Мануель знову підніс до очей бінокль. Кілька чоловік па ного крайньому лівому фланзі бігли до фашистських танків, які, мабуть, не стріляли, бо ніхто з тих, хто біг, не падав. Але... Мануель крутив гвинт бінокля, збільшував видимість, удивлявся и дощову завісу: ті йшли з піднятими руками. Вопи переходили до ворога.
Рота, яка просувалася за ними, відокремлена від них складкою землі, не бачила їх.
Позад цих цяток, що бігли, розмахуючи піднятими руками, як комахи вусиками, місцевість збігала вниз. Вона спускалася до самого Мадріда. Мануель згадав, що після приходу новобранців на квартирах знайшли фашистські написи.
Позаду стріляли інші роти. Вони йшли на смерть, думаючи, що перша рота попереду. Невже капітан не впізнає італійські танки?
Капітана привезли загорнутого в ковдру (евакуаційний пункт містився позад командного пункту Мануеля). Також мертвого. З кулею в крижах.
Це був один з найкращих офіцерів бригади, колишній голова аранхуеської делегації. Він лежав скоцюрблений, на його сивих вусах блищали дощові краплі.
Серед новобранців були фалангісти, вони ж і стріляли офіцерам у стіну.
Правий фланг просувався вперед.
— Політичний комісар щойно порішив на місці одного молодчика,— сказав шофер.
Мануель передав командування й з усім своїм резервом помчав на лівий фланг.
Виконуючи наказ "не йти із співом "Інтернаціоналу" попереду своїх військ", політичний комісар бригади Гартнер розташувався в сосновому бору на краю першої долини, тієї, по якій наступали ворожі танки.
До нього підбіг один з бійців. Це був один з ветеранів — Рамон. Серед новобранців лівого флангу Мануель розставив до п'ятдесяти бійців з Аранхуеса.
— Товаришу комісар, серед новобранців є шість пегід-ників, які хочуть убити підполковника. їх шестеро. Вони хочуть перейти на той бік. Вони гадали, що я їхній спільник. Вони сказали: зачекаємо на інших. Потім вони сказали: капітана уколошкали, майора теж, тепер треба зайнятися тим у полотняній куртці. Щодо капітана, то це правда! От мерзотники!
— Я знаю...
— Вони хочуть перейти на той бік. У підполковника, мабуть, мають стріляти інші. Коли вони це сказали, я їм відповів: почекайте, почекайте, в мене теж є хлопці, які хочуть перебратися туди. "Гаразд",— сказали вони. І я прибіг сюди.
— Як же їх наздогнати? Вся лінія фронту просувається вперед.
— Ні, ці сидять на місці. Вопи вичікують, коли підійдуть ворожі танки. Певне, змовилися. До того ж є хлопці, які кричать, що треба тікати, бо, мовляв, нам не встояти нроти танків. Тільки кричать чудернацько. Навмисне. Тож друзі послали мене сюди.
— А що твііі полковий комісар?
— Загинув.
У розпорядженні Гартпера було десять аранхуеських бійців.
— Хлопці,— сказав він,— на передовій є зрадники. Вони вбили капітана. Вони хочуть убити підполковника іі перейти до фашистів.
Комісар обмінявся мундиром з одним із бійців і наказав йому нікуди не йти звідси. Його старанно поголене ромбоподібне обличчя здавалося простакуватим, коли воно нічого не виражало, а особливо коли Гартнер хотів, щоб воно було таким; тепер Же, коли він скинув свій формений кашкет і надяг піскового кольору кепі на свою чуприну, з якої вже через кілька хвилин заструмувала вода, воно прибрало взагалі придуркуватого вигляду. Залишивши за себе полкового комісара, він пішов зі своїми людьми.
На цій горбистій місцевості всі дороги сходилися або біля командного пункту Мануеля й евакуаційного пункту, або біля тієї дороги, по якій Рамон вів Гартнера.
За маленьким сосновим бором справді бігли двоє піхотинців, один з яких мовив:
— Ходімте, хлопці, бо їх колошматять!
— Ось вони,— сказав Рамон комісарові.
— З тих шістьох?
— Ні, з тих, хто тікає. їм більше ніде пройти.
— Куди? — крикнув Гартнер.— Ви не заблукали?
Ті шестеро новобранців, може, ніколи його не бачили; вони знали тільки свого полкового комісара. А ці, безперечно, часто його зустрічали, але зараз вони не думали про нього. Воші взагалі ні про що не думали.
— Кажу тобі, їх колошматять! Більш нема СИЛИ триматися. А танки! Через півгодини нас відріжуть і всіх переб'ють.
— Позаду Мадрід.
— Мені начхати,— відповів другий; це був гарний хлопець, який, очевидно, зовсім очманів.— Якби наші командири знали свою справу, не доводилося б тікати. Ходімо! Рятуйся, хто може!
Все це нагадувало радше гавкіт під дощем, ніж розмову.
Гартиер стояв перед одним з бійців, паблизивши до нього свос широке обличчя з украй маленьким ротом. Той опустив рушницю.
— Послухай, ти, свиняче рило, хочеш заробити нашивки? Якщо тобі дуже подобається лізти під танки, то, будь ласка, лізь, але якщо ти підбиватимеш на це товаришів, я тебе...
Bin упав у багнюку, отримавши від Рамопа удар під ребра. Обох бійців роззброїли й під вартою повели в тил. Гарт-нер побіг далі. Рудуваті шинелі його людей під дощем посивіли.
Шестеро, про яких розповів Рамоп, чекали, сховавшись у ямі завглибшки з чотири метри. Зустріч була вельми тепла.
— Ось хлопці,— сказав їм Рамоп, мовби знайомлячи з ними Гартнера та його людей.
— Ну що, йдемо? — спитав комісар.
— Зачекай,— сказав один, який, здавалося, командував шісткою.— Інші ще там, нагорі.
— Хто? — спитав Гартнер, вдаючи, що він дивується.
— Ти надто допитливий.
— Та мені начхати. Мене тільки цікавить, чи надійні хікищі, бо u мене є, зброя. Але не для будь-кого. Скількох візьмемо?
— Нас шістьох.
— Ми з товаришами можемо зараз же дістати десять ручних кулеметів.
— Ні, підемо тільки ми шестеро.
— Це не дрібниці, це кулемети калібру сім цілих і шістдесят п'ять сотих з великою обоймою.
Той ляспув по своїй рушниці, знизавши плечима.
— Нам вони не потрібні,— сказав одип з шістьох.— Ллє, па мою думку, це нам може знадобитися. Навіть усі десять.
Перший згодився, ніби віп пе міг не послухатися. В того, хто щойно розмовляв, були тонкі руки. Це — фалангіст, подумав комісар.
— Розумієш,— провадив Гартнер, звертаючись до новобранця, який говорив перший,— це пе твоя пукавка: кулемет калібру сім цілих і шістдесят п'ять сотих — не дамський пістолет, ось на, подивись: береш велику обойму, ось так. Заряджаєш, ось так. І в тебе п'ятдесят пабоїв. Л що вас шестеро, то вийде по вісім куль на рило. Руки вгору!
Новобранець, який говорив перший, тільки-по простяг руку до рушниці, враз звалився в калюжу з простреленою головою. Кров розпливалася по воді, чорна під низьким небом. Ворожі танки й далі паближалися.
Товариші Гартнера взяли ішпих п'ятьох новобранців па приціл і попелп. Перед хутором вони зустріли Мануеля з ва-говозамп. Гартнер стрибнув у Мапуелеву машину н розповів ііому про те, що сталося. Мануель уже послав на лівиіі фланг протитанковий взвод зі свого резерву.
Через кілька хвилин фашистські танки зіштовхнуться з цим взводом. Якщо центр витримає, резерви замінять лівий фланг, правиіі фланг і далі просуватиметься вперед, і все буде добре. Інакше...
В центрі були аранхуеські бійці й всі ті, хто до них приєднався: колишні ополченці Мадріда, Толедо, Тахо, навіть Сьєрри, міські робітники, хлібороби, наймити, дрібні землевласники, металісти й перукарі, текстильники и булочники. Вони билися тепер на місцевості з низькими кам'яними стінами, паралельними, як криві на картах генерального штабу; вони пе могли не бачити, що коли ворожі танки просунуться ще на два кілометри (п'ять-десять хвилин їзди), то ніхто з них не вибереться звідти живий. Мануель наказав триматися, і вони трималися, чіпляючись за каміння, припадаючи до складок землі, ховаючись за надто низькими стовбурами дерев, під вогнем ворожих мінометів спереду й ззаду, під перехресним вогнем кулеметів, під снарядами важкої артилерії, що шукала їх за дощовою завісою. Мануель спочатку об'їхав центр і бачив, як один за одним падали його люди, яких засипала земля, що злітала від нових і нових снарядів. Крізь гейзери, які зорана земля на багатьох кілометрах, наче в люті, здіймала в небо, жбурляючи в зимовий дощ свій град грудок, каміння й ран, Мануель побачив хвилю ворожих багнетів, що наближалася. ВОНИ не блищали, бо дощ розчиняв усе, що кидала йому земля, але Мануель відчував ці багнети, наче вони були спрямовані на нього. Сталася якась метушня в глибині дощової завіси довкола численних низьких мурів, і ворожа хвиля (цього разу це були не марокканці) відринула, ніби її розчавили не старі ополченці, а нескінченний дощ, який уже перемішував з землею багато мертвих тіл і відкидав до невидимих окопів хвилі ворога, розкидані й пошматовані, під гуркіт вибухів, так само незліченних, як і його краплі.
Чотири рази фашистська піхота вступала в рукопашний бій і чотири рази розчинялася в неосяжній водяній завісі.
Фронт тримався. Але, прорвавши Мануелів лівпй фланг, танки правого флангу фашистів насувалися на протитанковий взвод.
Цим взводом командував Пепе. Всі динамітники перших місяців війни, що залишилися живими й мали бодай найменші здібності до командування, тепер були командирами.
Пепе бурчав: "Шкода, що нема тут зі мною давнього друга Гонсалеса, ми проробили б з ним один маленький фокус". Гонсалес воював у Університетському містечку. І водночас Пепе радів: "Зараз ми дещо їм покажемо, вони цього ніколи не забудуть!" Фашистські танки, яких на досить великій відстані супроводжувала піхота, поспішали до першої долини, щоб сховатися там від республіканської артилерії. В кожній долині Сьєрри є шосе або путівець: ваговози вчасно доставили Пепе та його бійців.
Обабіч дороги місцевість була досить відкрита, лише подекуди видніли соснові гаї, чорні під дощем. Бійці Пепе залягли, витягтись на мокрій сосновій хвої, вдихаючи грибний запах.
У долину праворуч від дороги в'їхав перший танк. Це був німецький танк, швидкохідний і дуже рухливий. Усім динамітникам здавалося, що під цим безперервним дощем він повинен був затриматися. Поперед танка бігла зграя здичавілих собак, що повтікали в Сьєрру.
З'явилися інші танки. Пепе не бачив землі за чагарями, і тому здавалося, що танки наближаються чвалом, то перехиляючи, то підкидаючи свою башту, як коні голову. Вони вже стріляли, і їхні гусениці, здавалося, дзвеніли не стукотом механізму, який дощ доносив до динамітників, а тріскотом усіх кулеметів. Пепе звик до кулеметів і танків.
Він вичікував.
Зціпивши зуби, він відкрив вогонь.
Машина може мати змучений вигляд.