Сто доларів на тиждень! Де так заробиш? У Фризлендерів я отримувала шістдесят і мала цілий день працювати. Крім того, той чортовий психопат часто зривався на мені, коли я щось забувала. А пані Фризлендер мене ненавиділа. Ні, тут мені подобається набагато більше.
— А Кан? — спитав я після коротких роздумів, хоч і розумів, що говорити з нею марно.
— Кан? Я йому непотрібна.
— Можливо, усе навпаки.
— Та нащо я йому здалася? Щоб їсти морозиво і дивитися на вулицю? Ніколи не знаю, про що з ним говорити.
— І все одно, думаю, ви йому потрібні, Кармен. Ви не хочете вернутися?
Вона звела на мене трагічні очі. Вернутися до Фризлендера? У нього вже е нова секретарка, яку може мучити, скільки захоче. Я була б просто божевільною, якби повернулася! Ні, ні, я залишуся тут, поки студія така дурна, щоб викидати на мене стільки грошей.
Я глянув на неї.
— А як звати вашого режисера? — спитав я обережно.
— Режисера? Сильвіо Колмен. Я бачила його лише раз, якихось п'ять хвилин. Смішно, правда?
— Я чув, таке часто трапляється, — заспокоїв я її. — Тут такі правила.
Я роздумував над Кановим листом. Він мене занепокоїв. Я погано спав, тому що боявся одного з тих гидотних снів. На нічні жахіття я чекав ще в ту ніч, коли побачив есесівський фільм, але, хоч як це дивно, цілу ніч спав спокійно. А тепер я намагався пояснити собі, чи причина криється в тому, що той початковий різкий шок перетворився на сміховинну примірку костюмів, і врешті, залишився тільки сором за мій істеричний стан. Я розмірковував над Кановими словами про шок. У ту ніч мені здалося, що я не маю рёагувати так різко, щоб приберегти сили на потім, коли дійсність увірветься в мій світ. Можливо, саме тут, у Голлівуді, мені буде легше звикнути. Можливо, я звикну аж так, що незначний, фальшивий шок викличе в мені зворотну реакцію, оскільки тут все зводиться тільки до сміху та бутафорії. Я мав тримати себе в руках і не перетворюватися на істеричного надломленого чоловіка, який тремтить, тільки кинувши погляд на уніформу. Ця думка виникла в моїй голові рано-вранці, коли я в самій лише піжамі гуляв біля басейну під високим чужим небом, а наді мною шелестіло пальмове гілля, і вона здалася мені дивним, своєрідним, але, можливо, дієвим розв'язанням моїх проблем.
В обід прийшов Танненбаум.
— Що ви відчували, коли вперше знімалися у фільмі разом із нацистами? — запитав я.
— Я не міг спати кілька ночей. А потім звик. Це — найпростіше.
— Справді, — погодився я. — Так воно і є.
— Інша річ, якби я грав у профашистському фільмі. Звісно ж, це — виключено. І не думаю, що такий коли-небудь зніматимуть. Після всього, що накоїли ті свині. — Танненбаум обсмикнув хустинку з червоною облямівкою, яка визирала з верхньої кишені його спортивного піджака. — Гольт розмовляв сьогодні вранці з Сильверсом, і той не заперечує, якщо ви до обіду працюватимете консультантом у нас. Він каже, що ви йому потрібні передусім після обіду та ввечері.
— Тобто Гольт вже купив мене у нього? — запитав я. — Кажуть, щось подібне стається і з голлівудськими зірками.
— Ні, звісно. Він тільки хотів порозпитувати про вас, бо ви йому конче необхідні. У Голлівуді нема жодної людини, яка б сиділа в концтаборі, тільки ви.
Я здригнувся.
— Мабуть, за цей дозвіл Сильверс уже продав йому олійне полотно?
— Не знаю. Але вчора Гольт дивився на Сильверсові картини. Вони йому дуже сподобалися.
У сяйві полудневого сонця я побачив Гольта, який в широких зелених штанах прогулювався навколо басейну. На ньому була ще й кольорова гавайська сорочка з південно-океанським ландшафтом. Він здалеку замахав до мене обома лапами.
— Привіт, Роберте.
— І вам добридень, Містере Гольте. — Він поплескав мене по плечу — жест, який я ненавидів. — Ви ще сердитеся через тих кілька маленьких рисунків? Ми це легко владнаємо.
Якийсь час я не заважав йому молоти язиком. Тоді він нарешті перейшов до справи. Хотів, щоб я перевірив, чи в сценарії немає помилок, а крім того, щоб працював у нього таким собі консультантом з костюмів та сцен із нацистами —1-тільки тоді він зможе зняти все правильно.
— Це два різних завдання, — зауважив я. — Що буде, якщо сценарій виявиться геть непридатний?
— Тоді ми його перепишемо. Але спершу перечитайте. — Гольт трохи спітнів. — Якнайшвидше. Завтра ми починаємо знімати найважливіші сцени. Чи не могли б ви вже сьогодні переглянути його?
Я нічого не відповів. Гольт витягнув із портфеля папку.
— Сто тридцять сторінок, — сказав він. — Дві-три години роботи.
Я нерішуче глянув на жовту папку, але зрештою опанував себе.
— П'ятсот доларів, — запропонував Гольт. — За відгук на кілька сторінок.
— Це дуже справедлива пропозиція, — підтакнув Танненбаум.
— Дві тисячі, — відповів я. Якщо я вже й продавав душу чортові, то хотів віддати за ці гроші всі борги і навіть трохи відкласти на чорний день.
Гольт ледь не розплакався.
— Виключено! — вигукнув він.
— Добре, — погодився я. — Так навіть краще. Повірте, я з ненавистю згадую ті часи.
— Тисяча, — запропонував Гольт. — Тільки для вас.
— Дві тисячі. Хіба це гроші для чоловіка, який має колекцію імпресіоністів!
— Це нечесно, — сказав Гольт. — І плачу не я, а студія.
— Тим більше.
— Тисяча п'ятсот, — скрегочучи зубами, сказав Гольт. — І триста доларів щотижня за роботу консультанта.
— Добре, — погодився я. — І я хочу машину, поки працюватиму у вас. Ще одна умова: після обіду я вільний.
— Оце так угода! — вигукнув Танненбаум. — Як у кінозірки.
Гольт пропустив це повз вуха. Він знав, що я вже орієнтуюся в гонорарах кінозірок.
— Добре, Роберте, — сказав він рішуче. — Залишаю вам сценарій. Відразу беріться до роботи: це терміново.
— Почну, щойно отримаю тисячу доларів авансу, Джо, — дуже ґречно відповів я.
— Якщо ви працюватимете в мене тільки півдня, я, звісно, буду змушений скоротити і вашу зарплату, — заявив Сильверс. — Скажімо, наполовину. Це ж справедливо, хіба ж ні?
— Слово "справедливо" я чув сьогодні вже кілька разів, — відповів я. — І щоразу недоречно.
Сильверс витягнув ноги на світло-блакитному дивані.
— Вважаю мою пропозицію не тільки справедливою, а й щедрою. Я даю вам можливість заробити багато грошей в іншій царині. Замість того, щоб звільнити вас, я згідний, щоб ви працювали в мене тільки час від часу. Ви мали б бути мені вдячний.
— На жаль, це не так, — відповів я. — Ліпше звільніть мене. Якщо хочете, можемо укласти договір з перемінною ставкою: низька зарплата, але пайова участь в угодах.
Сильверс глянув на мене, як на рідкісну комаху.
— Хіба ж ви вмієте продавати! — сказав він зневажливо. — На одних тільки комісійних ви з голоду помрете.
Він щоразу дратувався, коли хтось сумнівався в тому, що продаж картин вимагає божественної геніальності:
— Я для вас стараюся, пробиваю вам якусь роботу в кіно, а ви…
— Містере Сильверс, — перебив я його спокійно. — Облишмо це. Ви ж хочете продати картини не мені, а моєму клієнтові Гольту.
Я за те, щоб ви все обставили йому як велетенську люб'язність, і впевнений, що він удячно купуватиме у вас картини й надалі. Але зовсім не хочу, щоб ви вимагали вдячності від мене, бо саме ви маєте мені дякувати. Те, що ви мене навчили, просто прекрасно: найвища ціль будь-якого старанного торговця полягає в тому, щоб не тільки обдерти клієнта, як липку, але й змусити його за це дякувати. Ви справді майстер своєї справи, але мені це не потрібно.
Раптом Сильверс аж потемнів на обличчі. Здавалося, за кілька секунд він постарів на двадцять років.
— Он як, — промовив він тихо. — Вам це не потрібно. А що маю від життя я? Ви розважаєтеся на вечірках з коктейлями за мої гроші, Ви на двадцять п'ять років за мене молодший, а я маю сидіти в цьому готелі і, наче старий павук, чекати на клієнтів. Я виховую вас, як власного сина, а ви сердитеся, коли я точу об вас мої змучені пазурі! Невже мені й пожартувати тепер не можна?
Я пронизливо глянув на нього. Вже знав усі його трюки зі смертю, хворобами і розмовами про те, що на той світ ніхто не візьме з собою жодної картини. Тому краще продати їх симпатичним клієнтам тут, на землі, хай навіть зі збитками — поки він іще живий, бо зосталося йому вже зовсім не довго. Я й сам якось готував пляшечки з ліками, коли змучений і блідий Сильверс — його вірна дружина обережно загримувала його обличчя в смертельно-блідий колір у синьому халаті влігся в ліжко, щоб "зі збитком" продати нафтовому магнату з Техасу жахливу картину з зображенням велетенського мертвого жокея з конем. Я навіть додумався поміняти звичний Сильверсовий червоний халат на синій, бо на синьому тлі його хвороблива блідість проступала ще краще. Я навіть двічі переривав їхню розмову, бо приносив Сильверсові ліки, які той обов'язково мав випити, — то була звичайна горілка, і знову ж таки, саме я запропонував Сильверсові пити саме її, а не віскі, бо горілка не мала запаху, а добрий техаський ніс віскі рознюхав би і на двадцятиметровій відстані. Врешті-решт, Сильверс уже геть слабким голосом конаючої людини продиктував мені умови договору — на цій угоді він заробив двадцять тисяч доларів. Коли я почув суму, то за звичкою відразу округлив очі, щоб таким чином висловити мій німий протест, а тоді покірно похитав головою. Усі ці невичерпні Сильверсові трюки я вже дуже добре вивчив, він називав їх "мистецьким замилюванням очей", але цих нових гірких ноток я ще не чув, як і не бачив досі ознак справжнього виснаження на його обличчі.
— Вам не шкодить цей клімат? — запитав я.
— До чого тут клімат! Та я просто гину від нудьги! Уявіть собі, — сказав він, — з нудьги запрошую дівчину, з якою познайомився біля басейну — вродлива пустопорожня дев'ятнадцятирічна білявка, хоч з віком тут треба дуже пильнувати: курчатка запевняють, що вже повнолітні, а під дверима вже чатує їхня матуся, щоб видерти через шан: таж якнайбільше грошей — отож, запрошую я її повечеряти і вона погоджується. Ми замовляємо шампанське, креветки під соусом "Таузендайленд", біфштекси — стіл сервірують тут, нагорі, наїдки просто божественні. У мене піднімається настрій, я забуваю про своє безутішне життя, ми йдемо у спальню, і що стається?
— Вона кричить із вікна, що її ґвалтують. Поліція, поліція! Правильно?
Сильверс кілька секунд здивовано це обмірковував.
— І таке буває?
— Мій сусід Скотт пояснив мені, що це один із найпростіших способів шантажу.
— Оце так! Ні, не те.