Це було єдине з його володінь, яке свого часу належало славнозвісному Боніфацію де Ла-Моль.
Він застав дома маркізу й дочку, що недавно приїхали з Гієрських островів.
Жюльєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де Ла-Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.
Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жюльєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову; вона й досі була надто серйозною й поважною. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жюльєн надає великого значення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.
— Йому бракує не розуму, а легкості,— сказала мадемуазель де Ла-Моль своєму батькові, жартуючи з ним з приводу ордена, що він дістав для Жюльєна.— Мій брат просив його у вас півтора року, а це ж один з де Ла-Молів!..
— Так, але Жюльєн здатний виявити несподівану винахідливість, чого ніколи не траплялося з де Ла-Молем, про якого ви мені кажете.
Доповіли про герцога де Ретца.
На Матильду раптом напало непоборне позіхання. Ось вона знов бачить ту саму старовинну позолоту, тих самих незмінних відвідувачів батьківського салону. Вона собі ясно уявила, яке безмежно тоскне життя чекає на неї в Парижі, а проте в Гієрах вона нудьгувала за Парижем.
"А мені ж тільки дев’ятнадцять років! — думала вона,— це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах з золотим обрізом". Вона дивилась на купку з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа, де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі. Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про Південь і таке інше.
Її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга, і навіть гірше — зневіра знайти будь-яку втіху,— спинились на Жюльєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших.
— Пане Сорель,— сказала вона тим різким, уривчастим тоном, позбавленим всякої жіночності, яким говорять молоді жінки вищого світу,— пане Сорель, ви будете сьогодні на балу в пана де Ретца?
— Мадемуазель, я не мав честі бути рекомендованим панові герцогу.— (Можна було подумати, що ці слова і цей титул роздирали уста гордовитому провінціалові).
— Він доручив моєму братові привезти вас до нього; так ось, якщо ви там будете, ви мені докладно розкажете про його маєток у Віллек'є. Ми збираємось поїхати туди навесні. Я хотіла б знати, чи можна там жити в замку і чи справді місцевість така гарна, як кажуть. Адже слава часто буває незаслуженою!
Жюльєн не відповів.
— Приїздіть на бал разом з братом,— додала вона дуже сухо.
Жюльєн шанобливо вклонився.
"Отже, навіть на балу я зобов'язаний звітувати перед членами сім'ї,— подумав він,— та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? — З досади він додав подумки: — Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.
Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! — думав Жюльєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де Ла-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам.— Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатись, у погляді! Які величні жести!"
Мадемуазель де Ла-Моль покликала свого брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні.
Граф Норбер підійшов до Жюльєна.
— Дорогий Сорель,— сказав він йому,— куди ви накажете мені, зайти за вами опівночі, щоб поїхати на бал до пана де Ретца? Він доручив мені неодмінно привезти вас.
— Я чудово розумію, кому завдячую такою ласкою,— відповів Жюльєн, вклоняючись мало не до землі.
Чемний і навіть прихильний тон Норбера не давав ніякого приводу для причіпок поганому настрою Жюльєна і тому він причепився до власної відповіді на це люб'язне запрошення: йому здалося, що в ній було щось низьке.
Коли він приїхав на бал, його вразила пишнота палацу герцога де Ретца. Подвір'я перед палацом було вкрите наметом з червоного тику з золотими зірками: не можна уявити собі нічого розкішнішого. Під цим наметом двір був перетворений на ліс квітучих апельсинових і олеандрових дерев. Кадоби були глибоко вкопані, і тому здавалось, що дерева ростуть прямо з землі. Дорога, якою під'їздили карети, була посипана піском.
Все це здалося нашому провінціалові чимось справді незвичайним. Він і не уявляв собі, що можуть існувати такі розкоші. В одну мить його схвильована уява полинула за тридев'ять земель від похмурих настроїв. В кареті, по дорозі на бал, Норбер був веселий, а Жюльєн бачив усе в чорному світлі; як тільки молоді люди в'їхали у двір, вони ніби помінялися ролями.
Норбер помічав тільки дрібні недогляди, яких не вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жюльєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.
А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, увійшов у перший зал, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другого залу, і там утворився такий натовп, що не було ніякої змоги пробитись. Другий зал був оздоблений в стилі гренадської Альгамбри.
— Безумовно, вона королева балу,— казав юнак з вусиками, що його плече втиснулось у Жюльєнові груди.
— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею,— зауважив сусід,— бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.
— Справді, всіх зусиль докладає, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрадансі. Слово честі, незрівнянно!
— А мадемуазель де Ла-Моль вміє приховати, як її тішить успіх,— вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.
— Прекрасно! Ось справжнє мистецтво чарувати!
Жюльєн робив марні зусилля, щоб побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього семеро чи восьмеро чоловіків, вищих за нього.
— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства,— промовив юнак з вусиками.
— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе,— підхопив сусід.— Присягаюсь, майстерна гра!
— Глянь, якою звичайною здається поруч з нею красуня Фурмон,— сказав третій.
— Її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.
— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший.— Хіба що який-небудь принц королівської крові, красунь, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старший двадцяти років.
— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може... просто граф де Тале, хоч він і схожий на причепуреного селюка...
Прохід звільнився, і Жюльєн міг увійти.
"Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись,— подумав він.— Принаймні я зрозумію, що саме вони мають за ідеал".
Він став шукати Матильду очима, і в цю мить вона глянула на нього. "Мій обов'язок кличе мене",— сказав собі Жюльєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.
Він наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям,— хоч це було не дуже втішно для його самолюбства,— коли він помітив дуже оголені її плечі.
"Її краса — це краса юності",— подумав він. П’ятеро чи шестеро молодих людей, серед яких Жюльєн впізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.
— Ви тут були цілу зиму, пане,— звернулась вона до нього,— цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?
Жюльєн нічого не відповів.
— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і наші дами танцюють її бездоганно.
Молоді люди обернулись, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь зовсім не заохочувала до дальшої розмови.
— З мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.
Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.
— Ви мудрець, пане Сорель,— відповіли йому з більш підкресленим інтересом,— ви дивитесь на бали й свята як філософ, як Жан-Жак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.
Одне слово в почутій фразі раптом загасило уяву Жюльєна і вмить вигнало з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку,— можливо, надто підкреслену.
— Жан-Жак Руссо,— відповів він,— на мій погляд, не більше ніж дурень, коли він береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.
— Але він написав "Громадський договір",— сказала Матильда з благоговінням.
— Проповідуючи республіку й повалення монархії, цей вискочень не тямив себе від щастя, коли який-небудь герцог змінював напрямок своєї пообідньої прогулянки, щоб пройтись з кимсь із його друзів.
— Ах, так: це герцог Люксембурзький в Монморансі пішов з паном Куанде по дорозі в Париж... — підхопила мадемуазель де Ла-Моль, з захопленням і насолодою віддаючись першим утіхам ученості. Вона була в такому самому сп'янінні від своїх знань, як той академік, що відкрив існування короля Феретрія.87 Погляд Жюльєна лишався таким самим пронизливим і суворим. Матильда щойно пройнялася захопленням. Холодність її співрозмовника зовсім її приголомшила. Вона була тим більш вражена, що досі звикла сама справляти на інших такий вплив.
В цю хвилину маркіз де Круазнуа поквапливо протискався крізь натовп до мадемуазель де Ла-Моль. Він був уже за три кроки від неї, але ніяк не міг підійти ближче. Він дивився на Матильду, усміхаючись тому, що попав у такий затор. Поруч із ним стояла юна маркіза де Рувре, кузина мадемуазель де Ла-Моль, спираючись на руку свого чоловіка, з яким одружилась лише три тижні тому.