Партія Реставрації ненавиділа Наполеона ще дужче, ніж Робесп’єра. Вона досить уміло скористалася втомою нації й ненавистю матерів, чиї сини полягли на полях битв. Отож Бонапарта перетворили майже на страховище, й Маріус ніколи не мав про цього чоловіка якогось іншого уявлення.
Та ось він почав читати книги з історії, переглянув багато документів, і завіса, яка затуляла від нього Наполеона, розчахнулася. Маріус побачив перед собою щось грандіозне і помалу став усвідомлювати, що його уявлення про Бонапарта було хибне. З кожним днем неприязнь танула, і на зміну їй прийшов захват.
Однієї ночі Маріус був сам-один у своїй мансарді. Горіла свічка. Він читав, сидячи біля відчиненого вікна. Як зачаровує твоє видовище, ніч! Дивні звуки долинають невідомо звідки, розпеченою жариною блимає Юпітер, у тисячу двісті разів більший за нашу Землю, чорне небо мерехтить блискучими зорями!
Маріус читав зведення великої армії, ці героїчні рядки, написані на полях битв. Іноді йому потрапляло на очі прізвище батька і постійно — ім’я імператора. Уся велика імперія постала перед його зором. Поступово Маріус поринув у якийсь дивний стан. Він чув гуркіт барабанів, гарматні постріли, звуки сурми, розмірену ходу батальйонів, важкий чвал кінноти. Час від часу він підводив очі до неба й бачив, як у незглибимому просторі палахкотять грандіозні сузір’я, потім опускав погляд на книжку і там теж помічав якісь невиразні громаддя, що перебували в постійному русі. Серце йому стислося. Він був у нестямі, тремтів і задихався. Несподівано, сам не розуміючи, що з ним відбувається, Маріус підхопився на ноги, простяг руки у відчинене вікно, втупився у темряву, в тишу, в повиту мороком нескінченність, у вічну неозорість і вигукнув: "Слава імператору!"
Від тієї миті усе змінилося. Корсиканський людожер, узурпатор, тиран, комедіант, що брав уроки в Тальма,[35] африканський отруювач, тигр, Буонапарте — усе це розвіялось, і натомість виник осяйний образ Цезаря. Для Жоржа Понмерсі імператор був тільки улюбленим полководцем, яким захоплюються і за якого йдуть на смерть; для Маріуса він став чимось більшим — творцем могутньої французької держави, яка прийшла на зміну Стародавньому Риму й підкорила світ. Наполеон мав, звичайно, свої вади, він припускався помилок й навіть чинив злочини — тобто був людиною, але царственою навіть у своїх помилках, величною у своїх вадах, могутньою у своїх злочинах. Він утілював у собі Францію, яка мечем підкорила Європу. Наполеон став для Маріуса людиною-народом подібно до Ісуса, що був людино-богом.
Як і кожен навернений у нову віру, Маріус п’янів від неї й заходив у своїй прихильності надто далеко. Така була його вдача; покотившись під укіс, він уже не міг зупинитися. Фанатичне захоплення наполеонівським мечем змішалося в його уяві з відданістю наполеонівській ідеї. Він не помічав, що, схиляючись перед генієм, водночас схиляється перед грубою силою. Він припустився і багатьох інших помилок. Як у своїй оцінці злочинів старого режиму, так і в своєму захваті перед славою Наполеона, він ішов до кінця, не визнаючи ніяких застережень.
Хай там як, а неймовірно важливий крок було зроблено. Там, де раніше Маріус бачив падіння монархії, тепер він бачив піднесення Франції. Кут його зору змінився. Він дивився віднині у протилежний бік.
Родичі й не здогадувалися, яка в ньому відбулася зміна.
Коли після всіх цих роздумів Маріус остаточно скинув із себе стару шкуру прихильника Бурбонів, коли він перестав бути аристократом та роялістом і перетворився на завершеного революціонера, переконаного демократа і майже республіканця, Маріус пішов до гравера на набережній Орфевр і замовив сотню візитних карток із написом: "Барон Маріус Понмерсі".
Цілком природно, що в той час як Маріус привертався серцем до батька і тієї справи, за яку полковник воював протягом двадцяти п’ятьох років, він усе більше віддалявся від діда. Власне кажучи, старечий гумор Жільнормана ніколи не подобався онукові. Між ними вже існував розлад, який виникає між серйозними молодими людьми і фривольними дідами. Поки їхні політичні переконання збігалися, це перекидало між ними ніби місточок. Та коли цей місточок упав, між паном Жільнорманом і Маріусом розверзлася прірва. І крім усього, онук не міг подарувати дідові, що той із безглуздих міркувань розлучив його з батьком.
Проте зовні Маріус нічим не виказував себе. Тільки ставав дедалі мовчазніший, і все рідше бачили його вдома. Коли тітка бурчала, він лагідно вибачався, посилаючись на лекції, іспити, семінари і таке інше. Дід не відступав від свого непомильного діагнозу:
— Закохався! Мене не одуриш!
Час від часу Маріус кудись їздив і не з’являвся по кілька днів.
— Де це він пропадає? — дивувалася тітка.
Під час одного з таких від’їздів Маріус навідався до Монфермея, щоб виконати посмертну волю батька й відшукати колишнього сержанта Ватерлоо, а нині корчмаря Тенардьє. Корчма стояла зачинена, а Тенардьє зник невідомо куди. Заклопотаний тими пошуками, Маріус з’явився додому тільки на четвертий день.
— Розважається, — сказав дід.
А тим часом удома помітили, що Маріус носить на шиї якийсь медальйон, підвішений на чорній стрічечці.
7. Якесь дівчисько
Ми вже згадували про улана. Це був троюрідний онук старого Жільнормана по батьківській лінії. Лейтенант Теодюль Жільнорман задовольняв усі вимоги, щоб мати право називатися вродливим офіцером. Він мав "дівочу" талію, шаблю носив із якимсь особливим шиком і хвацько закручував догори вуса. Він служив по різних гарнізонах і в Парижі бував рідко, тому Маріус ніколи й не бачив його. Двоє кузенів знали один одного тільки на ім’я. Теодюль, як читачеві вже відомо, був улюбленцем тітки Жільнорман. Річ у тім, що вона з ним рідко зустрічалась, а отже наділяла його всіма можливими перевагами.
Одного ранку панна Жільнорман-старша повернулась до своєї кімнати вельми збуджена, хоч і була досить спокійної вдачі. Маріус знову звернувся до діда, щоб той дозволив йому здійснити невелику подорож, додавши, що хоче виїхати цього ж таки вечора. "Їдь!" — сказав Жільнорман і кинув убік, промовисто піднявши брови: "Приохотився пропадати ночами". Панна Жільнорман була страшенно заінтригована: "Це вже занадто! — пробурмотіла вона. — Але куди він усе-таки їздить?" Їй увижалася любовна пригода, якась таємниця, і вона була не проти стромити туди свого довгого носа.
Щоб погамувати цікавість, яка неабияк доймала її, стара панна заходилася вишивати на бавовняній тканині один із тих візерунків, властивих добі Імперії та Реставрації, де так багато кабріолетних коліс. Вона вже просиділа за цією роботою кілька годин, коли раптом двері відчинилися. Панна Жільнорман підняла ніс. Перед нею стояв лейтенант Теодюль і по-військовому віддавав їй честь. Вона радісно скрикнула. Навіть будучи старою, цнотливою і побожною, навіть будучи тіткою, приємно бачити у себе в кімнаті красеня-улана.
— Це ти, Теодюлю! — вигукнула вона.
— Проїздом, тітонько.
— Поцілуй же мене.
— З радістю! — сказав Теодюль.
І він поцілував її. Тітка Жільнорман підійшла до свого секретера й відкрила його.
— Ти пробудеш у нас бодай тиждень?
— Сьогодні ввечері від’їжджаю, тітонько.
— Залишся, любий Теодюлю, прошу тебе.
— Я б із радістю, тітонько, але наказ є наказ. Нас переводять до іншого гарнізону, з Мелена в Гайон. Ми їдемо через Париж, і я сказав собі: піду провідаю любу тітоньку.
— Ось тобі за твій клопіт.
І вона поклала йому в руку десять луїдорів.
— Ви хотіли сказати — за мою втіху, тітонько.
Теодюль поцілував її вдруге, і стара панна спізнала невимовно приємне відчуття, коли галуни мундира злегка дряпнули їй шию.
— Ти їдеш верхи зі своїм полком? — запитала вона.
— Ні, тітонько. Я хотів неодмінно побачитися з вами і дістав особливий дозвіл. Денщик веде в ескадроні мого коня, а я їду диліжансом. До речі, я хочу запитати у вас про одну річ.
— Що саме?
— Мій кузен Маріус Понмерсі теж кудись їде?
— Звідки тобі відомо? — спитала тітка, загорівшись цікавістю.
— Приїхавши до Парижа, я пішов у контору диліжансів, щоб залишити за собою місце в кареті.
– І що?
— Один пасажир уже був там переді мною і замовив місце на імперіалі. Я бачив у списку його прізвище та ім’я.
– І хто ж це такий?
— Маріус Понмерсі.
— От поганець! — вигукнула тітка. — Твій кузен не такий слухняний хлопець, як ти. Он що вигадав — провести ніч у диліжансі!
— Як і я.
— Ти по службі. А він із розбещеності.
— Гультяй! — сказав Теодюль.
Тут із панною Жільнорман сталося справжнє диво, у неї виникла думка. Якби вона була чоловіком, то ляснула б себе по лобі.
— Тобі відомо, що кузен не знає тебе? — спитала вона.
— Відомо. Я не раз його бачив. Але він мене просто не помічав.
— Отже, ви поїдете разом?
— Він на імперіалі, а я в кареті.
— Куди прямує диліжанс?
— В Анделі.
— То це туди зібрався Маріус?
— Він може вийти й раніше. Я, наприклад, зійду у Верноні — взяти пошту на Гайон. А куди їде Маріус, мені не відомо.
— Послухай-но, Теодюлю…
— Я слухаю, тітонько.
— Ти знаєш, Маріус віднедавна кудись пропадає.
— Хе-хе!
— Він часто не ночує вдома.
— Ого-го!
— Ми хотіли б довідатися, що під цим криється.
— Якесь дівчисько! — з виглядом знавця відповів Теодюль.
— А хто ж іще! — вигукнула тітка, яку остаточно переконало те, що Теодюль дослівно повторив припущення старого Жільнормана. І вона провадила: — Зроби нам послугу. Постеж трохи за Маріусом. Він не знає тебе, й тобі це буде неважко. Спробуй побачити те дівчисько. Ти нам про все напишеш. Це розважить твого діда.
Теодюль не мав особливої охоти виконувати роль шпига, але був розчулений десятьма луїдорами і сподівався одержати ще. Отож він сказав:
— Я до ваших послуг, люба тітонько.
Панна Жільнорман розцілувала небожа.
— Ти, Теодюлю, такого не вчинив би. Ти скоряєшся дисципліні, ти людина честі й обов’язку, і ти ніколи не покинув би своєї родини, щоб бігати за якоюсь дівкою.
Улан скорчив задоволену гримасу, мов розбійник Картуш, якого похвалили за чесність.
Того ж таки вечора Маріус піднявся на диліжанс, не здогадуючись, що за ним стежать. А шпиг насамперед потурбувався міцно заснути. Невсипущий Аргус[36] хропів усю ніч.
Удосвіта кондуктор диліжанса вигукнув: "Вернон! Хто до Вернона — виходьте!" — і лейтенант Теодюль прокинувся.
— Чудово, — пробурмотів він, іще напівсонний.