Так він і не дізнався, хто його почастував.
Але я не про те хотів розповісти. Бачиш, стара Сюзен полюбляла зеленого змія. При кожній нагоді, бувало, так насмикається, як той чіп. її дочки, сини й старий — усі мусили очей з неї не спускати, щоб він не потрапив їй до рук.
— Щоб хто не потрапив? — не зрозуміла Сексон.
— Та той самий зелений змій. А, тобі не ясно? Це так тоді любили називати горілку. Ну, отож одного дня всі зібралися йти. Це було в околиці, званій Бодіге, — вони вже перебралися туди з Орегону. Стара Сюзен заявила, що не може й кроку ступити, так їй ревматизм допікає, і лишилася вдома. Та в хаті була двогалонова сулія горілки, і рідня втямила, що до чого. Отже, перед тим, як піти, наказали одному з онуків вилізти на високе дерево на подвір'ї і прив'язати сулію до гілки футів шістдесят над землею. Та дарма: повернувшись увечері додому, вони знайшли стару на кухні, п'яну, як дим.
— То вона вилізла на дерево? — поспитала Сексон, коли Біллі замовк, не доказавши.
— Таке!.. — переможно засміявся він. — Вона просто під самісіньку сулію підставила балію, притягла свою стару рушницю, стрельнула, і сулія розскочилася на скалки. Ну й висьорбала всю горілку з балії, та й годі.
Сексон задрімала, але знову почулося якесь шамотіння, цим разом ближче, а її напружена уява почала малювати хижого звіра, що скрадається до них з гущини.
— Біллі,— прошепотіла вона.
— Я й сам прислухаюся, — почувся його зовсім не сонний голос.
— Може, це пантера… Чи дика кицька?
— Ні, це неможливо. Усіх хижаків тут давно повинищувано. Ми ж у мирному фермерському краю.
Вітер сколихнув листя, і Сексон здригнулася. Таємниче сюрчання цвіркуна підозріло раптово урвалося, і тоді щось глухо, але важко гупнуло, аж Біллі й Сексон схопилися й сіли. Потім усе замовкло, і вони знову полягали, хоч тепер їм уже сама тиша видавалася непевною.
— Ху, — полегшено зітхнув Біллі.— Немовби я не знаю, що воно за штука! Звичайнісінький трусик. Я чув, як свійські трусики стукають задніми лапками об долівку, коли плигають.
Марно Сексон силкувалася заснути. Пісок щохвилини ставав мулькіший, і кістки й усе тіло нестерпуче нили. І хоч вона розуміла, що жодної небезпеки немає, уява її невтомно снувала жахливі картини.
Почулися нові звуки. То було вже не шарудіння й не шамотня — виглядало так, ніби чиєсь здорове тіло продиралося між кущів. Деколи тріщали й ламались гілки, а одного разу вони виразно почули, як розсунулося під чиїмсь напором гілля й тоді знову зійшлося.
— Якщо то була пантера, то це вже слон, — похмуро зауважив Біллі.— І важке яке — ти тільки послухай! І воно наближається.
Звуки часом стихали, але потім щоразу чулися голосніше й ближче. Біллі знову сів і обхопив рукою Сексон, котра теж підвелася.
— Я й на хвильку очей не стулив, — поскаржився Біллі.— Чуєш?., ось ізнову… Якби хоч його видко!
— А чи не ведмідь це? Бо щось дуже голосно ступає,— озвалася Сексон, мало зубами не цокотячи — чи то від збудження, чи то від нічної прохолоди.
— Та вже ж не цвіркун.
Біллі відкинув був укривало, але Сексон схопила його за руку.
— Куди ти?
— Я не страхополох, але бий мене сила божа, коли ця рахуба мене не дратує. Я мушу побачити її в живі очі, а то ще й справді злякаюся. Я тільки на вивідки. Не бійся, я стерегтимуся.
Ніч була така темна, що ледве Біллі відійшов на один крок, як його постать зникла з очей. Сексон сиділа й наслухалася. Загадкові звуки припинилися, чути було тільки хруст гілля там, де проходив Біллі. За кілька хвилин Біллі повернувся й заліг під укривала.
— Я, мабуть, сполохав його. В нього непогані вуха, і тільки-но воно почуло мою ходу, як ураз заховалося. А я вже ж ішов так обережно!.. О боже, знову!
Вони обоє схопилися. Сексон штовхнула Біллі ліктем.
— Оно, — ледве чутно прошепотіла вона. — Я чую, як воно дихає… Мало не сопе.
Хруснула гілка, але так близько й лунко, що обоє підскочили, як ошпарені.
— Ну, вже годі — не дозволю з себе так глузувати! — люто скрикнув Біллі.— А то воно й на голову нам сяде!
— Що ж ти хочеш зробити?.. — занепокоєно спитала Сексон.
— Репетуватиму як на живіт. Уже ж примушу його вилізти на видноту.
Біллі глибоко вдихнув повітря й одчайдушно заверещав. Наслідок був понад усякі сподівання, і серце Сексон заніміло з жаху. У темряві враз ізнявся дикий гвалт і метушня. Затріщало гілля і загупали важкі тіла, стрибаючи в різні боки. Біллі й Сексон полегшено зітхнули, коли всі ці звуки почали даленіти і скоро зовсім завмерли.
— Ну що ти на це скажеш? — пролунав серед мертвої тиші голос Біллі.— Всі, хто бачив мене на рингу, казали, що я нічого не боюся. Добре, що ніхто з них не бачив мене допіру… — Біллі аж застогнав. — 3 мене вже досить цього клятого піску. Я краще розкладу багаття.
Це було не важко. Під попелом ще тлів жар, і гіллячки, кинуті зверху, невдовзі спалахнули. З імлистого неба прозирало декілька зірок. Біллі глянув на них і рішуче налагодився йти.
— Куди ти знову? — озвалася Сексон.
— Так, я просто щось надумав, — ухильно відповів він і сміливо ступив поза освіт багаття.
Сексон сиділа, натягнувши укривало під саму шию, і дивувалася з Біллиної відваги. Він же навіть і сокири не взяв, хоч подався в той бік, де зникли ті загадкові звірі.
Хвилин за десять Біллі повернувся, широко посміхаючись.
— Ото чортовиння мене налякало! Скоро я й власної тіні почну жахатися… Що то було? Ху!.. Ти нізащо в світі не вгадаєш! То череда телят; і вони перестрашилися ще гірше за нас.
Викуривши цигарку біля багаття, Біллі заліз під укривало поряд із Сексон.
— Ну та й фермер буде з мене, — бурчав він, — якщо череда телят здатна загнати мені душу в п'яти. Я певний, що твій або мій батько й оком були б не зморгнули! Народ тепер на пси зійшов, ось у чім річ.
— І зовсім ні! — обурилася Сексон. — Народ який був, такий і є. Ми не менш наполегливі, ніж наші діди, та ще й до того здоровіші. Просто ми зросли за інших умов. Ціле своє життя ми жили в місті. Ми звикли до міських звуків і речей і не знаємо сільських. Виростали ми далеко від природи, оце й уся причина. А тепер ми з тобою хочемо стати ближче до природи. Постривай, незабаром ми спатимемо просто неба не згірш від наших батьків.
— Тільки не на піску, — пробубонів Біллі.
— Добре, не на піску, це ми сьогодні одразу й назавше зрозуміли. А тепер цить, і нумо спати!
Страхи їхні розвіялися, зате пісок, що прикував тепер до себе всю увагу Сексон та Біллі, дошкуляв їхнім бокам ще немилосердніше. Біллі задрімав перший, але Сексон задрімала аж тоді, коли десь оддалеки заспівали півні. Та все-таки пісок муляв, і сон їхній був неспокійний.
Тільки засіріло, Біллі виліз з-під укривала і розклав палахке багаття. Сексон, тремтячи, підсунулася ближче до вогню. Вони обоє були виснажені, очі їм позападали. Сексон раптом засміялася. Біллі неохоче пристав до неї, але коли погляд його впав на кавника, він повеселішав і відразу поставив його на вогонь.
РОЗДІЛ III
Від Окленда до Сан-Хозе сорок миль, і Сексон з Біллі легко пройшли цю відстань за три дні. Дорогою їм більше не траплялися балакучі й сердиті монтери і взагалі рідко бували нагоди побалакати з подорожніми. Щоправда, і на північ, і на південь тяглося чимало бурлак зі скрученими укривалами за плечима, але з розмов із ними Сексон скоро зрозуміла, що вони мало, а то й зовсім нічого не тямлять у фермерстві. То були переважно старі, висилені або отупілі люди, що їхні думки обмежувалися працею: де краще платять, де краще платили; проте місцевості, які вони називали, лежали десь дуже далеко звідси. Сексон тільки те від них і дізналася, що ця сторона, де вони тепер з Біллі простували, "дрібно-фермерська" і що господарі тут не часто беруть наймитів на роботу, а як і беруть, то самих португальців.
Самі фермери були непривітні. Часто котрийсь проїздив повз Сексон і Біллі порожнім возом, але жоден не сказав: сідайте, підвезу. Коли принагідно Сексон розпитувала кого з них, в їхніх поглядах проступав подив або підозріливість і відповідали вони ухильно чи й просто жартом.
— Які це в чорта американці! — дратувався Біллі.— У давнину люди були привітніші.
Сексон пригадала свою останню розмову з Томом.
— Такий дух часу, Біллі. Дух змінився. До того ж вони живуть заблизько до міста. Хай-но ми відійдемо далі — там люди напевно привітніші.
— Ат, чортове кодло! — не уймався Біллі.
— Може, вони й мають слушність, — засміялася Сексон. — Либонь, не один з тих скебів, яким ти дався взнаки, був їм ріднею.
— Коли б же хоч так! — запально скрикнув Біллі.— Та все-таки, якби в мене було хоча б і десять тисяч акрів, я б не коношився перед подорожнім з клунком за плечима. Чим той бурлака гірший за мене? У кожному разі я б не квапився з висновками.
Біллі напитував роботи спочатку підряд на всіх фермах, а далі тільки на більших. Але відповідь бувала все та сама: роботи нема. Лише декотрі фермери казали, що після першого дощу потребуватимуть орача. Де-не-де вже й почали орати сухий непокроплений грунт, проте більшість господарів чекала на дощ.
— А хіба ти вмієш орати? — здивувалася Сексон.
— Ні, але не святі горшки ліплять. До того ж я повчусь у першого плугатаря, що нам стрінеться.
Другого дня така нагода трапилася. Біллі виліз на тин, що обгороджував невеличке поле, і став приглядатися до дідка за плугом.
— Пхе! Простішого й у світі нема, — зневажливо приказував Біллі.— Якщо оце старе дрантя здатне ходити за одним плугом, то я й за двома потраплю.
— То піди й спробуй, — відказала Сексон.
— Навіщо?
— Ех ти, страхополох! — усміхаючись, піддражнила його Сексон. — Тобі треба тільки попросити його. Найбільше, що він може зробити, — це відмовити. Ну, й що з того? Ти ж двадцять раундів витримав проти Чікагського Страхіття і не поступивсь.
— Е, то зовсім інше, — відказав Біллі, але через тин таки перескочив. — Я не я, коли старий чмих не прожене мене к бісовому батькові.
— І зовсім не прожене. Ти йому лиш скажи, що хочеш навчитись і попроси, щоб дозволив кілька разів пройти за плугом. Скажи, що це йому нічого не коштуватиме.
— А як він упреться, то я просто відберу його чортів плуг!
Сидячи на тину, Сексон стежила за розмовою, хоча слова не долітали до неї. Кілька хвилин згодом посторонки опинилися в Біллі на шиї, а чепіги плуга перейшли до його рук.