Всі його слуги й служниці, як і він, борються за свободу.
А Утенгове сказав:
— Отже, ви посланці від принца. То сідайте ж їсти й пити.
І зашкварчала на сковорідці шинка, а разом з нею ковбаса, з'явилася пляшка-свашка і скляночки, повні вщерть. Ламме пив вино, як сухий пісок воду. І їв, аж за вухами лящало.
Слуги й служниці раз у раз зазирали крізь шпарку у дверях, щоб побачити, як він працює щелепами. Чоловіки заздрили йому і казали, що й вони, мовляв, були б не від того, щоб їх пригостили.
Нагодувавши гостей, Утенгове сказав:
— Сотня селян вийде звідси на цьому тижні буцімто гатити греблі в Брюгге та його околицях. Вони підуть гуртками по п'ять, по шість чоловік різними дорогами. А з Брюгге переправляться морем в Емден[188].
— А чи є в них гроші й зброя? — запитав Уленшпігель.
— У кожного по десять флоринів і великий ніж.
— Господь Бог тебе винагородить, — мовив Уленшпігель.
— Про винагороду я не дбаю, — відповів Утенгове.
— Як це ви робите, — запитав Ламме, наминаючи товсту кров'яну ковбасу, — як це ви робите, пане господарю, що у вас вона виходить така запахуща, така соковита й така ніжна?
— Це тому, — відповів хазяїн, — що ми кладемо туди кориці й майорану. — І звернувся знов до Уленшпігеля: — А чи Едзар, граф Фрісландський, ще й досі держить руку за принцом?
Уленшпігель відповів:
— Він цього не виявляв, але дає в Емдені притулок принцовим кораблям. — А потім додав: — Нам треба в Маастріхт.
— Туди не пройти, — мовив господар, — навколо стоять герцогські війська.
І, завівши їх на горище, він показав, як вдалині з прапорами й значками сновигала по полю кавалерія й піхота.
Уленшпігель сказав:
— А я пройду, якщо ви, людина в цих місцях впливова, добудете мені дозвіл одружитися. Тільки треба, щоб наречена була гарна, лагідна, ніжна і щоб висловила сама бажання стати моєю дружиною — як не назавжди, то принаймні хоч на тиждень.
Ламме зітхнув і мовив:
— Не роби цього, сину мій, вона тебе покине, а ти горітимеш у самотині в любовному вогні. Твоя постіль, де ти спиш тепер так спокійно, обернеться в матрац, набитий колючками, і прожене від тебе солодкий сон.
— Все-таки я одружуся, — відповів Уленшпігель.
А Ламме, не бачачи більше нічого їстівного на столі, дуже засумував. Нараз він помітив у мисці печиво і зразу ж із похмурим виглядом почав хрумкати його.
Уленшпігель знову озвався до Утенгове:
— Ну, то вип'ємо! Шукайте мені наречену, хоч бідну, хоч багату — байдуже. Я піду з нею до церкви, і священик повінчає нас. Він дасть нам шлюбне свідоцтво, для нас недійсне, бо дасть його нам папіст-інквізитор. Але там буде сказано, що ми добрі християни, сповідаємось, причащаємось і живемо по закону апостольської римської церкви, святої матері нашої, яка палить діток своїх, а тому й на нас зійшло благословення святого отця нашого папи, воїнства небесного і земного, святих угодників і угодниць, каноніків, священиків, ченців, солдафонів, шпигунів та іншої сволоти. Маючи таке свідоцтво, ми й поїдемо в шлюбну подорож.
— Ну, а наречена? — запитав Утенгове.
— А наречену знайдеш мені ти, — відповів Уленшпігель. — Я візьму два вози, прикрашу їх ялиновими гірляндами з гостролистом, паперовими квітами, а за дружків посадимо кілька добрих хлопців, яких ти маєш послати до принца.
— А як же наречена? — допитувався Утенгове.
— Безумовно, і вона зі мною буде, — відповів Уленшпігель і далі сказав так: — В один віз я запряжу пару твоїх коней, а в другий — наших двох віслюків. На першому возі поїду я з нареченою, мій друг Ламме і дружки, а на другому — музиканти з бубнами, флейтами й скрипками. А потім з весільними прапорами, з музикою, з випивкою та співами ми вчвал проїдемо по шляху, який приведе нас або до Galgenueld'а, тобто на Поле шибениць або до свободи.
— Я радий тобі допомогти, — сказав Томас Утенгове, — але ж із чоловіками поїдуть і жінки з дівчатами.
— Поїдемо з ласки Божої, — гукнула гарненька дівчина, виткнувши своє личко в прочинені двері.
— Як буде треба, я дам і чотири вози, — сказав Утенгове, — і тоді зможе поїхати більше як двадцять п'ять чоловік.
— Герцога пошиємо в дурні, — докинув Уленшпігель.
— А флот у принца збільшиться на кілька добрих вояків, — додав Томас Утенгове.
І, скликавши всіх своїх слуг і служниць, він промовив до них:
— Послухайте, всі зеландці, чоловіки й жінки. Ось перед вами фламандець Уленшпігель, він хоче разом з вами прорватися крізь герцогове військо у весільному поїзді.
І всі зеландці, чоловіки й жінки, одностайно гукнули:
— Смерті не боїмось! Поїдемо!
Чоловіки говорили між собою:
— Для нас велика радість покинути землю рабства і піти на вільне море. Коли з вами Бог, то хто проти вас?
А жінки й дівчата казали:
— Підемо за нашими чоловіками й нареченими! Ми зеландки, і Зеландія дасть нам притулок.
Уленшпігель сказав до молодої гарненької дівчини:
— Вийдеш за мене заміж?
А вона, зашарівшись, відповіла:
— Вийду, якщо звінчаємося в церкві.
Жінки засміялись.
— Їй припав до серця Ганс Утенгове, господарів син. Він напевне поїде з нею.
— Авжеж, — відповів Ганс.
— Що ж, їдь, — сказав йому батько.
Чоловіки повдягалися по-святковому: в оксамитні куртки й штани, довгі opperstkleed'и і капелюхи з широкими крисами, що захищали від дощу й від сонця. Жінки наділи чорні вовняні панчохи та оксамитові черевички зі срібними пряжками; на лобі в них сяяли золоті прикраси, у дівчат — з лівого боку, у молодиць — з правого; на них були також білі комірці, вишиті золотом червоні або голубі нагрудники і чорні шерстяні спідниці з широкими оксамитовими лиштвами такого самого кольору.
Потім Томас Утенгове пішов до церкви, всунув священикові в лапу два rycksdaelder'и[189] і попросив негайно повінчати Гільберта, сина Клаасового, тобто Уленшпігеля, з Таннекін Пітере, на що той дав згоду.
Отже, Уленшпігель пішов до церкви в супроводі весільних гостей, і там священик звінчав його з Таннекін, такою милою, гарненькою, повненькою, що йому страх як забажалося куснути її в щічку, схожу на червоний помідор. І він їй про це сказав, не насмілившись цього зробити з поваги до її чарівної краси. Але вона, надувши губки, сказала:
— Облиште мене! Ось Ганс так дивиться на вас, що, здається, ладен убити.
А друга дівчина, що заздрила їй, сказала Уленшпігелеві:
— Знайди собі іншу. Хіба ж не бачиш, що вона боїться свого коханого?
А Ламме, потираючи руки, гукнув:
— Що, хотів би всіх пригорнути, негіднику?
І був цим дуже задоволений.
Уленшпігель стерпів цю прикрість і разом з усіма гістьми вернувся в садибу. Там він співав, веселився і пив за здоров'я дівчини, що заздрила нареченій.
Ганс радів із цього, але не Таннекін, і ще менше наречений заздрісної дівчини.
Опівдні, ясного сонячного дня, при свіжому вітерці, на возах, оздоблених квітами й зеленню, з розгорнутими прапорами, під звуки бубнів, скрипок, сопілок і козиць, вирушив весільний поїзд.
А в таборі герцога Альби було інше свято. Розвідники й вартові засурмили тривогу, прибігали один за одним й доповідали:
— Ворог наближається! Ми чули грім барабанів, свист сопілок і бачили прапори. Це сильний загін кінноти, він хоче заманити нас у засідку. Головні сили, без сумніву, стоять далі.
Герцог негайно повідомив про це всіх воєначальників і наказав вишикувати армію до бою.
І раптом аркебузьєри побачили чотири вози, що мчали просто на них. На возах з пляшками в руках пританцьовували чоловіки й жінки, гриміли бубни, вигравали скрипки, свистіли сопілки, хрипіли козиці.
Весільний поїзд зупинився. На гамір вийшов сам Альба і побачив на одному возі молоду, а поруч з нею уквітчаного Уленшпігеля, її чоловіка. Всі селяни й селянки пострибали на землю і, танцюючи навколо солдатів, частували їх вином.
Альба і його почет здивувались немало, побачивши це простацтво, що танцювало й веселилось, коли навкруги вирувала війна.
Селяни роздали все вино солдатам, а ті пили і хвалили їх.
Коли вино було випито, селяни під звуки бубнів, сопілок і козиць без найменшої затримки рушили далі.
А солдати весело їх проводжали, стріляючи на їхню честь з аркебуз.
Ось так вони й дістались до Маастріхта, де Уленшпігель домовився з посланцями реформатів про те, як доставити човнами зброю і бойове спорядження флотові Мовчазного.
Те саме він зробив і в Ландені.
Отак вони й їздили скрізь, одягнуті селянами.
Герцог таки довідався про їхню витівку. Про це склали пісеньку, яку й послали йому.
Приспів у цій пісні був такий:
Альбо, кате і нікчемо,
Чи ти бачив наречену?
І кожного разу, як він робив помилку, вояки співали:
Герцог Альба розум втратив,
Наречену як побачив.
24
А тим часом король Філіпп аж кипів від лютої злоби. Його гризло хворобливе честолюбство, і він просив Бога допомогти йому завоювати Англію, підкорити Францію, захопити Мілан, Геную, Венецію, стати владарем на морі і таким чином запанувати над усією Європою.
Та навіть мріючи про такий тріумф, він не усміхався.
Йому завжди було холодно. Його не гріло ні вино, ні вогонь у каміні, де завжди горіло запашне дерево. Він сидів у залі серед такої купи листів, що не влізли б і в сто бочок, і все писав, писав і мріяв про панування над цілим світом, як це було за римських імператорів. Його аж душила злісна заздрість до свого сина дона Карлоса, відколи той забажав поїхати в Нідерланди і замінити герцога Альбу, напевне, щоб стати там королем, — так він думав. І, дивлячись на сина, потворного, гидкого, несамовитого й злого, він проймався до нього ще більшою ненавистю. Але він нікому не казав про це.
Ті, хто служив королю Філіппу та його синові дону Карлосу, не знали, кого з них більше боятися: сина, нестримного, хижого, що запускав пазури у своїх слуг, чи боягузливого, підступного батька, що чинив убивства руками інших і, наче гієна, був ласий до трупів.
Слуги з жахом дивилися, як вони підкрадаються один до одного, і казали, що в Ескоріалі невдовзі буде покійник.
І таки справді, невдовзі вони довідалися, що дон Карлос ув'язнений[190] за підозрою в державній зраді. Стало також відомо, що чорна жура гризе його душу, що він поранив собі лице об тюремні ґрати, коли хотів вирватись на волю, і що його мати, королева Ізабелла Французька[191], плаче день і ніч гіркими сльозами.
Але король Філіпп не плакав.
Пройшла чутка, що донові Карлосу дали нестиглих фіг і він другого дня помер — заснув і не прокинувся.