Невеличкий будинок або десяток розкішних жінок. Цілий тиждень у "Червоному млині". Восьмимісячна пенсія інваліда війни.
— Годі…
Входить Генріх Кроль у смугастих штанях з велосипедними защіпками.
— Це, певне, звеселить вашу вірнопідданську душу, — кажу я і підкидаю в повітря золоту монету.
Генріх підхоплює її і дивиться на неї вологими очима.
— Його величність… — схвильовано мурмоче він. — Які були часи! Ми мали власну армію!
— Для кого добрі, а для кого й погані,— зауважую я.
Генріх кидає на мене обурений погляд.
— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж тепер?
— Можливо!
— Не можливо, а безперечно! У нас був лад, тверда валюта, не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви і з цим не згодні?
— Цілком згоден,
— Ну от! А що ми тепер маємо?
— Безладдя, п'ять мільйонів безробітних, дуту економіку, до того ж ми переможений народ, — відповідаю я.
Генріх спантеличений. Він не думав, що я так легко погоджуся з ним.
— Ну от, — знов каже він. — Тепер ми сидимо в лайні, а тоді купались, як сир у маслі. Висновки з цього ви, мабуть, можете зробити й самі?
— Не впевнений. Які ж саме?
— З біса прості! Треба, щоб у нас знов був кайзер і солідний національний уряд!
— Стривайте! — кажу я. — Ви забули одне дуже важливе слово: "тому". А в ньому все лихо. Саме через нього сьогодні мільйони людей, схожих на вас, задерши хоботи, трублять таку нісенітницю. Коротке слово "тому".
— Що? — питає Генріх, нічого не розуміючи.
— "Тому"! — ще раз кажу я. — Вся справа в слові "тому"! Ми маємо п'ять мільйонів безробітних, інфляцію і нас переможено тому, що до того в нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що той уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він ту війну програв. Отож ми й сидимо тепер у лайні! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб усе налагодилось, а, навпаки, пильнувати, щоб вони не повернулися, тому що вони знову втягнуть нас у війну і посадять у лайно. Ви й ваші однодумці кажете: колись було добре, а тепер погано, повернімо колишній уряд! А насправді нам тепер погано тому, що ми мали такий уряд, отже, його треба послати під три чорти! Зрозуміло? Вся справа в слові "тому"! А ваші однодумці радо забувають про це! Тому!
— Дурниці! — розлючено реве Генріх. — Ви комуніст!
Георг вибухає шаленим реготом.
— Для Генріха кожен, хто не належить до крайніх правих, — комуніст.
Генріх випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але тієї миті заходить Курт Бах.
— Пане Кролю, — звертається він до Генріха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: "Тут спочиває бляхар Кварц"?
— Що?
— Ангел на пам'ятнику для Кварца.
— Звичайно, з правого, — каже Георг. — Ангели завжди стоять з правого боку.
Генріх із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам'ятниками.
— Я йду з вами, — невдоволено каже він і кладе золоту монету на стіл.
Курт Бах бачить її і бере в руки.
— От були часи, — мрійливо каже він.
— І для вас також, — зауважує Георг. — Чим же вони для вас були гарні?
— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п'ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких монет, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.
Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знов стає старший на десять років.
Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх надає своєму ситому обличчю загрозливого виразу й вигукує:
— Шо покотяться голови!
— Що він сказав? — здивовано питаю я Георга. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два родичі з двох ворожих таборів побраталися?
Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.
— Можливо, — каже він. — Але якщо так, то це вже небезпечно. І знаєш, що найгірше? Вісімнадцятого року Генріх був завзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його засуджувати війну, і вона знов стала для нього веселою пригодою. — Георг ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж гидко, як подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Правду про війну могли б сказати лише мертві: тільки вони пережили її до кінця.
Він дивиться на мене.
— Пережили? — перепитую я. — Перемерли!
— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам'ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він надягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.
— Ізабелло! — здивовано вигукую я.
Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще кіколи не здавалася мені такою вродливою, як тепер, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.
Після обіду випав дощ, і сад виблискує росою та сонцем. Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабелла одягнена у вечірню сукню з дуже м'якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певне, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад із надгробками, будівлі й прибуток за п'ять наступних років. Вона ще ніколи не надягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спершу золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Але браслет так не зворушує мене, як монета.
— Ти чуєш їх? — питає Ізабелла. — Вони напилися, досхочу напилися й тепер глухо, задоволено гудуть, як мільйони бджіл.
— Хто?
— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?
— А вони можуть кричати?
— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?
— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.
Ізабелла сміється.
— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, наче самшитом. Крім того, ти зчиняєш такий галас — тому й не чуєш нічого.
— Я зчиняю галас? Як це?
— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний галас, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший галас, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж такі крикливі.
— Що ж у мені галасує?
— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…
— Марнославство? Я не марнославний.
— Звичайно, марнославний.
— Анітрохи, — заперечую я, хоч знаю, що кажу неправду.
Ізабелла швидко цілує мене.
— Не стомлюй мене, Рудольфеї Завжди ти чіпляєшся до назв. А тебе ж, власне, теж звати не Рудольф, правда? Як же тебе звати?
— Людвіг, — здивовано кажу я. Це вперше вона питає мене про ім'я.
— Ага, Людвіг. Ти ніколи не стомлювався від свого імені?
— Стомлювався. І навіть від самого себе.
Вона киває головою, ніби це найзвичайніша річ у світі.
— То зміни його. Чому ти не хочеш бути Рудольфом? Або кимось іншим. Поїдь звідси в якусь іншу країну. Кожне ім'я — інша країна.
— Мене назвали Людвігом. Як я можу змінити ім'я? Всі ж знають, що я Людвіг.
Ізабелла, мабуть, не слухає мене.
— Я теж скоро поїду звідси, — каже вона. — Я відчуваю це. Я стомлена і змучена своєю втомою. Все вже стає якимось порожнім, сповненим прощання, туги й очікування.
Я дивлюся на неї, і мене охоплює раптовий страх. Що вона має на увазі?
— Адже кожне з нас змінюється, — кажу я.
Ізабелла дивиться вниз на місто.
— Я маю на увазі не це, Рудольфе. Мені здається, що є ще якась зміна. Більша. Така, як смерть. Може, це і є смерть. — Ізабелла киває головою, не дивлячись на мене. — Все нею пахне, — шепоче вона. — Навіть дерева й туман. Уночі вона капає з неба. Тіні сповнені нею. А в усьому тілі — втома. Вона закралася туди. Я вже не хочу гуляти,
Рудольфе. З тобою було добре, хоч ти й не розумів мене. Принаймні ти був біля мене. А то я почувала б себе зовсім самітною.
Я не знаю, що вона має на увазі. Це якась дивна мить. Довкола стає дуже тихо, жоден листок не ворухнеться на дереві, тільки Ізабеллина рука з довгими пальцями гладить спинку плетеного крісла, і ледь чутно подзенькує браслет із зелених каменів. Призахідне сонце надає її обличчю такого теплого кольору, що сама думка про смерть здається безглуздою, — проте, незважаючи на це, мене охоплює таке почуття, ніби холод справді здіймається хвилею, як нечутний страх, ніби може трапитись таке, що Ізабелли не стане, коли знов повіє вітер. Та раптом справді здіймається вітер, він шумить у верховіттях дерев, марення зникає, Ізабелла випростується й усміхається.
— Є багато способів смерті,— каже вона. — Бідний Рудольфе! Ти знаєш лише один. Щасливий Рудольфе! Вставай, ходімо в будинок.
— Я кохаю тебе, — кажу я.
Вона сміється ще дужче.
— Називай це як хочеш. Що таке вітер і що таке тиша? Вони зовсім різні, і все-таки це те саме. Я просто каталася на розмальованих конях каруселі і в золотих гондолах, оббитих синім оксамитом, які не лише крутяться, а й гойдаються вгору і вниз. Тобі не подобаються гондоли, правда ж?
— Не подобаються. Я колись волів сидіти на лакованих оленях і левах. Але з тобою я катався б і в гондолах.
Ізабелла цілує мене.
— Музика! — тихо скрикує вона. — І світло каруселі в тумані! Де ділася наша юність, Рудольфе?
— Справді, де? — кажу я, і на очах у мене, сам не знаю чому, виступають сльози. — А вона в нас була?
— Хтозна!
Ізабелла підводиться. В листі над нами чути шарудіння. В червоному світлі призахідного сонця я бачу, що якийсь птах капнув мені на піджак — з лівого боку, там, де серце. Ізабелла помічає це й заходиться сміхом. Я легенько витираю хусточкою слід глузливої берестянки.
— Ти моя юність, — кажу я. — Тепер я знаю. Ти все, що з нею пов'язане. Геть усе. Навіть те, що починаєш розуміти аж тоді, коли втрачаєш його.
А хіба я втрачаю її? Що це я кажу? Хіба вона коли-небудь була моя? І чому я маю втрачати її? Тому, що вона так сказала? Чи тому, що зненацька з'явився цей холодний, нечутний страх? Вона ж не раз уже казала таке, і мене так часто охоплював страх.
— Я кохаю тебе, Ізабелло, — знов кажу я. — Кохаю більше, ніж сам гадав.