Вона була нестримною в своїх бажаннях, добивалася того, чого хотіла, незважаючи ні на які можливі наслідки. Вона вважала добром тішити свої пристрасті і за всяку ціну, з дикою впертістю завжди досягала задоволення своїх бажань.
Втомлена насолодами, дуже багата, завжди оточена залицяннями найвитонченіших франтів і багатих патриціїв Рима, побачила Спартака у всьому блиску його краси й сили переможцем у кривавому бою на арені цирку. Саме в цей час життя для неї втратило всяку привабливість і спокусу і не обіцяло більше ніякого щастя. Побачивши Спартака, вона захопилася ним, гадаючи легко задовольнити свою примху, її палка уява наперед тішилася радощами нового кохання, хоч Евтібіда і не знала, до чого воно може довести. Це захоплення вчасно скрасило нестерпну для неї монотонність життя.
Та коли на цьому шляху з'явилися несподівані перешкоди, коли вона побачила, що Спартак байдужий до її принад, коли довідалася, що інша жінка змагається з нею за владу над гладіатором, несамовиті ревнощі запалили серце гречанки, примусили його бурхливо битись, як воно ще ніколи не билося. Безсоромна примха переродилася в дику пристрасть, що в такій розбещеній, енергійній і рішучій істоті, як Евтібіда, швидко дійшла до крайньої межі.
Вона силкувалася забути цю людину і кинулась у вихор буйних, розгнузданих оргій. Та їй не вдавалося вирвати Спартака із свого серця. Вона відправилася мандрувати, знову побачила Грецію, наробила шелесту своєю безсоромною красою в Корінфі і в Афінах, але скрізь переслідувала її ця нещасна пристрасть і отруювала їй існування. Тоді вона вирішила знову спробувати спокусити серце гладіатора.
Після їхніх перших зустрічей минуло вже чотири роки; за цей час Спартак міг забути Валерію і, напевне, розлюбив її. Евтібіда думала, що настав слушний час, щоб завоювати любов фракійця. Вона продала всі свої коштовні речі, зібрала все своє багатство і з'явилася до табору гладіаторів, вирішивши з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе людині, яка запалила в її серці таку палку пристрасть.
Якби Спартак прийняв її в свої обійми, вона стала б щасливою і, може, — хтозна? — може, змінилася б на краще, бо почувала себе здатною на який завгодно мужній, благородний вчинок, аби тільки заслужити любов цієї людини.
Вона чекала, надіялась і сама себе обманювала… Він її відштовхнув удруге… 1 тепер, коли вона вийшла з намету вождя гладіаторів, її заплакане обличчя було спотворене люттю, серце стискалося від обурення й розпуки.
Мов божевільна блукала Евтібіда по мовчазному табору, нічого не помічаючи, натикалася на кілки наметів, на стовпи загородок для коней.
Колючий, холодний передсвітанковий вітер пронизав її тіло і потроху повернув до пам'яті. Евтібіда загорнулася в пеплум, мов сновида, озирнулася навколо, спробувала збагнути, де вона ходить. І тут помітила, що у неї закривавлені руки, згадала, як безжалісно сама їх кусала. Евтібіда спинилася. Піднявши до неба зеленкуваті очі і скривавлені руки, вона в думці заприсяглася перед усіма небесними богами відомстити за образу та муки, яких зазнала від Спартака; І на крові своїх рук прирекла голову Спартака фуріям-месницям і богам пекла.
Другого дня Спартак сповістив Еномая, що посилає до нього на службу одного з своїх контуберналів.
Це не здивувало Еномая, та коли до нього з'явилась Евтібіда, він був вражений, бо вважав її коханкою Спартака.
Як!.. Ти?.. — здивовано вигукнув германець, — Саме ти — той контубернал, якого Спартак посилає до мене?
Я… саме я! — відповіла дівчина, на бліде обличчя1 якої ліг вираз турботи й глибокого смутку, — А чому це тебе дивує?
— Та тому, що Спартакові наймилішою була ти…
— Ех! з гіркою іронією в голосі посміхнулася дівчина. — Спартак — людина скромна. Він думає тільки про перемогу нашої справи.
— Але ж це не повинно було перешкодити йому помітити, що ти вродлива дівчина, найпрекрасніша з усіх, яких освітлювало сонце Греції.
Краса Евтібіди, мабуть, таки сильно вразила Еномая. Цей ведмідь ставав ручним, цей дикун раптом перетворювався на люб'язну людину.
— Сподіваюсь, ти не думаєш пропонувати мені свою любов? Я прийшла сюди воювати проти наших гнобителів і заради цієї святої справи відмовилась од багатства й кохання. Вчись у Спартака бути тверезим і стриманим.
Промовивши ці слова гордовитим тоном, дівчина повернулася до Еномая спиною і пішла в сусідній намет, призначений для контуберналів.
— Присягаюся божественною красою Фреї, матері всього сущого, ця дівчина не менш гарна і не менш гордовита від найвродливішої з валькірій! — сказав собі германець, вражений вродою і манерами гречанки.
Неважко було здогадатися, що Евтібіда хотіла закохати в себе суворого германця до нестями. Але хто міг знати, для чого їй було це потрібно? Можливо, це кохання якось в'язалося з жадобою помсти, що визрівала в її душі.
Як би воно там не було, проте зрозуміло, що такій незвичайній красуні, як Евтібіда, та ще й такій незрівнянній спокусниці неважко було заманити в свої тенета грубого й простодушного германця. Вона скоро домоглася повної і безмежної влади над ним.
Тим часом у таборі біля Венусії Спартак невтомно навчав військової справи два нових легіони. Через вісімнадцять днів після розмови його з консулом Марком Теренцієм Лукуллом у табір було доставлено десять тисяч панцирів, щити й дротики — викуп за чотири тисячі полонених, яких негайно відправили до Рима.
Як тільки були озброєні два останніх легіони, військо покинуло табір і не кваплячись рушило до Апулії. Дійшли до Барія, потім аж до мурів Брундізія, великого і найважливішого військового порту римлян на Адріатичному морі.
Протягом двох місяців цього походу між гладіаторами та римлянами не сталося жодної значної сутички, бо не можна було вважати сутичками слабкий опір, який чинили деякі міста при вступі до них Спартака, — цей опір він легко долав.
У кінці серпня Спартак трохи відійшов од Брундізія, навіть не зробивши спроби оволодіти цим багатющим містом, і розташувався табором біля Гнатії. Тут у неприступному місці, укріпленому глибокими ровами, він вирішив перезимувати: навколишні родючі поля, багаті пасовиська, безліч худоби забезпечували його військо продовольством.
У цей час вождь гладіаторів подовгу думав, що треба зробити, щоб рішуче змінити хід усієї війни. Добре поміркувавши, він скликав воєначальників, безпосередньо підлеглих йому, на військову раду. Вони довго радилися про те, що далі робити, і ухвалили якісь важливі рішення, але ніхто в гладіаторському таборі не довідався про них.
Вночі після цієї наради Евтібіда, знявши зброю і загорнувшись наполовину в пеплум, зручно вмостилася на лаві в своєму наметі.
Невелика мідна лампа висіла на стовпі, що підтримував намет, і тьмяно освітлювала його.
Незабаром на вході до намету з'явилася величезна постать Еномая. йому треба було низько нахилити голову, щоб увійти до храму Венери, як він жартома прозвав намет Евтібіди.
Увійшовши, велетень став перед гречанкою навколішки, схопив її руки і підніс до уст з словами:
— О моя божественна Евтібідо!
Ці дві голови являли собою дивний контраст: тонкі риси білого обличчя Евтібіди ще дужче вирізнялися поруч грубих рис і темно-землистого обличчя Еномая, а його скуйовджена чуприна і щетиниста темно-попеляста борода, здавалось, робили ще прекраснішими золотаві коси вродливої гречанки.
— Довго ви розмовляли на нараді? — спитала Евтібіда, ніжно й ласкаво позираючи на величезного германця, який схилився біля її ніг.
— Довго… занадто довго, — відповів Еномай. — І повір, набридли мені всі ці наради. Моя справа — воювати, і, присягаюсь блискавицями Тора, всі ці збори тільки псують мені кров.
— Але ж Спартак — теж людина дії, і коли до хоробрості додати ще й обережність, то це куди краще для перемоги нашої справи.
"Краще… краще… не заперечую… та я волів би краще йти просто на Рим…
— Яка божевільна думка!.. Тільки тоді, коли нас буде двісті тисяч, ми зможемо зробити таку одчайдушну спробу.
Вони замовкли. Еномай віддано й ніжно дивився на гречанку. Евтібіда, з свого боку, вдаючи закохану, заворожувала його кокетливими поглядами.
— Ну, і ви, мабуть, вирішували важливі справи на сьогоднішній нараді? — ніби ненароком спитала вона.
— Так… важливі… вони говорили… Спартак, і Крікс, і Гранік…
— Ну, звичайно… ви обговорювали план воєнних дій для весняного походу?
— Не зовсім так… Але те, що вирішили, стосується цього… Говорили про те, що… Ох! — скрикнув Еномай, раптом замовкнувши. — Адже ми зв'язали один одного священною присягою не розповідати нікому про те, що вирішили. А я ненароком трохи не почав вибовкувати тобі…
— Так ти ж говориш про ваші наміри не якомусь ворогові… я думаю.
— О моя кохана Венеро!.. Невже ти можеш думати, що я не розказую тобі наші рішення тому, що не довіряю тобі?
— Отак! — обурено скрикнула гречанка. — Присягаюсь Аполлоном Дельфійським!.. Іще не вистачало підозрювати мене після того, як я віддала для справи пригноблених усе своє багатство, зреклася всіх вигод розкішного, повного насолод життя, з тендітної дівчини стала борцем за свободу. Невже тепер ти чи будь-хто насмілиться сумніватися в моїй відданості?..
— Хай боронить мене від цього Одін!.. Повір, що я до нестями закоханий у тебе не тільки через твою вроду, але й через благородство і гордість твоєї душі… Я поважаю і шаную тебе так, що, незважаючи на присягу, без вагання можу розповісти тобі, про що…
— Не хочу, нічого не хочу! — сказала дівчина, вдаючи з себе ще більш розгнівану і силкуючись уникнути обіймів германця. — Що мені до ваших секретів?.. Не хочу нічого знати… нічогісінько… чуєш?.. Мовчи, мовчи, не хочу, щоб ти зрадив присягу і поставив нашу справу під загрозу зради, — зі гіркою іронією докоряла гречанка. — Коли б ти вірив мені… Коли б ти поважав мене… кохав би мене, як запевняєш… ти б розумів, що ця присяга велить тобі оберігати таємницю від усіх, тільки не від мене… яка, за твоїми словами, — душа і розум твого життя. На жаль, ти любиш у мені тільки мою прокляту вроду… жадаєш тільки моїх поцілунків… А коханий, щире й глибоке кохання, яке я надіялась у тобі знайти, було тільки оманою… тільки сном!..
' Голос Евтібіди все більше тремтів, і нарешті дівчина зайшлась удавано невтішними риданнями.
До стор.