Часом вони наштовхувалися на непрохідні зарості красенів-дерев, які тулилися одні до одних, ніби їм бракувало місця. Досліджувати густі ліси було вкрай важко, і журналіст ніколи не відважувався вирушати в такі подорожі без компаса в кишені — сонячне проміння ледь пробивалося крізь густі віти дерев, серед яких неважко й заблудитися. Природно, дичини траплялося тут менше, бо звірі й птахи не мали простору. Проте у другій половині квітня колоністи вполювали трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді, що вже стрічалися їм на північному березі озера; мисливці їх убили, коли вони безглуздо намагалися сховатись між товстими гілками дерев. Колоністи принесли шкури до Гранітного палацу, обробили їх сірчаною кислотою, вичинили, і ті стали придатні для подальшого використання.
Якось під час полювання їм дісталася цінна знахідка, і заслуга в тому належала Гедеону Спілетові.
Було ЗО квітня. Мисливці зайшли в південно-західну частину лісу Далекого Заходу, до того ж журналіст, випередивши Герберта кроків на п'ятдесят, опинився на якійсь галявині, де густі дерева розступилися і трохи пропускали сонячне проміння.
Гедеона Спілета спочатку здивував п'янкий і гострий запах, що йшов від незнайомих йому рослин із прямим та круглим стеблом із відгалуженнями, на яких китицями цвіли квіти й висіли коробочки з дрібними зернятками. Журналіст зірвав кілька стебел і повернувся до підлітка:
— Глянь, Герберте, що це таке?
— Де ви знайшли цю рослину, пане Спілете?
— Он на тій галявинці. Там повно їх.
— Ну, пане Спілете, — промовив Герберт, — Пенкроф вам не надякується за цю знахідку!
— Невже тютюн?
— Авжеж, хоча й не першосортний, та все ж таки тютюн.
— Ото зрадіє друзяка наш Пенкроф! Ото потішиться! Та, сподіваюся, він не викурить усе до дрібки, хай йому біс! Може, і нам залишить?!
— О, я придумав, пане Снілете, — відповів Герберт. — Не кажімо поки що йому нічого; насушімо листя й. одного чудового дня подаруймо йому набиту тютюном люльку!
— Домовилися, Герберте, і того дня наш славний друг матиме все, що його душа бажає!
Журналіст і підліток набрали вдосталь листя цінної рослини і повернулися до Гранітного палацу, занісши його потайки в приміщення так обережно, ніби Пенкроф був найсуворішим Митним доглядачем.
Сайрес Сміт і Наб були також посвячені у їхню таємницю, а моряк ні про що й не здогадувався весь той досить довгий час, поки належало висушити вузеньке листя, посікти його й трохи підсмажити на розпеченому камінні. На це пішло два місяці, і змовникам пощастило все зробити так, що Пенкроф нічого не помітив, — він був надто заклопотаний роботою на спорудженні судна й повертався до Гранітного палацу тільки пізно ввечері, коли треба готуватися до сну.
Та хай там що, а все ж таки одного разу — випав той день саме на 1 травня — він мусив урвати свою улюблену роботу і вкупі з товаришами взяти участь у незвичайній риболовлі.
Вже кілька днів за дві-три милі від острова Лінкольна плавав велетенський кит. Важко навіть уявити тварину більших розмірів, очевидно, то був південний, або кан-ський, кит.
— От було б щастя, якби ми загарпунили його! — вигукнув моряк. — Був би у нас добрий корабель та гарпун, я перший крикнув би: "Вперед! Здобич тяжка, та варта ризику!"
— Хотів би я побачити, Пенкрофе, як ви орудуєте гарпуном, — сказав Гедеон Спілет. — Цікаве, певно, то було б видовище!
— Цікаве й небезпечне, — мовив інженер. — Та оскільки ми не маємо можливості почати полювання на цю тварину, нічого про це й думати.
— Мене дивує одне: як міг кит запливти у такі далекі широти? — вів далі журналіст.
— Чому ж, пане Спілете? — заперечив Герберт. — Ми перебуваємо саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські моряки накивають "Whale-Fieid" (15), і саме тут, між Новою Зеландією та Америкою у Південній півкулі трапляється найбільше китів.
— Цілковита правда, — відповів Пенкроф. — І найбільше мене дивує те, що ми й досі їх не бачили. Та зрештою, раз ми не можемо до них підпливти, то який з того толк?
І Пенкроф знову взявся до роботи, прикро зітхаючи, бо кожен моряк у глибині душі ще й рибалка, і якщо задоволення від риболовлі залежить від величини рибини, то можете уявити почуття китолова, коли він бачить кита.
(15) Китове поле (англ.). [261]
Якби ж то йшлося тільки про задоволення! Ніхто з колоністів не міг не усвідомлювати, якою корисною була б для них така здобич, як знадобилися б їм для всіляких потреб і ворвань, і сало, й китовий вус!
Та сталося так, що кит ніби й не думав покидати води поблизу острова. І в години, вільні від полювання, Герберт, Гедеон Спілет та Наб, що часом відходив од плити, раз у раз брали далекоглядну трубу й то з вікон Гранітного палацу, то з вишини плоскогір'я Широкий Обрій спостерігали, як кит плаває туди й сюди.
Він забрався у широку бухту Єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Кіготь, рухаючись ніби стрибками за допомогою неймовірно могутнього хвостового плавця і розвиваючи швидкість, що часом сягала дванадцять миль на годину. Іноді він підпливав так близько до острівця, що його можна було роздивитися від голови до хвоста. То справді був типовий південний кит — увесь чорний і з головою, далеко більше сплюснутою, ніж у пів-' нічних китів.
Було видно, як він викидає з ніздрів на велику висоту фонтан пари... чи води, адже, хоч як це дивно, природознавці й китобої досі не дійшли згоди, що ж то таке: водяний фонтан чи тепле повітря, яке видихає кит і яке на холоді відразу стає парою, конденсується і випадає дощем.
Близька присутність величезного морського ссавця не давала спокою колоністам; найбільше про нього думав Пенкроф, який геть утратив спокій і не міг навіть працювати. Це для нього стало ніби насланням, і йому вже так кортіло добути кита, як дитині часом хочеться мати заборонену іграшку. Моряк ним марив, голосно розмовляв уві сні, і,якби мав знаряддя для китобійного полювання та судно, що могло б триматися на воді, він, і хвилини не вагаючись, кинувся б у гонитву за здобиччю...
Але те, чого не могли зробити колоністи, зробив замість них випадок, і 3 травня Наб, виглянувши у кухонне вікно, криком сповістив про те, що кит викинувся на берег острова. Герберт і Гедеон Спілет, що зібралися на полювання, відклали рушниці, Пенкроф покинув сокиру, до них пристали Сайрес Сміт і Наб, і всі кинулися до узбережжя, де лежав кит.
Під час припливу кит викинувся на піщаний берег поблизу мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Цілком очевидно, що тепер йому нелегко було звідти вибратися. У всякому разі, колоністи мусили квапитися, аби при потребі відрізати йому шлях до втечі у відкрите море. [262]
Прихопивши списи й кілки з залізними наконечниками, всі побігли до мису. Вони минули міст через річку Вдячності, перебралися на її правий бік, швидко попростували піщаним берегом моря і за двадцять хвилин були біля океанського велетня, над яким кружляли вже хмари птахів.
— Оце чудовисько! — вигукнув Наб.
Кращого слова й не знайдеш: на березі лежав велетенський австралійський кит завдовжки щонайменше вісімдесят футів і завважки не менш як сто п'ятдесят тисяч , фунтів!
Однак чудовисько, що викинулося на берег, не ворушилося, не било хвостом і не намагалося випливти, поки рівень води у морі був ще досить високий.
Та незабаром, коли настав відплив, і колоністи могли обійти кита з усіх боків, вони збагнули, чому він не ворушиться.
Він здох, а в його лівому боці стримів гарпун.
— Невже в наші краї запливають китобійні судна? — здивувався Гедеон Спілет.
— Чому ви так вирішили? — запитав моряк.
— У його туші гарпун...
— Ет, пане Спілете, це ще нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Траплялося, кит пропливав тисячу миль із гарпуном у боці, і я ніскілечки не здивувався б, якби цього кита поранили на півночі Атлантичного океану, а він приплив здихати на південь Тихого океану!
— І все ж таки... — задумливо мовив Гедеон Спілет, не переконаний Пенкрофовими словами.
— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт. — Огляньмо, гарпун. А що, як китобої, за своїм звичаєм, насікли на ньому назву'свого корабля?
І справді, витягнувши гарпун із китового боку, Пенкроф прочитав напис:
" Марія-Стелла" Ваіііі'ярд |(6)
— Корабель із Вайн'ярда! Корабель із мого міста! —-вигукнув він. — "Марія-Стелла"! їй-Богу, славне китобійне судно! Я його добре знаю! Ех, товариство, судно із Вайн'ярда, китобійне судно із Вайн'ярда!
І моряк, стрясаючи гарпуном, схвильовано повторював дорогу його серцю назву, назву рідного краю!
(16) Порт у штаті Нью-Йорк. (Прим, автора.) [263]
Та оскільки колоністи не могли й сподіватися, що "Марія-Стелла" підпливе до острова і її екіпаж зажадає повернути пораненого кита, поки китова туша не зіпсувалася, вони вирішили розрубати її на частини. Хижі птахи, що вже кілька днів вистежували багату здобич, хотіли, не зволікаючи, захопити її собі, і їх довелося розігнати рушничними пострілами.
Кит виявився самкою, з її сосків текло багато молока, яке, на думку природознавця Діффенбаха, подібне до коров'ячого, не відрізняється від нього ні жирністю, ні кольором, ні смаком.
Свого часу Пенкроф служив на китобійному судні й тепер міг керувати розчленуванням туші за всіма правилами. Праця та була не з приємних і тривала цілих три дні, та жоден із колоністів не відмовився від нагальної роботи, навіть Гедеон Спілет, котрий, як сказав Пенкроф, "зуміє дати собі раду в якій завгодно біді".
Китове сало розрізали на рівні шматки по два з половиною фути завдовжки, потім ділили їх на менші шматки вагою близько тисячі фунтів кожен і топили у величезних глиняних посудинах, доставлених на узбережжя, аби не забруднювати околиць плоскогір'я Широкий Обрій. На цьому колоністи втрачали третину жиру, але його й так було надміру: з одного тільки язика вони натопили шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі. Відтоді вони мали, крім жиру, з якого згодом зможуть добувати стеарин та гліцерин, ще й китовий вус, що також міг знайти застосування, хоч мешканці Гранітного палацу не користувалися ні парасольками, ні корсетами. В китовій пащі з двох боків верхньої щелепи звисало по вісімсот дуже еластичних, звужених донизу рогових пластинок,, ряди яких нагадували два велетенських гребінці з зубцями завдовжки шість футів.