якому ми зараз перебуваємо становищі – безперечно, він хоче довідатись про це. А я тим часом піду почитати газети і об'яви, може, щось таки й обернеться на краще.
– Я гадав, що ви тепер у Плімуті, мем, – сказав я місіс Мікоубер.
– Мій любий мастере Копперфілд, – відповідала вона, – ми справді поїхали до Плімута.
– Щоб жити там постійно, – нагадав я.
– Саме так, – погодилася місіс Мікоубер, – щоб жити там постійно. Але, правду кажучи, талантів у митниці не потребують. Місцевий вплив і зв'язки моєї сім'ї були недостатні, щоб здобути людині зі здібностями містера Мікоубера роботу в цьому департаменті. Там не бажають мати людину зі здібностями містера Мікоубера. Він тільки підкреслив би нікчемність інших. І крім того, – додала місіс Мікоубер, – я не приховуватиму від вас, мій любий мастере Копперфілд, що коли та частина моєї сім'ї, яка живе в Плімуті, побачила, як містер Мікоубер прибув разом зі мною, з маленьким Вілкінсом і його сестрою та з немовлятами,– вони прийняли його не з такою радістю, на яку він міг би сподіватися, щойно визволившись з ув'язнення. Справді, – прошепотіла місіс Мікоубер, – це між нами – прийняли нас дуже холодно.
– Який жах! – зауважив я.
– Так, – вела далі місіс Мікоубер. – Справді боляче розчаруватися в людях, мастере Копперфілд, але мушу повторити, що нас прийняли, безперечно, холодно. Це безсумнівно! Отже, та частина моєї сім'ї, яка живе в Плімуті, почала сваритися з містером Мікоубером, коли ми не встигли там і тижня прожити.
Я сказав, – і так я й думав, – що сором цим людям так чинити.
– Так чи так, але це трапилося, – продовжувала місіс Мікоубер. – Що могла зробити за таких обставин людина з душевними якостями містера Мікоубера? Лишився тільки один вихід. Позичити в цієї частини моєї сім'ї гроші на повернення до Лондона і повернутися ціною будь-яких жертв.
– Отже, ви всі знову повернулись, мем? – спитав я.
– Ми всі повернулися знову, – відповіла місіс Мікоубер. – Після того я попросила поради в інших частин моєї сім'ї про те, на якому полі краще застосувати свої здібності. Бо він має їх якось застосувати, мастере Копперфілд, – почала доводити місіс Мікоубер. – Зрозуміла річ, що сім'я з шести осіб, не враховуючи служницю, не може живитися повітрям.
– Безперечно, мем, – підтвердив я.
– Думка цих інших частин моєї сім'ї була така, – вела далі місіс Мікоубер, – що містерові Мікоуберу слід негайно звернути увагу на вугілля.
– На що, мем?
– На вугілля, – повторила місіс Мікоубер. – На торгівлю кам'яним вугіллям. Зробивши потрібні запити, містер Мікоубер вирішив, що відкриваються широкі перспективи для людини з його талантами в галузі торгівлі вугіллям на річці Медуей. Отже, містер Мікоубер цілком слушно зауважив, що насамперед треба поїхати подивитися на Медуей. Ми приїхали і подивились. Я кажу "ми", мастере Копперфілд, бо я ніколи, – емоційно вигукнула місіс Мікоубер, – ніколи не покину містера Мікоубера!
Я пробурмотів щось схвальне на адресу таких чудових намірів.
– Ми приїхали, – повторила місіс Мікоубер, – і подивилися на Медуей. Моя думка про торгівлю вугіллям на цій річці така: можливо, що вона потребує таланту, але, безперечно, вона потребує капіталу. Щодо таланту, то його містер Мікоубер має, щодо капіталу, то його містер Мікоубер не має. Ми дослідили, мабуть, більшу частину річки Медуей, і думка моя лишилася незмінною. Це дуже близько від цього міста, і містер Мікоубер вирішив, що було б злочином не приїхати сюди й не подивитися на собор. По-перше, дуже цікаво побачити цей собор, а ми його ніколи не бачили, по-друге, дуже ймовірно, що щось може обернутися на краще у місті з собором. Ми тут живемо, – вела далі місіс Мікоубер, – уже три дні. Досі ніщо не обернулося на краще; і вас не здивує, мій любий мастере Копперфілд, як це могло б здивувати незнайому людину, довідатися, що ми тепер чекаємо на грошовий переказ з Лондона, щоб розрахуватися в цьому готелі. Поки не прибуде цей переказ, – зворушено мовила місіс Мікоубер, – я відрізана від свого дому (я маю на увазі найману квартиру в Пентонвілі), від мого сина й дочки і від моїх близнят.
Я відчув глибоке співчуття до містера й місіс Мікоубер. Я висловив це містерові Мікоуберу, який саме в цей час повернувся, й додав, що хотів би мати досить грошей, аби позичити їм потрібну суму. Відповідь містера Мікоубера виявляла стурбований стан його мозку. Він заявив, стискаючи мені руки:
– Копперфілде, ви – вірний друг! Але коли трапиться найгірше, то жодна людина в світі не залишиться без друга, який зможе позичити бритву.
Після цього жахливого натяку місіс Мікоубер кинулася на шию містерові Мікоуберу й почала благати його заспокоїтись. Він схлипнув, але майже негайно збадьорився і подзвонив коридорному замовити гарячий пудинг з нирками і миску креветок на сніданок.
На прощання вони обоє так наполегливо просили мене пообідати з ними перед їхнім від'їздом, що я не міг відмовитись. Але наступного дня я прийти не міг, бо мав багато уроків на вечір. Тому містер Мікоубер згодився завітати до школи доктора Стронга вранці (він мав якесь передчуття, що переказ має прибути першою поштою) і призначити обід на наступний день, якщо так мені буде зручніше. Отже, на завтра мене викликали з класу, і я побачив у вітальні містера Мікоубера. Він зайшов повідомити, що обід відбудеться в умовлений час. Та коли я спитав його, чи прибув переказ, він мовчки потиснув мені руку і пішов геть.
Цього вечора, виглянувши з вікна, я здивовано і занепокоєно помітив, що містер Мікоубер та Урія Гіп пліч-о-пліч прогулюються вулицею. Урія смиренно вигинався перед честю, яку роблять йому, а містер Мікоубер аж сяяв, опікуючи Урію. Але ще більше я здивувався, зайшовши в призначений час, о четвертій годині натупного дня, до маленького готелю: містер Мікоубер розповів, що він пішов додому разом із Урією і випив чарку розведеного бренді з місіс Гіп.
– І ось що я вам скажу, мій любий Копперфілде, – заявив містер Мікоубер, – ваш друг Гіп – це такий парубок, що міг би бути генеральним прокурором. Якщо б я був знайомий з цим молодим чоловіком у період, коли мої труднощі досягли кризи, то можу тільки сказати, що, мабуть, моїм кредиторам було б значно простіше ладнати зі мною.
Я не розумів, як це могло статися, бо містер Мікоубер взагалі нічого не заплатив своїм кредиторам, але не хотілося мені про це розпитувати. Не хотілося мені також виказати свої сподівання, що він не був надто відвертий з Урією; не наважувався я спитати, чи багато вони розмовляли про мене. Я боявся вразити почуття містера Мікоубера або місіс Мікоубер. Але думки ці довго не давали мені спокою.
Ми чудово пообідали. На стіл подали елегантну рибну страву, смажене філе телятини, смажені сосиски, дичину і пудинг. Було вино, був міцний ель, а по обіді місіс Мікоубер власноруч зварила нам гарячий пунш.
Містер Мікоубер був у цей вечір особливо веселий.