То був божественний бальзам, від нього рани, завдані його гордості, вмить зажили.
принаймні на якийсь час, бо такі рани відкриваються знову й знову і все кровоточать.
Маркіз де Брюйєр був на своєму місці, палко аплодував Зербіні під час вистави, а в антракті підійшов привітатися з Іолантою, яку він знав і супроводив інколи на полювання. Не називаючи барона, він розповів їй про дуель капітана Фракаса з герцогом де Валомбрезом — маркіз краще, ніж хто інший, знав подробиці того поєдинку, бо був секундантом одного з супротивників.
— Можете не таїтись,— відповіла Іоланта,— я зразу догадалася, що капітан Фракас — не хто інший, як барон де Сігоньяк. Хіба я не бачила, коли він, покинувши свою совину вежу, їхав із цією бродячою комедіанткою, дуркою, що грає таких солоденьких скромниць? — додала.вона, силувано сміючись.— А хіба він не був разом з акторами у вашому замку? Дивлячись на його простакуватий вид, я б нізащо не подумала, що з нього вийде чудовий блазень і хоробрий дуелянт.
Розмовляючи з Іолантою, маркіз водив очима по залі, яку з ложі видно було краще, аніж з того місця, де він завжди сидів,— біля оркестру, щоб лучче бачити гру Зер-біни. Його увагу привернула прикрита маскою дама, якої він досі не помічав, бо майже весь час сидів спиною до глядачів, не обертаючись, аби менше привертати до себе увагу. Хоч та дама була наче загорнута в чорні мережива, у позі, в усій поставі таємничої красуні щось нагадало йому маркізу, його жінку. "Ба! — подумки вигукнув де Брюйєр.— Я залишив її в замку, там вона повинна й зараз бути". Але ось дама в масці, немовби винагороджуючи себе за те, що не може відкрити лиця, кокетливо поклала руку на край ложі, і на підмізинному пальці раптом блиснув великий діамант, який звичайно носила маркіза; побачивши його, збентежений де Брюйєр перепросив Іоланту та її старого дядечка й подався, щоб упевнитись в усьому зблизька; йшов він швидко, як тільки дозволяла пристойність, а проте не встиг: ложа була порожня, пташка покинула гніздо. Стривожена дама в масці зникла. Це геть спантеличило й трохи розсердило маркіза, хоча загалом він ставився до свого шлюбу по-філософському спокійно.
— Невже вона закохалася в Леандра? — пробурмотів він.— Добре, що я заздалегідь велів одлупцювати хлюста, хоч тут усе гаразд.
Ця думка заспокоїла де Брюйєра, й він подався за куліси, щоб зустрітися з Субреткою; та вже дивувалася, що маркіз не біжить, і зустріла його, вдаючи кепський настрій ; невдоволення, яким такі жінки розпалюють чоловіків.
Л Леандр, занепокоєний тим, що маркіза посеред вистави десь рантом зникла, одразу ж після закінчення подався до церкви, куди по нього приїздив паж з каретою. Сьогодні на майдані був тільки паж, який передав йому листа з маленьким, досить важким пуделком і так бистро зник у темряві, що, коли б не лист і пуделко в руках, актор міг би засумніватися, чи не привиділось йому все те. Гукнувши якогось лакея, що йшов з ліхтарем десь до сусідів, аби провести з гостей свого хазяїна, Леандр тремтливою рукою квапливо розпечатав листа і, піднісши його до ліхтаря, якого слуга тримав на рівні його носа, прочитав такі рядки:
"Дорогий Леандре, боюся, що чоловік упізнав мене в театрі, незважаючи на маску; він так пильно дивився па мою ложу, що я хутенько покинула виставу, аби він не заскочив мене. Обережність, протилежна любові, велить нам сьогодні вночі не зустрічатись у домику. За вами могли б стежити, вас могли б навіть убити, не кажучи вже про ті небезпеки, на які наражалася б я. Сподіваючись на щасливішу нагоду, не відмовтесь, прийняти потрійний золотий ланцюжок, якого передасть вам мій паж. Хай щоразу, коли ви надіватимете його на шию, він нагадує вам ту, котра ніколи не забуде і вічно любитиме вас.
Та, що для вас просто Марія*.
"От і кінчився мій прекрасний роман,— подумки мовив собі Леандр, даючи кілька дрібних монет лакеєві, який присвічував йому ліхтарем.— Жаль! Ах, чарівна маркізо,— провадив він далі, коли лакей пішов,— як довго я любив би вас! Але заздрісна доля не дає мені цього щастя; будьте спокійні, добродійко, своєю нескромно палкою пристрастю я пе кину неслави на вас. Жорстокий муж безжально розтерзав би мені серце і пронизав би кинджалом вашу білу грудь. Ні, ні, не треба цих диких убивств, вони більш підходять для трагедій, аніж для звичайного життя. Хай серце моє стече кров'ю, я не шукатиму побачення з вами, цілуватиму оцей ланцюжок, не такий слабенький і важчий, ніж той, що на коротку мить з'єднав нас. Скільки коштує цей ланцюжок? Як на вагу — щонайменше тисячу дукатів 8! Як правильно, я роблю, звертаючись у своїй любові до знатних жінок! Єдина невигода: слугуючи їм, ризикуєш, що тебе відлупцюють киями або проштрикнуть шпагою. Загалом ця пригода скігічилася якраз вчасно, тож нема чого жаліти". Леандрові кортіло побачити, як блищить, мінячись різними відтінками, його золотий ланцюг при світлі,.
і він повернув до "Герба Франції", ступаючи доволі бадьоро як для коханця, котрому щойно дали відставку.
Повернувшись у свою кімнату, Ізабелла побачила невелику шкатулку, яка стояла посеред столу, так що павіть дуже неуважний погляд помітив би її. В ній містилося, певно, щось дуже цінне, бо й сама вона була неабиякою коштовністю. З-під шкатулки, на розі її, виглядав згорнутий папірець. Записка була не запечатана, і молода актриса прочитала нерівно виведені, мовби з трудом написані нездоровою рукою слова: "Для Ізабелли".
Краска обурення залила щоки дівчини, коли вона побачила ці дари, перед якими встояла б не всяка доброчесність. Не відкривши навіть просто з жіночої цікавості тої шкатулки, Ізабелла гукнула хазяїна — він саме готував вечерю для якихось знатних гуляк — і веліла повернути скриньку кому належить бо вона не хоче ні хвилини тримати її у себе,
Шинкар Біло вельми здивувався і урочисто поклявся всіма клятвами, такими ж дорогими для нього, як Стікс для олімпійців9, що він не знає, хто поставив скриньку, хоча й догадується, звідки вона. Справді, герцог звернувся до Леонарди, певен, що стара доб'ється успіху навіть там, де й сам чорт не зарадить, і та нишком поставила дорогу шкатулку на стіл, коли Ізабелли не було в кімнаті. Поважна літня жінка, гідна в даному разі всякого осуду, продала те, що не продається,— вона занадто понадіялася на згубну силу коштовних каменів та золота, якій піддаються тільки ниці душі.
— Заберіть звідси цю гидотну шкатулу,— сказала Ізабелла,— віддайте тому, хто її прислав, і — ні слова капітанові Фракасу; в моїй поведінці нема нічого негідного, але він може розсердитись і наробити тарараму, а це тільки зашкодить мені.
Хазяїн був у захваті від безкорисливості молодої актриси, яка й не глянула на коштовності, здатні запаморочити голову навіть герцогині, і відсилала їх назад з такою зневагою, наче то були якісь черепки або горіхові шкаралущі; і він, уже виходячи, вклонився їй з величезною шанобою, мов ког/олеві, так вразила його ця рідкісна доброчесність.
Коли Біло пішов, гарячково збуджена Ізабелла розчинила вікно, щоб свіже нічне повітря трохи охолодило її. Крізь гілля дерев на темному фасаді будинку Валомбреза блищало світло, певно, в кімнаті пораненого молодого герцога. Вуличка, здавалось, була порожня. А тонкий слух актриси, звиклий до шепоту суфлера, раптом нібито вловив чийсь голос, який тихенько сказав:
— Вона ще не лягла.
Ці слова дуже зацікавили Ізабеллу; трошки нахилившись, вона виглянула з вікна і ледь розрізнила в тіні біля стіни дві людські постаті — закутані в плащі, вони застигли нерухомо, наче кам'яні статуї на церковній паперті; по той бік вулиці її широко розплющені від страху очі помітили, хоча й темно було, третю постать — хтось схожий на привид стояв там ніби на чатах.
Відчувши, що на них дивляться, три загадкові постаті зникли чи, може, краще заховалися, бо Ізабелла вже більше не бачила й не чула їх. Стомившись од такого пильнування, вона подумала, що то їй тільки здалося, привиділось, як ніне марево, тихо зачинила вікно, засунула на дверях засув, поставила свічку коло ліжка й лягла, пойнята неясною тривогою, якої не міг угамувати її розум. Справді, чого їй боятися в цьому домі, де повно людей, за два кроки від друзів, у кімнаті, надійно замкненій на засув і замок на три повороти ключа? Яке відношення до неї можуть мати оті невиразні тіні, котрі чаїлися під стіною? Певно, то злодії ждали своєї жертви, а світло з її вікна перешкодило їм.
Міркування були слушні, а вона все не могла заспокоїтись — тривожне передчуття стискало їй груди. Коли б не боялася, що з неї сміятимуться, то встала б і втекла до когось; але Зербіна була не сама, Серафіна недолюблювала її, а Дуенья викликала у неї інстинктивну відразу. Й Ізабелла зосталась із своїми незбагненними страхами.
Від найменшого шурхоту — то десь тихесенько трісне дерев'яна обшивка, то ледь чутно зашкварчить нагорілий, чорний, схожий на головку гриба, гніт свічки — вона здригалась і глибше залазила під ковдру, немов боялася побачити у темному кутку якесь чудовисько; потім, окинувши поглядом кімнату й не помітивши нічого підозрілого чи незвичайного, поволі сміліла.
В одній стіні майже під стелею було невеличке кругле віконце, зроблене, певно, для того, щоб світло проникало в якусь темну комірчину. При тьмавому вогнику свічки це кругле віконце на сіруватій стіні було наче велетенське чорне око, яке, здавалося, стежить за кожним рухом молодої жінки. Ізабелла не могла одірвати погляду від тієї глибокої темної дірки, щоправда, заґратованої навхрест двома товстими залізними прутами. Так що й з цього боку боятися було нічого; а проте Ізабеллі раптом здалося, немов у похмурій глибині блищать двоє людських очей.
Незабаром у вузький отвір між прутами просунулась голова з довгим чорним розкошланим волоссям і показалось обвітрене лице; а тоді з'явилася худенька рука, протисну-
8*
227
лись, обдираючись об шерехате залізо, плечі — дівчинка, якій можна було дати років вісім чи десять, учепившись руками за край вікна, витягнулася щуплявим тільцем уздовж стіни й безгучно, як падає пір'їнка або сніжина, скочила на підлогу.
Заціпенівши від жаху, закам'яніла, Ізабелла пе ворушилась, і дитинча подумало, що вона спить; аби впевнитися, чи глибокий той сон, дівчинка підійшла до ліжка, й на її смаглявому личку з'явився вираз несказанного подиву.
— Дама з намистом! — прошепотіла вона, доторкуючись до своєї тоненької темної шиї, де поблискували штучні перли.— Дама з намистом!
Напівмертва од страху Ізабелла теж упізнала дівчинку, яку бачила спочатку в заїзді "Голубе сонце", а потім на дорозі, разом з Агостеном, коли актори їхали в замок де Брюйєра.